Усі ми дуже хочемо, щоб діти жили нормальним життям. Щоб ходили до школи, вчили математику, сварилися через оцінки, дружили, закохувалися, планували майбутнє. Та наразі життя сучасних українських дітей ненормальне. Адже це дитинство, яке проходить у реаліях війни. Про навчання в умовах постійної небезпеки, коректні й не дуже вимоги батьків і правильну мотивацію дитини розповідає методистка Центру ментального відновлення «Незламна» Олена Запольська.
Чому дитині може бути складніше вчитися
Дитина отримує низьку оцінку, відкладає домашнє завдання на потім, не може зосередитися на поясненні вчителя. Перша реакція дорослих – нагадати про відповідальність, попросити зібратися або припустити, що дитині просто не хочеться вчитися. Але під час війни за такими змінами можуть стояти зовсім інші причини.
– Навчання потребує ресурсу: уваги, пам’яті, здатності зосереджуватися й засвоювати нову інформацію. Але коли частина сил дитини постійно йде на те, щоб стежити за безпекою, переживати через новини, розлуку з батьками чи інші обставини війни, на навчання може залишатися менше ресурсу. Дитина швидше втомлюється, стає дратівливою або, навпаки, ніби завмирає, втрачає мотивацію. Те, що раніше давалося легко, раптом перетворюється на складне завдання, – говорить методистка Центру ментального відновлення «Незламна» Олена Запольська.
Тому не кожна навчальна проблема сьогодні пов’язана з мотивацією. І не кожна низька оцінка означає, що дитина стала лінивою. Війна впливає на дітей не лише через безпосередню небезпеку. Вони бачать руйнування, чують розмови дорослих, хвилюються за рідних, можуть сумувати за домом або не знати, коли знову побачать маму чи тата.
У таких обставинах важливо не поспішати з висновками, а спробувати зрозуміти, що саме заважає дитині вчитися.
Що потрібно дитині, щоб навчатися
Для навчання недостатньо підручника, хорошого вчителя й правильно організованого дня. Дитині також важливо відчувати, що світ навколо неї хоча б частково передбачуваний, що вона може звернутися по допомогу, поставити запитання й помилитися без страху бути приниженою.
– Безпека – це не обов’язково відсутність тривоги. Це ще й досвід, що я можу впоратися з тим, що відбувається, а поруч є люди, які мені допоможуть. Дитині важливо знати, що буде далі, що в складний момент вона не залишиться сама, що її почують і не засоромлять за помилку. Школа може бути одним із місць, де формується це відчуття безпеки, – пояснює психологиня «Фонду Маша» Олена Запольська.
Саме тому школа під час війни – це значно більше, ніж уроки та оцінки. Це друзі, жарти на перервах, перше кохання, конфлікти й примирення, вчитель, який пам’ятає твоє ім’я, перші виступи та відчуття, що ти є частиною спільноти. А ще – структура дня й можливість бодай на певний час повернутися до звичного життя.
– Іноді ми настільки зосереджуємося на травматичному досвіді дитини, що починаємо бачити в ній лише «дитину війни». Але їй важливо залишатися просто дитиною – навчатися, дружити, грати, мріяти, закохуватися, помилятися. Психологічна допомога потрібна, але так само дитині потрібне життя. Не варто забирати в неї звичайні дитячі радощі лише тому, що навколо триває війна, – говорить Олена Запольська.
Як підтримувати дитину й не позбавляти її відчуття спроможності
З іншого боку, війна не означає, що від дитини взагалі не можна нічого вимагати. Їй важливо відчувати не лише те, що дорослі готові її захистити, а й те, що вона сама здатна чогось навчитися, розв’язати задачу, подолати труднощі й побачити результат своїх зусиль.
– Дитині важливо відчувати: «Я можу. Я здатна. Я можу чогось навчитися навіть у складних обставинах». Тому наше завдання – не прибрати всі труднощі з її життя, а дозувати навантаження так, щоб вона могла справлятися з посильними завданнями й відчувати власну спроможність, – пояснює психологиня. – Якщо ми через війну знімаємо з дитини абсолютно всі вимоги, то ризикуємо ненавмисно позбавити її досвіду, який допомагає повірити в себе.
Важливо знайти баланс між підтримкою та очікуваннями. Не вимагати від дитини тієї самої продуктивності, що й до війни, але й не переконувати її, що через складні обставини вона ні на що не здатна.
У цьому можуть допомогти прості зміни в щоденній комунікації. Замість того, аби щовечора починати розмову з запитання «Ти зробив уроки?», можна поцікавитися, як минув день, що було найскладнішим, що вдалося і чи потрібна допомога. Так батьки не відмовляються від навчання та відповідальності, а показують дитині, що її стан важливий не менше за оцінки.
Є й речі, яких краще уникати. Постійне порівняння з однокласниками, засудження за погані оцінки, сприйняття втоми як ліні або щовечірня боротьба за домашні завдання не допомагають повернути мотивацію. Так само не варто повністю робити уроки замість дитини: це може зняти напруження тут і зараз, але не допоможе їй відчути, що вона здатна впоратися самостійно.
– Батьківське завдання – не зробити так, щоб дитина завжди хотіла вчитися. Значно важливіше допомогти їй не втратити себе, відчуття власної спроможності та розуміння, що помилятися нормально. Дорослий може бути поруч, підтримувати й допомагати, але поступово давати дитині можливість самій долати посильні труднощі.
Дітям потрібна різна підтримка
Особливо уважними варто бути до дітей, чиє життя безпосередньо змінила війна. Це діти, чиї батьки служать на фронті, загинули або зникли безвісти, родини внутрішньо переміщених осіб, діти з досвідом окупації, втрати чи інших травматичних подій.
Водночас пережитий досвід не завжди помітний ззовні. Одна дитина може відкрито говорити про свої переживання, інша – замкнутися, третя – стати дратівливою, а четверта продовжуватиме добре вчитися, хоча всередині їй дуже складно.
– Не всі діти, які пережили травматичні події, виглядають травмованими. І не кожній дитині потрібна однакова допомога. Тому батькам і вчителям важливо не просто помічати поведінку, яка здається проблемною, а й намагатися зрозуміти, що за нею стоїть, – говорить методистка Центру ментального відновлення «Незламна» від «Фонду Маша» Олена Запольська. – Іноді за небажанням робити уроки приховується втома, іноді – тривога за рідних, а іноді дитині справді потрібна додаткова допомога. Універсальної відповіді немає, тому так важливо зберігати контакт із дитиною та чути її.
Що ж тоді має бути в центрі уваги дорослих? Передусім фізична й психологічна безпека, стосунки з людьми, до яких можна звернутися по допомогу, зрозумілі правила та передбачуваність. А ще – можливість відчувати себе спроможною і жити власним життям попри обставини.
Можливо, зараз наше завдання – не вдавати, ніби війни немає, і не вимагати від дітей бути такими ж продуктивними, як раніше. Натомість варто створювати навколо них достатньо безпеки, підтримки й простору для звичайного дитинства. Щоб вони могли навчатися, дружити, мріяти, помилятися й поступово будувати своє майбутнє навіть у цій реальності.
