Вона створила яскравий образ стильної, впевненої у собі жінки. Адвокат за покликом серця, але її інтереси набагато ширше адвокатської діяльності. Багатодітна мама, красива жінка та яскрава особистість – Аліна САМАРЕЦ. Про головних помічників в її житті, про роботу та кохання в інтерв’ю для журналу GOSSIP.
Аліно, ви адвокат з багаторічним стажем роботи. Розкажіть, що вас привело в цю професію?
В юриспруденцію взагалі мене тягнуло ще з юнацьких років. Проте, шлях виявився не таким легким, як здавалося мені в підлітковому віці. Але, як кажуть: бійтесь своїх бажань. Випадково, можна так сказати, потрапила спочатку на роботу до одного з місцевих судів Луганської області, де на той час проживала, у якості секретаря судових засідань. Потім довелося здобувати вищу юридичну освіту. На той час вже мала двох дітей. Навчалась заочно. Надалі, знову ж таки «випадково», шляхи Господні привели мене до Києва, познайомили з чудовими майбутніми колегами та надали змогу стати адвокатом. Завжди тягнуло в «кримінал». Тож основним напрямком діяльності стали кримінальні право та процес. Жодного дня не пожалкувала про вибір професії. А в кримінальному процесу почуваюсь, як «риба у воді», отримуючи шалений адреналін в умовах сьогоденної недосконалості «правосуддя».
Яка найгучніша справа у вас була за 2019 рік, якою ви справді пишаєтесь?
Гучних справ багато. Не про всі можу говорити в силу обмежень щодо адвокатської таємниці. З тих, що озвучувались у пресі: кримінальні справи - «Справа податківців», «справа побиття депутата Мустафи Найєма», «стіна Яценюка», позов громадян США до Ігоря Коломойського про захист честі та гідності. Розгляд справ ще тримає.
А пишаюсь найбільше всього я справою зовсім не гучною, але яка найбільше тішить моє самолюбство: кримінальна справа «жила» менше доби. Людину затримали за підозрою у пограбуванні, однак на наступний день прокурор не взяв на себе відповідальність погодити письмове повідомлення про підозру і справу було закрито, а людину було звільнено з-під варти. Вважаю, що не останню роль зіграла моя позиція, висловлена під час складання протоколу про затримання особи.
Однак є і справи, які мені приносять сум, як адвокату та професіоналу. Зокрема, восени 2018 року в приміщенні Лукьянівського СІЗО я зазнала нападу з боку детектива Національного антикорупційного бюро України. За даним фактом на підставі ухвали Деснянського райсуду м.Києва було внесено відомості в Єдиний реєстр досудових розслідувань за чотирма статтями. Це: замах на незаконне позбавлення волі, завдання шкоди здоров’ю адвокату, завдання шкоди майну адвоката та перешкоджання здійсненню професійної діяльності захисника. На сьогоднішній день, за останніми даними правоохоронних органів, матеріали кримінального провадження передані про подальшого проведення досудового розслідування до Державного бюро розслідувань. Однак «віз і нині…» на одному місці. Часи змінюються, правоохоронні органи начебто оновлюються, але з кожною реформою сталі тільки дедалі гірше. Успішно захищаючи права інших, я не можу добитись захисту своїх власник прав, як адвоката. Хоча ці права мені гарантовано Законом. Сумно це.
Якісь професійні цілі поставлені на найближче майбутнє?
Планую свій список виправдовувальних вироків, який започаткувала ще у 2014 році, поповнити ще декількома.
А любовні?
Як людина романтична, ніколи нічого заздалегідь не планую на любовному фронті. Завжди все випадково відбувається. Тому, хто його знає (крім Бога, звісно)? Може раптом закохаюсь. А може і заміж знову вийду… Життя таке непередбачуване…
Ви мама 4-х діток. Скажіть, як воно бути багатодітною мамою? Які складнощі у вас виникають?
Мабуть мені пощастило, що діти в мене «двох поколінь». Або, як я кажу: двоє і двоє. Різниця між двома старшими і двома молодшими суттєва, що загалом є позитивним для мене. Не скажу, що завжди легко. Але з Божою допомогою справляємось. Старші допомагають з молодшими. Між ними є три спільні риси: їм всім з дитинства довелося «подихати повітрям» в судах, я їх до нестями люблю і у них всіх моє кучеряве волосся. З молодшою єдиною донькою взагалі в пологовий будинок поїхали з засідання в одному з Київських судів і з’явилась вона якраз на День народження судді, яка нас майже «проводжала» в пологовий будинок. А на наступний день після виписки з пологового будинку ми з малою поїхали на засідання Вищої ради правосуддя. До цього був рекорд з молодшим сином – на третій день після виписки з пологового ми з ним поїхали на затримання до одного з Київських райвідділів поліції. Це навіть стало певною легендою. Довелось якийсь час викладати деякі дисципліни викладати патрульним поліцейським, так мені мої студенти розказували (не знаючи, що розповідають про мене), як одна адвокат з маленькою дитиною після пологового будинку їздила на затримання, хоча чоловіки-адвокати відмовились виїжджати. От тільки «легенда» зазнала деяких змін у дати. Факт був на початку лютого, а обійшовши вже не одні вуста він «стався» в ніч з 31 грудня на 1 січня.
З вдячністю згадую свого батька, який дуже допомагав з меншими дітьми. Нажаль, в серпні минулого року ми його втратили.
І складнощів: не має в Києві свого житла. Єдина квартира, яку я маю, знаходиться на непідконтрольній території в Луганській області, і користуватися нею ні я, ні мої діти змоги не мають. Бувають і інші матеріальні складнощі. Також не завжди вистачає достатнього часу на спілкування з дітьми.
А хто вам допомагає у вихованні та підтримуванні побуду, поки ви працюєте?
Дуже допомагають старші діти. Самий старший син на сьогоднішній день вже працює, тож вносить певну лепту в матеріальне забезпечення. Середній син доглядає за молодшими, коли вони не в дитсадку. До речі, з дитсадком нам дуже пощастило. І вихователі, і директор закладу настільки чудові люди та професіонали своєї справи, що кращого годі й бажати. Щодо побуту – також хорошу допомогу отримую від старших дітей. Є певний розподіл обов’язків: один відповідає за винос сміття, другий за миття посуду. Розвісити білизну з пральної машини або почистити картоплю\цибулю\моркву, сходити в магазин, прибрати – тут вже кого мама призначить в той чи інший час. Раз чи два на місяць також приїздить за попередньої домовленості сімейна пара, яка допомагає з прибиранням, коли я дуже стомлена і хочу просто відлежатись на вихідних.
Чи буває у вас так, що опускаються руки? Якщо так, то як боретесь з таким станом? Що вам допомагає в поганому настрої?
Я – звичайна людина, тому ніщо людське мені «не чуждо». Звісно, буває таке, що і руки опускаються. Це більше пов’язане з професійною діяльністю. Наприклад, коли ти знаєш, що Закон на твоїй стороні, ти викладаєшся по повній, інколи по двоє-троє діб не спиш, готуєшся відстоювати права свого чергового клієнта, а внутрішнє переконання якогось судді, як би це більш коректно сказати, не співпадає з процесуальними або матеріальними нормами Закону, то не тільки руки опускаються, а й вовком вити хочеться. Але потім береш себе в руки та рухаєшся далі. «Лікуюсь» по різному. Це може бути зміна обстановки, зустріч з друзями, виїзд на природу, просто відволіктись. Часто співаю, поки сторонні не бачать. (Хоча співаю я не тільки у поганому настрої, але і в доброму також.)… Голосу відповідного не маю, але ж якщо «душа співає», то чи так вже важливий той голос? Буває достатньо просто подзвонити комусь зі своїх друзів, яким довіряєш, і «виплакатись в жилетку».
Інколи зриваюсь через втому. В такому випадку ліки одні – виспатись. В такому стані я просто провалююсь у сон і ні на що не реагую. По мені, як то кажуть, «хоч танком їзди».
А найбільші ліки – мої діти. Вони допомагають і триматись в тонусі, і рухатись вперед.
Що ви можете побажати одиноким матусям, які виховують самі діток та при цьому працюють, забезпечуючи родину?
По-перше, жінка має розуміти, що дітей вона народжує не для когось, а для себе. І ніхто їй за «подвиг народження» нічого не винен. Якщо жінка цього не розуміє, то вона не готова бути матір’ю у повному розумінні цього слова. Матусі із так званого розряду «яжемать» нічого, крім огиди в мене не викликають.
По-друге, як казав барон Мюнхаузен із відомого мульта: безвихідних ситуацій не буває. Може людина просто не там шукає? Я не єдина працююча мама. Я не єдина одинока мама. Я не єдина одинока мама, яка сама виховує своїх діток і при цьому працює. Повірте: жодна жінка ще від цього не померла. Але головне пам’ятати, що навіть в такій ситуації Ви залишаєтесь жінкою і достойні, щонайменше, самоповаги та щастя. Не треба зациклюватись на дітях. Думайте не тільки про щастя своєї дитини, але і про власне щастя. Воно може бути у дрібничках: сходили в кінотеатр, купили собі гарну сукню, відвідали перукаря… або просто півгодинки на самоті посиділи на балконі з чашечкою кави. Щаслива мама – запорука щастя своєї дитини.
Аліно, в 2019 році ви отримали нагороду «100 успішних українців». Що глобального запланували на 2020 рік?
Кажуть, думка є матеріальною. А ще кажуть, що не всіма планами варто ділитись. Планів дійсно багато. І в особистому, і в професійному житті. Тож єдине, що можу сказати: буду рада, якщо Божі плани на моє життя співпадуть з моїми планами на цей рік і мої думки набуть матеріальних рис.
