матеріал готувала Лазаренко Юлія
24 лютого 2022 року життя кожного українця кардинально змінилося. Під хвилю страху за своє життя потрапили всі. Хтось залишився на своїй землі, а хтось виїхав за кордон. І тоді почались міжусобиці між українцями за те, хто ж більше любить свою країну: ті, хто залишився, чи ті, хто виїхав? 
Ми неодноразово чули неприємні слова в сторону українців, які змогли виїхати і зберегти своє життя. Я чула мільйон аргументів, що вони «зрадники», але чи знаємо ми іншу сторону медалі?
Героїнями інтерв‘ю стали ті самі «зрадниці», які змогли врятуватись: Анна та Марія з Нової Каховки, Катерина з Чернігова. На момент вторгнення Марія перебувала в Миколаєві, а Катя у Львові.
Дівчатам було поставлено ряд запитань, щоб дати зрозуміти всім українцям, що не варто недооцінювати чужі проблеми, не варто сваритися всередині країни, коли ми воюємо зовсім з іншим ворогом.
Розкажіть про один день в місті, де ви знаходились? Ви були в окупації? Як проживали там те «звичайне» життя?
Анна: Взагалі в окупації я була 70 днів. Спочатку ми не хотіли виїжджати оскільки думали, що це все швидко скінчиться, а потім просто не могли - нас не випускали. Буденністю там було: перевірка телефонів на блок постах, і взагалі поява цих блокпостів на виїзді та в’їзді в місто. Від Нової Каховки до Херсону (приблизно 70км) 30 блок постів на кожному перехресті. Також жахлива нестача ліків, будь-яких, навіть цитрамону. У магазинах черга, коли десь з’являлось повідомлення, що в якомусь магазині продають по 1 кг сиру на муки - люди безмежно раділи. У батька моєї подруги просто забрали машину, і таких випадків безліч. Потім почали приводити кримські(російські) продукти. Люди буди вимушені їх купляти. Всюди прапори росії та срср. Задля своєї безпеки довелось закрити всі сторінки в соц.мережах та ніяк не висловлюватися на політичну тему. Багатьох людей виправдовували та катували. все це є в окупації й досі.
Маша: Я на момент війни перебувала у гуртожитку у місті Миколаїв. Перші дні війни були абсолютно ненормальні, люди панікували, більше половини гуртожитку виїхали, я гадаю, що у кожному місті був такий «двіж». Тому за приклад я візьму, мабуть, вже перші дні березня. Кожного дня ми з моїми друзями ходили до АТБ зранку та ввечері, бо люди як ненормальні збирали все с поличок. Ходили на так звану розвідку, потрошки купували те що нам потрібно, дуже часто приходили до гуртожитку з магазину ні з чим. Кожного дня були сирени, треба було встигати сходити в АТБ поки немає тривоги. В нашому гуртожитку було дуже чутно як бомблять за містом. Вікна тремтіли. Ми періодично, як і більшість людей, зневажали тривогу і не спускалися до бомбосховища, тому ми дуже часто бачили з вікон дим, як щось горить та інше. Я так і не навчилась не звертати увагу на цей гуркіт, сирену. Я рипалася до останнього моменту від кожного шороху, поки не покинула країну. До речі закордоном я лякаюсь шуму до сих пір.
Як ви змогли виїхати: чи це була окупація, чи ще вільна країна?
Аня: З окупації і шлях був нелегкий. До останнього блок поста окупантів нас зупиняли разів 50. Перевірка документів, багажу, телефонів. Часто просили цигарки та горілку.
Маша: Миколаїв не був в окупації. Моя евакуація з цього міста була раптова, я взяла з собою дуже маленьку валізу, яка була місткістю як звичайний рюкзак, та власне й сам рюкзак, де була вода з документами. Ми їхали до міста Калуш. Найскладніший шлях був, коли ми проїжджали Миколаївську та Одеську область. Дякувати Богу, що під час нашого маршруту не було ніяких обстрілів. Але потім нам розповіли, що тим маршрутом, де ми їхали, інші автобуси потрапляли під обстріли. Ця думка, про те, що ти можеш загинути, протягом всього шляху просто не покидала мене. Це дуже страшно. З Миколаєва до Калуша я їхала 2 дні, потім в Мукачево на евакуаційний потяг до Будапешта. Потім Австрія, та зі столиці цієї країни я вже поїхала до Німеччини. Цей маршрут був протягом 5 днів.
Катя ж виїжджала у вільній Україні за допомогою волонтерів та евакуаційних автобусів, бо на момент обстрілів Чернігова (звідки вона родом і де її сім‘я зараз) перебувала у Львові.
Як все ж змінилося життя після вимушеного переїзду за кордон і чи збираєтесь повертатись в Україну?
Маша: Кардинально. Треба було все наново вивчати, як дитина. Де знаходяться потрібні магазини, де які продукти, що робити, пошук роботи, пошук мовних курсів! Мене це здивувало, немов, країна не хоче щоб я вчила мову. З приводу труднощів: Німеччина - це така бюрократія. Є люди, котрі взагалі не співчувають українцям та вважають, що ти вирішив переїхати як тільки з’явилася можливість. Дуже складно зі всіма нюансами.. Курси - це моя біль, треба дуже довго чекати та можуть взагалі не запропонувати їх. Також соціальне житло дають не всім.
Катя: Труднощі з усім і одразу. Нікого і нічого не знаєш, наче все твоє життя до того стерли, а тебе закинули в інше. Чистий лист і ніяких знань, які можуть тобі допомогти. Де жити, на що жити, як вчитись/працювати, як допомогти своїм рідним і близьким, що залишились в Україні. Не знаєш нічого, тому намагаєшся розібратись з усім і одразу, все вивчити, це великий стрес для організму.
Аня: Насправді я відчуваю душевний спокій. На жаль, мої батьки залишились в Одесі, а бабуся з дідусем в окупації, через них я хвилююсь найбільш. А що стосується мене, то я не відчуваю своєї провини за те, що я в безпеці. Тут я нарешті можу бути вільною: можу казати, писати та робити, що хочу. Труднощі були в оформленні документів та банківських карток. Але з цим я впоралась досить швидко. З мовою майже немає труднощів, вдається відвідувати безкоштовні мовні курси. Опинившись тут я розумію, як добре вдома та в Україні.
Наступне питання хвилює не тільки мене, а й решту українців, які критикують тих, хто виїхав: чи все таки дівчата збираються повертатись в Україну? На що я отримала приблизно однакову відповідь: вони повернуться, якщо буде безпечно і буде куди.
Але все ж, війна показала, що в житті потрібно мати «План Б». Поки вони будуть прилаштовуватись до життя за кордоном: вчити мову, шукати роботу. Але це не означає, що вони забудуть, де їхня земля.
Дівчата знають, що для деяких українців вони «зрадниці», тож я спитала в них, що вони про це думають:
Катя: Трохи боляче, бо це рішення нікому не далось легко, а говорила я з багатьма людьми. Невже звинувачувати людину у бажанні вижити є правильним? Я намагаюсь допомагати всім біженцям де б я не знаходилась і ця допомога зараз є потрібною напевне у всіх країнах світу. То невже я зраджую Україну допомагаючи українцям?
Маша: Я їх розумію бо сама такою була, коли це все почалось. Але світ має багато бумерангів і ось я закордоном та тепер прекрасно розумію, що це таке жити тут. Без мови та роботи ти ніхто. Ти як овоч. Як я вже казала, я їх розумію, але з кожним днем люди набирають обертів у своїй ненависті до тих виїхали, та це буває виходить за рамки. Нажаль, я не зможу змінити їхню думку щодо цього. Тому що, дійсно, поки сам не відчуєш не зрозумієш.
Аня: Я б радила їм прожити хоча б тиждень в окупації, а потім перепитала б їх думку. Звинувачувати та засуджувати людей, які продовжують жити - безглуздо. Мені здається, що це може бути лише заздрістю. і жоден українець не винен в тому, що зараз відбувається.
Чи є у вас якесь повідомлення для українців, які не бачать іншої сторони медалі?
Маша: Ви знаєте, взагалі скрізь є свої труднощі, проблеми. Наша проблема у тому, що ми знецінюємо проблеми інших, або ідеалізуємо чи романтизуємо життя інших. Бо, людина це справжнісінький егоїст, наші проблеми завжди будуть найважчими, пріорітетнішими. Я коли була в Миколаєві, знецінювала труднощі тих, хто за кордоном і мені дуже соромно за це, я перед усіма своїми друзями, хто теж виїхав вибачалась вже мільйон разів. В Україні страшно від того, що ти хвилюєшся за своє життя, та своїх близьких. За кордоном в тебе немає дому, немає взагалі нікого, інші люди, інший менталітет, мова, всім начхати на твої проблеми. Це теж дуже важко. Я би сказала людям, що за кордоном все взагалі не райдужно. Просто зрозумійте, що це теж дуже важко, та не треба знецінювати проблеми інших українців.
Катя: Прийняти рішення дуже складно. І жити з ним також. Так, я вдячна, що в мене є дах над головою і бомби не літають в небі. Але це не значить, що в мене не може бути проблем, особливо в країні, яка є новою для мене. Складно зрозуміти навіть зараз, що я не в дома, що поруч нікого нема, що майбутнє - загадка і ніяких планів бути не може. Нам всім зараз непереливки, тому розділяти народ не найкраща ідея.
Аня: За кордоном, особисто для мене, справді комфортно. Тут більше можливостей, якими я вже почала користуватися, але ще не було б ні дня, коли б я не хотіла повернутися додому та не згадувала, як там насправді було добре.
Українцям сьогодні справді не варто розділяти народ. У такі часи надзвичайно важлива підтримка один одного. Зараз нас всіх розкидало по світу, але ми єдині. Аня в Польщі, Маша в Німеччині, Катя в Норвегії, але вони пам‘ятають, хто їх справжній ворог.
Тож, чому ми робимо ворогами не тих людей?
ФотоПітера Турнлі (peter turnley).
