Рівно рік тому 36-річна Катя прокинулася у себе вдома в Маріуполі, навіть не підозрюючи, що вже за декілька годин їй доведеться виживати в нелюдських умовах. Вона була дуже сильною, допомагала всім навколо, але коли змогла вирватися з окупації, то ментально зламалася – почалися панічні атаки, апатія. Три тижні психологи програми «Незламна мама» на сумісній зміні від «Фонду Маша» та Гуманітарного проекту Saving Lives стабілізували емоційний стан Каті. Наприкінці зміни дівчина змогла розповісти нам свою історію, але попросила не публікувати її фото. Даємо слово Каті:
– Моя історія втечі від «руського міру» почалася вже давно. До 2017-го наша родина намагалася жити на батьківщині, в Луганській області, але це було не життя. Ні свободи, ні розвитку, ні майбутнього. Ми виїхали, коли чоловік знайшов роботу в Маріуполі. Пам’ятаю, коли поїхала на розвідку подивитися, як там, то багато плакала. За роки окупації я забула, як це – свобода. Ми залишили все, що мали, і почали життя заново. Маріуполь став для нас містом мрії, містом, де хочеться радіти. Я так пишалася його розвитком, розбудовою. За роки в окупації ніби застигла, а тут була така щаслива, що знову можу жити. Вся моя родина відчувала те саме.
Ранком 24 лютого я вже з досвіду знала, що робити: заправка, магазин, аптека, запас води. Про всяк випадок. Одразу почалися обстріли на лівому березі. Було гучно, та я не відчувала жаху, бо все це вже чула й переживала. Але коли почали скидати бомби на житлові квартали, стало справді страшно. Ми жили в спальному районі, з вікна було видно приватний сектор. Було – тому що дуже швидко його не стало... Сусідня з нашою 9-поверхівка згоріла повністю, всі під’їзди. Ми тоді мало не задихнулися в підвалі будинку, що поруч.
Дуже не хотіли спускатися в підвал, бо там погана вентиляція, бруд, щури. До останнього залишалися на нашому шостому поверсі. Спочатку нам відключили воду і світло, але це все ми вже проходили. От коли перекрили газ, стало по-справжньому моторошно. Бо не можна зігріти воду, помитися, зігрітися. Нічого! Вікон у квартирі майже не було, температура -10. Знаєте, голод – це не страшно, страшно замерзати зсередини. Коли все, що ти хочеш, це тепла вода.
Зрештою ми з моїми батьками, донькою та чоловіком спустилися в підвал. Не розумію, звідки в мене бралися ті сили, енергія, але на місці я всидіти не могла. Облаштувала в підвалі дитячий садочок, бо дітей було багацько, готувала їжу, допомагала сусідам. Ми дуже згуртувалися, ділилися всім, що є. Коли в нас закінчився хліб, сусід звідкілясь приніс упаковку печива. А в мене ще лишалося сало. І от ми всі разом їли ці «бутерброди», які здавалися дуже смачними.
За водою ходили до криниці. Доводилося стояти в чергах по 6 годин, щоб набрати. Вода була солона й навряд чи годилася для вживання. Досі дивуюся силі людського організму – ніхто з нас не захворів.
Готували ми на вогнищі. Спочатку подалі від двору, щоб не диміло в підвал. Але «руський мір» заганяв нас все ближче до будинку. Якось, вже надвечір, усі стояли біля вогнища. Було незвично тихо. Ця тиша мене лякала, і я дуже просила всіх піти в підвал. Своїх вмовила, але люди з іншого будинку ще лишалися на вулиці. Щойно ми зайшли в під’їзд, як почалося пекло. Страшний обстріл, нелюдські крики, які досі стоять у вухах. Тоді загинуло дві жінки – одна від осколка, друга від ударної хвилі. Через обстріли ми не могли поховати їх ще три дні.
Найстрашніше, коли ввечері донька питала: ми помремо тут? Звісно, я говорила, що все буде добре, що врятуємося. Могла заспокоїти дитину, але сама в це не вірила. Молилася, щоб загинули всі разом, і донька не побачила мене мертвою.
Зв’язку в нас не було, інтернету також. Телефони сідали, було добре, якщо на родину лишався хоч один працюючий мобільний. Інколи зв'язок проривався на сходах на верхніх поверхах, тоді ми робили перекличку з друзями. Все чекали, що буде зелений коридор. Якось до нас дійшли чутки, що буде евакуація від Драмтеатру. Наші сусіди поїхали й не повернулися. Евакуації не було.
Якось ми хотіли сходити до друзів в інший район, але приїхав син нашої сусідки і сказав, що там нікого й нічого немає, а вулиці вкриті трупами, яких нікому поховати.
Ми дуже боялися, що щось станеться з нашою машиною, бо з кожним новим днем розуміли - шанси вижити в нашому підвалі стають дедалі меншими. Врешті в середині березня наважилися. Повісили на машину білі ганчірки, написали «Діти». Їхали знищеним містом, навколо - розбиті автівки, руїни на місці будинків. Все це бачила моя дитина.
Спочатку ми зупинилися в Дніпрі, потім поїхали в Івано-Франківську область, де й живемо досі. Пережите в Маріуполі залишило чорний слід на моїй родині. Я закрилася, стала апатичною, почалися панічні атаки. Бувало, йдеш вулицею, чуєш голосний звук, і тебе накриває. Серце вискакує з грудей, руки тремтять, ти не контролюєш себе, не бачиш людей навколо. Наша донечка почала заїкатися. Я не розуміла, як налагоджувати життя знову, коли в тебе вже два твоїх життя, дві домівки відібрали.
А ще дуже картала себе, що не змогли забрати всіх, хто там залишився. У когось не було автівки, у когось в неї влучив снаряд чи скінчився бензин. Ми допомагали одній дівчині з немовлям і неходячою бабусею. Шукали молодій мамі якусь згущенку, бо зникло молоко, й нічим було годувати дитину. Я досі не знаю, чи вижили вони. І так – про багатьох. Мені це дуже болить.
Коли на роботі отримала розсилку про «Незламну маму», то одразу зрозуміла – мені потрібна допомога. Вже в перший день, слухаючи історії інших жінок, які також потрапили на програму, подумала: агов, ти не сама! Ви всі таке пережили! З кожним днем у таборі мені стає легше. Донька навіть каже, що я погарнішала. Тут не просто гоять наші рани, нанесені війною, тут нас вчать жити в нових реаліях. Показують, як допомогти собі і своїй родині пережити це пекло.
Вже в таборі я подумала: так, у тебе відібрали два місця, які ти вважала домом. Але після нашої перемоги, після закінчення війни ти зможеш обрати будь-який куточок України і зробити його своїм домом. Бо вся країна і є наш дім.
