10 жовтня Ніні Матвієнко могло б виповнитися 79 років. Народна артистка України, Герой України та лауреатка Національної премії імені Тараса Шевченка, вона присвятила життя українській пісні, перетворивши народний спів на мистецтво, у якому поєднуються пам’ять поколінь, жіноча ніжність і драматична сила. Її голос звучить у записах, які не втрачають емоційної глибини, а сама постать співачки залишається невіддільною від української культурної спадщини.
Ніна Матвієнко належала до тих артисток, чию творчість неможливо вмістити в межі одного жанру чи сценічного амплуа. Вона співала народні пісні, працювала з академічними музикантами, виходила на театральну сцену, знімалася в кіно та займалася літературою. Її творча біографія охоплює десятиліття, протягом яких українська пісня ставала не лише способом мистецького самовираження, а й формою збереження національної ідентичності.
Водночас за сценічною історією артистки стояло особисте життя, далеке від безхмарності: складне дитинство, непрості родинні стосунки, багаторічний шлюб, материнство та пошук власного місця поза сценою. Ніна Матвієнко неодноразово говорила про ці переживання публічно, залишаючись для слухачів не лише символом української пісні, а й жінкою зі своєю непростою долею.
Дитинство в багатодітній родині та перші кроки до музики
Ніна Митрофанівна Матвієнко народилася 10 жовтня 1947 року в селі Неділище на Житомирщині, у багатодітній родині Митрофана й Антоніни Матвієнків, де вона зростала однією з одинадцяти дітей. Сільське життя вимагало від усіх членів сім’ї працьовитості та витривалості, тому дитинство майбутньої співачки минало серед щоденних обов’язків, хатньої роботи й турбот, які рано привчали її до самостійності.
Музика водночас залишалася природною частиною родинного середовища, адже українські пісні звучали вдома, на святах і під час роботи. Мати Ніни любила співати, тож народна мелодика входила в її життя не через академічні уроки, а через живу традицію, у якій кожна пісня мала власну історію, настрій та емоційну інтонацію.
Проте дитинство артистки не було безтурботним: в одинадцятирічному віці її віддали до школи-інтернату, де вона спочатку навчалася в Потіївці, а згодом у Коростені. Саме там Ніна брала участь у художній самодіяльності, співала на шкільних заходах і поступово відкривала для себе можливість перетворити природний музичний хист на професію.
Після закінчення інтернату Матвієнко не одразу вступила до музичного навчального закладу, а почала працювати на заводі «Хіммаш» у Коростені, де виконувала різні обов’язки, зокрема працювала табельницею, ученицею кранівника та копіювальницею. Досвід заводської праці став важливою частиною її дорослішання, проте прагнення співати залишалося настільки сильним, що зрештою визначило подальший життєвий шлях.
Як Ніна Матвієнко стала голосом української пісні
У 1966 році Ніна Матвієнко вступила до вокальної студії при Державному українському народному хорі імені Григорія Верьовки, де почала професійно працювати над вокальною технікою та виконавською манерою. Уже наступного року вона виступала разом із колективом, а після завершення навчання стала його солісткою, отримавши можливість працювати з багатим репертуаром українського фольклору та виступати перед широкою аудиторією.
Саме робота в хорі допомогла Матвієнко сформувати власну творчу індивідуальність, яку вирізняли високий, прозорий тембр, виразна артикуляція та надзвичайна увага до змісту кожного слова. У її виконанні народна пісня не перетворювалася на декоративний елемент сценічної програми, а зберігала внутрішню драматургію, передаючи переживання людей, їхні надії, втрати, кохання та зв’язок із рідною землею.
У 1968 році співачка почала працювати з вокальним тріо «Золоті ключі», до якого також входили Валентина Ковальська та Марія Миколайчук. Колектив звертався до українського фольклору, часто виконував пісні без інструментального супроводу, завдяки чому особливо виразно звучали природні тембри вокалісток, багатство народної мелодики та гармонія голосів.
З хором імені Григорія Верьовки Матвієнко співпрацювала до 1991 року, після чого стала солісткою Національного ансамблю солістів «Київська камерата», де розширила музичний діапазон завдяки співпраці з академічними виконавцями та композиторами. У її репертуарі з’являлися твори Євгена Станковича, Мирослава Скорика, Олександра Ківи та Ганни Гаврилець, що давало змогу поєднувати традиційну народну манеру з новими музичними формами.
Пісні, які стали частиною культурної пам’яті
У репертуарі Ніни Матвієнко — десятки українських народних пісень, які набувають особливого звучання завдяки її індивідуальній інтерпретації. Серед найвідоміших композицій, із якими асоціюється ім’я співачки, — «Ой, роде, мій красний», «Пісня про матір», «Колискова» та «Дикі гуси», а їхня емоційна виразність значною мірою ґрунтується на делікатній роботі з текстом та інтонацією.
Особливе місце у творчості артистки посідають ліричні пісні про родину, материнство, кохання й розлуку, у яких особисті переживання набувають універсального значення. Матвієнко також зверталася до обрядового фольклору, календарних пісень і творів, що передають традиції різних регіонів України, зберігаючи в них не лише мелодичну красу, а й культурний контекст.
Важливою частиною її творчої діяльності було збереження усної пісенної традиції, яка протягом поколінь передавалася від старших до молодших і часто існувала поза межами професійної сцени. Завдяки виступам і записам Матвієнко ці твори отримували нове життя, знаходячи слухачів серед людей, які не завжди мали безпосередній зв’язок із традиційною сільською культурою.
Географія гастролей співачки охоплювала Європу, Північну Америку, Азію та Латинську Америку, а серед країн, де вона виступала, були США, Канада, Франція, Польща, Фінляндія, Австралія, Мексика та Південна Корея. Її сценічна присутність демонструвала, що український фольклор здатний знаходити емоційний відгук далеко за межами країни, адже щирість виконання не потребує перекладу.
Кіно, театр і літературна творчість
Музична кар’єра не вичерпувала творчих інтересів Ніни Матвієнко, яка працювала в кіно, брала участь у телевізійних постановках і радіовиставах, а також долучалася до озвучування різних проєктів. Серед фільмів за її участю — «Солом’яні дзвони» та «Пропала грамота», а серед телевізійних робіт — постановки «Маруся Чурай», «Катерина Білокур» і «Розлилися води на чотири броди».
Окремою сторінкою її творчої біографії став виступ у нью-йоркському театрі La MaMa Experimental Theatre Club у 1995 році, де артистка взяла участь у шістнадцяти виставах. Цей досвід засвідчив її готовність виходити за межі звичного концертного формату та працювати в міжнародному мистецькому середовищі.
Матвієнко цікавилася також літературою, писала прозу, есеї та вірші, а її книжковий доробок поповнили видання «Ой виорю нивку широкую» 2003 року та «Уже так не буде, як є» 2004 року. Вона також працювала над матеріалами, присвяченими історії хору імені Григорія Верьовки, залишаючи свідчення про колектив, який відіграв важливу роль у становленні її професійної кар’єри.
Державні нагороди та визнання
Професійні досягнення Ніни Матвієнко отримують визнання на найвищому державному рівні, адже її діяльність охоплює не лише виконавське мистецтво, а й популяризацію української культурної спадщини. У 1978 році вона здобуває звання заслуженої артистки України, а в 1985 році стає народною артисткою України.
У 1988 році співачка отримує Державну премію України імені Тараса Шевченка за концертно-виконавську діяльність у 1985–1987 роках, а в 2006 році їй присвоюють звання Героя України за визначні особисті заслуги в розвитку національної культури й мистецтва. Ці відзнаки закріплюють її статус однієї з ключових постатей української музичної культури другої половини XX століття.
У 2016 році Матвієнко стає почесною громадянкою Києва, а в 2024 році, вже після смерті артистки, їй посмертно присвоюють відзнаку Президента України «Національна легенда України». Таке визнання підкреслює значення її творчого доробку для культурної пам’яті країни та наступних поколінь виконавців.
Шлюб із Петром Гончаром і родинне життя
Чоловіком Ніни Матвієнко був художник Петро Гончар, син українського митця Івана Гончара, засновника музею української культури, який нині носить його ім’я. Майбутнє подружжя познайомилося наприкінці 1960-х років, коли Матвієнко вже починала професійну кар’єру співачки, а Гончар працював у мистецькому середовищі, тож культура стала однією з важливих спільних тем їхнього життя.
У шлюбі народилося троє дітей — сини Іван та Андрій і донька Антоніна, яка згодом також обрала музичну професію. Протягом багатьох років родина залишалася переважно поза увагою медіа, однак у 2021 році стало відомо про розрив подружжя після тривалого шлюбу, а пізніше Петро Гончар публічно розповів про причини розставання та зізнався у зраді.
Особисті обставини Ніни Матвієнко нерідко ставали предметом суспільного обговорення, проте її історія не зводиться до родинних конфліктів чи публічних зізнань. За образом відомої артистки стояла жінка, яка поєднувала професійну самореалізацію з материнством і власними переживаннями, не завжди сумісними з очікуваннями, які суспільство покладає на публічних людей.
Донька Антоніна Матвієнко та музична спадкоємність
Донька співачки Антоніна Матвієнко продовжує музичну традицію родини, розвиваючи власну кар’єру на українській сцені та працюючи в різних жанрах. Попри вплив знаменитої матері, вона поступово формує самостійний сценічний образ, шукаючи власне звучання й аудиторію.
Ніна Матвієнко підтримувала творчі починання доньки, хоча шлях до самостійності у професії передбачав необхідність виходити за межі порівнянь із відомою матір’ю. Після смерті артистки Антоніна публічно повідомила про втрату, поділившись болем, який для неї означав не лише відхід видатної співачки, а й смерть найближчої людини.
Сини Іван та Андрій також посідали важливе місце в житті Матвієнко, хоча значно рідше з’являлися в медіа, ніж їхня сестра. Родина залишалася частиною особистого світу артистки, який існував паралельно з її насиченою творчою та громадською діяльністю.
Громадянська позиція та ставлення до України
У 1998 році Ніна Матвієнко стала народною депутаткою України, долучившись до політичного життя в період, коли питання розвитку національної культури, державної мови та збереження історичної спадщини посідали важливе місце в суспільних дискусіях. Її громадська діяльність була тісно пов’язана з культурною ідентичністю, яку співачка відстоювала не лише через музику, а й через публічні висловлювання.
Під час Революції гідності Матвієнко підтримувала учасників Євромайдану, виступала на народних вічах і виконувала пісні зі сцени. Водночас у 2017 році в інтерв’ю виданню «Апостроф» вона говорила про важкі переживання, пов’язані із загибеллю людей, і зазначала, що не хотіла б знову опинитися в обставинах, які супроводжували ті події.
Її слова стосувалися передусім болю від насильства та людських втрат, а не байдужості до суспільних процесів, адже питання майбутнього України залишалося для артистки особисто значущим. Після початку повномасштабного російського вторгнення у 2022 році Матвієнко залишалася в Києві та говорила про війну, переживання за українців і долю країни.
Смерть Ніни Матвієнко та пам’ять про артистку
Ніна Матвієнко померла в Києві 8 жовтня 2023 року у віці 75 років, за два дні до свого 76-річчя. Про смерть співачки повідомила її донька Антоніна, а новина швидко поширилася українськими медіа, викликавши хвилю спогадів від колег, представників культурної спільноти та шанувальників.
Прощання з артисткою відбулося 11 жовтня 2023 року в Національній філармонії України в Києві, де зібралися люди, для яких її голос був частиною особистої та національної пам’яті.
Спадщина Ніни Матвієнко вимірюється не лише державними нагородами, концертами чи кількістю записаних пісень, а й тим, як її виконання повертає слухача до джерел української культури. У її голосі народна традиція не перетворюється на музейний експонат, а залишається живим мистецтвом, здатним говорити про любов, втрату, гідність і належність до свого народу незалежно від часу.
