матеріал підготувала Москаленко Аліса
Чи замислювалися ви коли-небудь, що наші пращури були тими самими козаками, що боролися за незалежність України? Тими самими кобзарями, які оспівували нерозділене кохання, блукаючи вуличками села? Вони віддавали своє життя служінню богу, захисту рідних земель або просто типовій повсякденності, яка була зовсім не схожа на наше життя. Вони не читали новин, не жили в багатоповерхівках й не знали, що таке соц. мережі. Думаєте, я романтизую? Можливо. Тож розпочнемо наше перенесення у часі.
Основою життя слов’ян була релігія, яка вміщувала в собі кількадесят богів та надприродних істот. Люди вірили, що якщо йде дощ, то це вищі сили дали благословення на добрий врожай. Або навпаки: довга засуха сприймалася слов’янами як гнів богів, який вони намагалися розвіяти ритуалами, молитвами та підношенням.
З самого дитинства дітей вчили шанобливо ставитися до бога та церкви. Та й хоч освіта в ті часи була не на вищому рівні, - деякі навіть вже дорослі парубки не знали грамоти й не вміли писати, - бог був у серці в кожного.
Саме через це суспільство аж ніяк не могло обійтися без духовенства.
Вони частіш за все були освічені, щоб мати змогу читати святі писання. Відспівувати померлу душу після смерті могли лише дяки чи диякони з чистою душею.
В людській уяві почали виникати міфологічні створіння. Чому? Напевно, випадкове утоплення парубка чи дівчини було легше списати на русалку або лісову мавку. На основі байок так чи інакше трималося виховання.
“Не ходи пізно ввечері до лісу - болотниця вкраде та втопить”. Та для кожної родини уявлення про цих істот трохи відрізнялося. Хтось вважав, що в натовпі впізнати відьму неможливо, а хтось говорив, що просто треба звернути увагу на маленький відросток, мовляв, в кожної чаклунки є хвостик від самого чорта.
Ось, відьму ми вирізнили, але як її знищити, якщо звичайний вогонь не підходить? Було повір’я, що спалити нечисту можна лише вогнем з люльки.
Виникали різні способи боротьби зі злими духами, але основною зброєю лишалася віра в бога, молитви та хрестик.
Позіхнувши, треба було негайно перехрестити рота, “щоб чорт не залетів”. Так само перевіряли, чи є в людині щось потаємне: якщо вона погоджувалася, щоб на неї поклали хресне знамення, значить, нема сатани в її душі.
Поговоримо трохи про самих людей. Головним в родині був батько, чиє слово порівнювалося з законом. Він обирав для синів подальшу долю та благословляв доньку на шлюб. Бувало й таке, що закохані вінчалися без дозволу батьків, але це тягнуло за собою неповагу від односельців, та інколи навіть і відмову родини від власних дітей.
Взагалі проявів почуттів на публіці цуралися, бо думка оточення ставилася вище за свою власну, тому коханці часто зустрічалися в полі, в лісі, біля озера чи десь ще, де нема сторонніх очей.
До смерті слов’яни ставилися з острахом. За традицією ті, хто бачили мертвого, повинні були торкнутися руками печі, зайшовши до хати.
На селі часто відбувалися свята або ярмарки, які українці відгулювали як треба. З чаркою горілки з фруктів, що вважалася найліпшою, та мискою вареників. В цей день пісні не замовкали до самої пізньої ночі. Була легенда, що перед Великоднем Бог спускається на землю по величезній драбині, та кожна сходинка, яку він проходить, проганяє злих духів точно до Пекла.
Самі хатинки нерідко були прикрашені малюнками козаків та тварин. Заходячи до когось у гості, потрібно було мати з собою власну дерев’яну ложку, а якщо нема - використовували довгі дерев’яні сірники. Навіщо? Перед візитом гостя стіл ломився від кількості страв, особливо якщо візитер мав пошану в суспільстві. Загалом непогана практика. Спочатку поїсти, а потім вже приступати до справ.
В деяких аспектах життя наших пращурів здається, що їхній побут був цікавіший, легший та романтичніший. Але й в ті часи люди важко працювали. Не за комп’ютером, погіршуючи свій зір, а в полях, набиваючи болючі мозолі. Час змінився, змінилася й Україна, але в цій прекрасній, мальовничій та вільній країні лишилися ми, українці. Я дуже рада, що народилася там, де історія самої держави така ж цікава, як і історія її звичайних мешканців!
