До 24 лютого життя Юлі з Запоріжжя було непростим, але щасливим. Вони з чоловіком перебралися з комуналки у власний будинок. Народили омріяну дитину. Але війна зруйнувала життя цієї та багатьох інших українських родин.
З Юлею ми познайомилися в таборі проєкту «Незламна мама», де вона разом з іншими жінками та дітьми проходила психологічну реабілітацію після ментальних травм, які завдала війна. Три тижні Юля щоденно працювала з командою психологів на сумісній зміні табору від «Фонду Маша» Маші Єфросиніної та Гуманітарного проєкту Saving Lives, та вчилася заново жити. Наприкінці зміни вона навіть змогла розповісти нам свою історію.
– До війни моя родина жила щасливим життям: з комуналки ми тільки-но переселилися у власну хату. Хоч це й лише третина будинку, але своя. Народили омріяну донечку. Мій чоловік, мій Саша добудовував нам ще одну кімнату. А ще в нього була мрія – завісити всю стіну в оселі фото з наших річниць. Зараз там дев’ять знімків. І десятого вже не буде.
23 лютого я прожила свій останній щасливий день. Мій чоловік приїхав на пару годин додому з роботи, ми взяли нашу маленьку донечку і пішли гуляти. Світило сонце, ми були щасливі.
З самого початку війни чоловік казав, що не буде ховатися від армії, що хоче захищати країну. Сам ходив у військомат, але не взяли – не було потреби в людях.
У Запоріжжі ми живемо поряд із нафтобазою. Її часто обстрілювали. У кінці квітня чоловік був на вулиці, коли почався обстріл. Наші військові збили ракету, але уламки розлетілися всюди. Один з них пролетів над головою в Саші. Він вчасно впав на землю, тому вижив.
Згодом чоловіку принесли повістку. Як і казав, він не ховався від служби. І вже дуже скоро підрозділ Саші відправили на Донеччину. Разом із побратимом він пішов у розвідку. Їх помітили російські військові. І почали стріляли в них з танка. Другий хлопець отримав страшні поранення, але вижив. А мій чоловік – ні. Він не дожив до свого 32-річчя.
Мені довго не повідомляли про це. Тому на організацію похорон була лише доба. А вже наступного дня – 9 днів, як Саша загинув. Я не пам’ятаю підготовку, не пам’ятаю церемонію. Перед очима була завіса, я постійно плакала. І разом зі мною плакала наша дитина, наша 2-річна Аліса. Мої батьки померли, чоловік також. У мене залишилися борги за будинок і недобудована кімната, яку Саша не встиг закінчити. Я не знала, як жити з усім цим далі. Дивилася на нашу стіну з фото і плакала, дивилася на цеглу, з якої чоловік клав стіни нашої кімнати, і плакала, дивилася на батареї, які він сам монтував, і плакала. Дитина закрилася в собі, на якийсь час перестала розмовляти, в неї почалися істерики.
Я розуміла, що тону. Що мені потрібна допомога. Але не знала, де її взяти. І знайшла в таборі «Незламної мами». Тут лікує все: психологи, заняття з арт-терапії, вид з вікна на гори. Моя Аліска почала гратися з іншими дітьми, усміхатися. А я можу говорити про чоловіка. Можу тримати в руках його речі. Все одно багато плачу, але це виходить біль. Попереду в мене тривалий шлях, продовження роботи з психологом. Але я розумію, що мені є задля кого жити. В мене є наша рибка, наша донечка, наша Аліса.
Про проєкт:
Програма реабілітації «Незламна мама» спеціально розроблена спеціалістами з психології та посттравматичних синдромів для жінок та дітей, що постраждали від війни. Це 3-тижневий офлайн-табір, де з учасниками проєкту працюють психологи, а потім – онлайн-підтримка протягом трьох місяців. Зміна, на якій реабілітацію проходила наша героїня, була організована «Фондом Маша» разом із Гуманітарним проєктом Saving Lives.
