матеріал підготувала Балакун Олександра
У 2020 році у прокат вийшов документальний фільм «Земля блакитна, ніби апельсин» режисерки Ірини Цілик. Ця картина одержала премію за найкращу режисуру у міжнародному документальному конкурсі на найбільшому фестивалі незалежного кіно у світі «Sundance» (США).
У фільмі йдеться про найболючіше місце України - Донбас, але події розгортаються до повномасштабного вторгнення. Історія про сім’ю, яка живе на Донбасі у Красногорівці та не втрачає віру у життя. Мама, яка виховує сама 4 дітей починає знімати фільм про своє життя під час війни. Таким чином, сила мистецтва допомагає інтерпретувати події, що шокують.
Ірина Цілик разом з продюсеркою Анною Капустіною їздили до Авдіївки та знайомилися з різними історіями людей, доки не зайшли за запрошенням двох дівчат в гості у Красногорівку і зрозуміли, що тут і залишаться для створення фільму.
Для Ірини Цілик цей досвід став новим, як для режисерки та постійне намагання шукати межу між фільмом та дійсністю. Ірина завжди намагається залишатися спостерігачем у фільмі, не брати усі емоції на себе, але глибоко впускає досвід кожного героя у своє життя.
У одному з інтерв’ю Ірина Цілик пояснює чому їй так важливо знімати кіно саме про війну: «Загалом, все те, що відбувається з нами, починаючи з Майдану, це нескінченний процес травм і, водночас, відкриттів. Те, що ми рефлексуємо і намагаємось про це говорити, важливо. Хоча існує дуже тонка межа, дуже легко скотитись в експлуатацію цих тем. Але мене більше нічого так сильно не зачіпає, все інше мені стало не цікаво. Не знаю, як буде далі.»
Цікаво, що назва «Земля блакитна, ніби апельсин» натякає зі слів літературної критикині Ганни Удари на сюрреалізм, тобто на все поєднання непоєднуваного на Донбасі.
Цей фільм показую, що кіно є способом говорити про свої хвилювання та травматичний досвід. Є момент, коли люди, що пережили війну беруть інтерв’ю один в одного, а потім нарешті починають плакати разом, їх розмова стає глибшою, а спільна травма, яку вони пережили, допомагає відкритися один одному та поділитися переживаннями.
«Земля блакитна, ніби апельсин» показує, що є діти, які навіть не знають, що таке життя без війни. Ці діти розрізняють звідки йде обстріл, характер звуку, безпечно чи ні. Ці «сильні герої» адаптувалися до життя, відчувають радість у таких умовах, продовжують жити та шукати спокій, але найстрашніше те, до чого ми звикли за один рік повномасштабної війни, інші вже сприймали це як норму. Чи не жили ми весь цей час у різних світах?…
