матеріал підготувала Нікішина Катерина
Війна стала тяжким випробуванням для всіх нас, а особливо для людей, які переживають цю подію вдруге. Люди, які були дітьми під час Другої світової війни, починають згадувати події того часу. У цій статті я хочу розповісти історію моєї бабусі, яка народилась в 1938 році.
Всі ми чули історії маріупольців про фільтрацію. Свого часу моя бабуся також її пережила: «Колону, в якій ми евакуювались, зупинили, і всі люди стали йти в напрямку до якогось будинку. Я та моя сім’я також пішли. Оскільки, дорогою я бачила кювет, де валялися вози, коні, речі, одяг, мені чомусь було страшно. Коли ми підійшли до будиночка, туди пускали по декілька людей (по 3-4). Нас було шестеро.
Нас пропустили в коридор усіх разом, бо троє були діти. Перед входом хтось охороняв. Я тоді не розуміла хто це. А коли ми підійшли до дверей, куди всі входили, звідти виходили тільки жінки. У той момент, коли моя бабуся та брат повинні були заходити в ці двері. Я стояла недалеко від них біля стіни. Моя мати до мене нахилилась та каже: «У тій кімнаті всіх обшукують. Дітей не обшукують. Не бійся.» Із сумочки дістала 2 документи та сховала в мене на грудях. Ми ввійшли до цієї кімнати. Я пам’ятаю великий стіл та чоловіка, який сидів за ним, і його руки, які лежали на ньому. Звичайно я завжди запам’ятовую обличчя, але тут я на нього не дивилася, бо мені було дуже страшно. Від страху крім рук та столу я більше нічого не запам’ятала. Коли ми вийшли на вулицю, мама нахилилась і сказала «Розумничка. Ти – молодець. Ти не боялася.» Але я дуже боялася. Тоді я не знала, що це фільтрація. Тільки зараз коли почула, що в наших людей, які намагаються виїхати, відбирають документи, я зрозуміла, що також пережила фільтрацію.»
Ще одна подія, яку довелося пережити нашій героїні, як і багатьом українцям зараз – це депортація. Моя бабуся є українкою з німецьким корінням. У часи Другої світової війни близько 500 тисяч етнічних німців в Україні було депортовано протягом 6 днів до Сибіру та Казахської РСР. Людей просто викидали у чисте поля без домівки та засобів існування. Моя бабуся була депортована до Казахської РСР. Вона розповіла, що їх викинули у чисте поле без нічого, хоча в Україні в них була гарна домівка.
Ця війна для моєї бабусі також опинилася тяжким випробуванням. 28 квітня о 3 ранку її обстріляли касетними снарядами в її домівці. Проте під час Другої світової війни їй прийшлось пережити більш жахливу подію: «Коли ми кудись під’їхали, зупинились на площі. На ній було багато людей: військові та цивільні. Ми всією сім’єю сиділи на возі. Мою увагу привернули двоє: один - у військовій формі, а другий – у цивільній. Обличчя того, хто був в цивільній формі, я пам’ятаю досі: кругле обличчя, великі очі, руки якісь брудні, куртка сіра стьобана, як носять тюремники. Він ходив та дивився на людей у возах. Я відволікалася на деякий час, дивлячись на людей, які ходили. Ці 2 чоловіків підійшли впритул і щось стали вимагати від моєї матері. Я не зрозуміла що. Мама мовчала. Ми з братом повернули голови до цих чоловіків. Той який вимагав щось, мав грубі руки та обвітрене обличчя. Він вийняв із кишені пістолет. Мама нічого не відповідала, але він попросив її щось дати. Він приставив пістолет до скроні моєї матері та щось говорив, але від страху ми з братом стали кричати так, як ніколи у своєму житті. Другий щось сказав і махнув рукою і вони пішли геть.»
Дивлячись телевізор або слухаючи радіо до нашої героїні повертається все більше спогадів, тому їй дуже тяжко чути, що відбувається із її рідною домівкою. Вона нікому не бажає пережити те, що вона переживає зараз та пережила у ті часи.
