Матеріал підготувала Федорюк Мілана
Після 24 лютого відчуття, ніби життя зупинилося. У кожного є своя історія, як почалася війна. Своєю сьогодні поділиться співачка та інстаблогерша Аліса Сова. Що змінилося за цей період? Чи вдається нормально жити? Про це та інше читайте в інтерв’ю для журналу GOSSIP magazine.
Як для вас почалась війна?
За декілька тижнів чи навіть місяців до війни, я ніби відчувала, що має щось початися. У мене була жахлива депресія, тяжкий моральний стан. Я відчувала, що щось має бути, але навіть уявити не могла, що буде настільки все критично, як ось ця жорстока війна. За декілька днів до 24 лютого я зібрала всі найнеобхідніші речі та документи наші з хлопцем і кота. Набрала води, поклала все в одне місце і ніби вже чекала. 23 лютого, коли ми лягали спати, я почула якісь ніби вибухи і поділилася з хлопцем своїми переживаннями. Він мене старався заспокоїти, але я дуже хвилювалася. 24 лютого о 6 ранку, можливо трохи раніше, у мене задзвенів телефон, то була мама. Зазвичай я виключаю звук, але того дня чомусь цього не зробила. Я спочатку подумала, що щось сталося вдома, бо в нас лежача старенька бабуся. Я дуже злякалася, адже знала, що мама просто так не набере, ще й о 6 ранку. Я взяла телефон, мама плаче і каже: «Аліса, там стріляють!». У мене в ту ж секунду сльози потекли струмком, істерика. Хлопець одразу не повірив і почав шукати новини, та нічого не знайшов. Женя встав з ліжка, глянув у вікно, а у нас на ЖК просто в кожному вікні люди збирають речі, половини машин нема, хоча у нас завжди забита стоянка. Це було дуже страшно, бо ми бачимо як люди виїжджають, тікають! Ми не могли вирішити, що нам краще зробити: залишатися в квартирі (ми жили на Петропавлівській Борщагівці, а це буквально від Академмістечка до Києва декілька кілометрів) чи їхати в село до батьків (батьки знаходяться неподалік від Чернігова). Ми не знали, де буде безпечніше, але все ж прийняли рішення поїхати в село, щоб бути всім разом. У батьків приватний будинок, є погреб, тож ми думали, що там можна буде ховатися. Дорога до батьків зайняла годин 7, хоча зазвичай ми доїжджали до них за півтори. Були жахливі затори, а у нас ще не заправлена машина. Ми заїхали в магазин, купили крупи для наших чотирьох собак. В першу чергу злякалися, що не буде чим годувати наших тваринок, адже ми відповідальні за їх життя! Вони ні в чому не винні! У нас по дорозі зламалася машина і все дійсно відбувалося, ніби в страшному фільмі жахів, а мозок відмовлявся вірити, що все насправді…
Що ви відчули у момент першої сирени?
Момент першої сирени – найжахливіший момент у моєму житті. Ніколи раніше подібного не відчувала. У Києві ми сирену не чули, вперше ми її почули, коли приїхали до батьків і лягли спати 24 лютого пізно вночі. Коли почула сирену, то всередині все перевернулося, заболів живіт, бо в мене проблеми з шлунком, а на нервовому грунті воно все загострюється. Я потім довго лікувалася. Ми прокинулись вночі і швидко почали збиратися в погреб, до того вдень віднесли необхідні речі туди, взяли 2 котів і пішли. Я, чесно кажучи, коли почула цю сирену, то подумала: «Все, на цьому наше життя закінчилося…». Я думала, що якщо лунає сирена, то це означає, що ми обов’язково будемо під обстрілами, впаде ракета чи щось подібне. На той час я не знала ніякого принципу, не знала що це таке, а я просто була впевнена, що нам всім кінець.
Як вам вдалося виїхати з України?
Думок виїхати з України у мене не було взагалі ніколи і якби мене не запросили на благодійний концерт на підтримку України в Нідерландах, то я би ні за що не виїхала з України. Мені просто все одно на свою безпеку, бо я хочу бути поруч зі своєю сім’єю. Виїхати було найтяжчим рішенням у моєму житті. На день 30-40 війни мені написала знайома сказавши, що організовує благодійний концерт на підтримку України і запросила мене, щоб я виступила (кошти збиралися на будинок літніх людей та інвалідів, який знаходився недалеко від мого рідного містечка). Я зрозуміла, що можу допомогти своїй країні справою, яка у мене виходить найкраще – співати. Не пам’ятаю всю дорогу(була на сильних заспокійливих), хоча ми їхали 4 дні: кожного дня ночували у новому місті, притулку. Я не розуміла для чого виїжджати з країни чи їхати на захід України, бо не знала, що таке війна. Нікому не побажаю пережити те, що пережили українці.
Як та ким ви працюєте у такий складний час?
Я продовжую працювати у творчій сфері: співаю, веду блог. Ясна річ, що зараз це вже не той дохід і не та кількість реклами, яка була до війни, але я рада, що можу працювати в тій сфері, в якій мені подобається. У Нідерландах даю благодійні концерти на підтримку України і задоволена, що можу хоч якось допомогти.
Що для вас змінилося? Чи змінилися ваші цінності?
Для мене, мабуть, змінилося все: і моральний стан і фізичний. Почну з банального, я блогер і моя головна задача підтримувати аудиторію, мати високі охоплення, стабільний дохід, щоб рекламодавці брали рекламу і я завжди за це дуже переживала, але зараз мені все одно, саме тому що змінилися цінності. Також дуже жалкую, що замало уваги приділяла своєму хлопцю, батькам, не казала так часто наскільки вони для мене дорогі, мало проводила часу. І зараз, коли знаходжусь за 2000 км від них я би віддала все, щоб хоча б на 5 хвилин їх побачити.
Що ви робите, щоб вийти зі стану тривоги, паніки, депресії?
У мене такий стан практично постійно буває тут, у Нідерландах. Деколи хочеться взутися і от так от пішки піти в Україну додому. Я в такі моменти дозволяю собі плакати, роблю чай з лимоном, дзвоню по відео до свого хлопця (він мене завжди заспокоює). Мамі в такі моменти я стараюсь не дзвонити, бо я розумію, що їй буде боляче за цим всім спостерігати. Пробувала робити дихальну гімнастику, щоб вийти зі стану тривоги, але вона мені не дуже допомагає. Як на мене найдієвіший спосіб трохи відволіктися – це прибирання. Я коли прибираю, то практично ні про що не думаю.
Як ви себе почуваєте зараз?
Зараз себе почуваю так само, як і на початку війни. Єдине, що можу виділити – стало легше сприймати голосні звуки, літаки. Можливо, став трохи кращим сон, бо зі мною за цей період відбувалися дуже дивні речі: коли ми лягали спати, то я вночі всіх будила через те що мені ввижалися скрізь ракети/бомби, які падали на нас. Я кричала: «Ось бомба! Падає прямо на нас!», мені казали: «Аліса, лягай спати, тут нічого немає». Мені потрібно було секунд 30, щоб чи то прокинутися чи то зрозуміти, що дійсно все нормально і ніяких бомб поряд немає.
Що ви зробите в першу чергу після закінчення війни?
В першу чергу я хочу зібратися родиною вдома. Всією сім’єю в дворі посмажити крильця, шашлики, так як ми це робили раніше… Хочу випустити всіх своїх собак з вольєрів і просто сісти поговорити з родиною, насолодитися мирним небом і усвідомити, що нарешті все закінчилося і можемо жити як раніше…
