матеріал підготувала Аліна Шевченко
Надія Гармазій — українська поетка та прозаїкиня, літературознавиця, кандидатка філологічних наук, авторка поетичних книг «Готика» (2005), «Приручення лиса» (2008), «Попелище для феніксів» (2017) та монографії про Івана Дзюбу «Дух і творчість» (2016). Із 2021 року – голова Кіровоградської обласної організації Національної спілки письменників України. Мама, дружина. Як і всі українці, на 2022 рік Надія Гармазій будувала плани у сфері своєї діяльності — літературі. Але з початком повномасштабної війни усі плани довелося…ні, не скасувати, а збудувати нові, оскільки життя триває і кожен має бути корисний своєю справою.
На початку березня 2022 у Надії з’явилася ідея — видати антологію поезії воєнного часу. Охочих поетів і звичайних людей, які почали писати під час війни, знайшлося чимало, бо кожен прагнув поділитися болем і сподіваннями на переможне майбутнє. І вже влітку Надія Гармазій разом із львівською письменницею та літературною менеджеркою Іреною Яніцькою презентували антологію «Поезія без укриття», що вийшла у видавництві «Discursus» й об’єднала 70 авторів з усієї країни. В інтерв’ю Надія розповість про особливий проєкт «Поезія без укриття», а також про літературну діяльність під час російсько-української війни.
Якби не повномасштабне вторгнення росії на територію України 24 лютого, то як минув би цей день у Вашому житті?
Того дня я мала ввечері їхати до Києва з робочих питань і заразом планувала обговорити з видавцем деякі моменти щодо рукопису моєї книги «Пам'ять тіла». Це історія про шалену любов й генетичну пам'ять, пошук себе, національну самоідентифікацію, силу бути вільним й руйнувати стереотипи. Тож прокинулась раненько, щоб встигнути до поїздки владнати всі справи у Кропивницькому. Зранку 24 лютого мені потрібно було йти на роботу – в альтернативну школу «КРОК», де з учнями одного з класів ми збиралися читати «Ніч перед боєм» Олександра Довженка… Але близько шостої ранку раптово пролунав дзвінок: «Доню, аеропорт Бориспіль обстрілюють». Мені здалось, що то була моя мама… Це прозвучало як щось малоймовірне. Увімкнувши новини, я зрозуміла, що цей день я запам’ятаю надовго: він буквально повторював події з мого роману «Пам'ять тіла»… Далі я вийшла на сіру вулицю, де над головою були безпілотники, ракети, і купа всього такого страшного й незвичного для нашого мирного неба, шалені черги біля банкоматів, штовханина на касах магазинів. І перші сигнали повітряної тривоги. Потім – дзвінки моїх рідних із закордону з пропозиціями негайно кидати все і їхати до них. Ну, врешті я пішла таки до школи, але… не на урок літератури, а на курс від парамедиків з першої долікарської допомоги…
На початку війни стартував проєкт МКІП «Поезія вільних». Чи долучалися Ви до цього проєкту як поетка?
Так, пригадую цей проєкт. Я про нього довідалась ближче до середини березня. Він здався мені доволі привабливим, адже мав на меті об’єднати поезію часу війни. Здалось, що це буде щось цікаве й незалежне, проєкт, який дасть змогу бути почутими не тільки відомим поетам, а й початківцям. Такі ідеї були співзвучні й проєкту, над яким на той момент уже почала працювати я. Це «Поезія без укриття». Тому я долучилась до ініціативи «поезія вільних» і надіслала кілька своїх віршів, які були успішно опубліковані на сайті МКІП.
Ідея створити поетичну антологію виникла у Вас з початком війни чи, можливо, раніше і на іншу тематику?
Ні. Я не планувала до війни укладати якісь антології. У мене назбиралось чимало матеріалу для власних поетичних і прозових книг. Крім того, я отримала кілька цікавих замовлень як ілюстраторка. Тому планувала працювати зовсім над іншим. До того ж саме в лютому ми разом із ініціативною групою ШЕфесту запланували залучити Кропивницький до низки міст, що візьмуть участь в ініціативі «Шефест мандрує країною». І я активно вирішувала організаційні питання різного характеру, пов’язані з цим фестивалем. Задум видати антологію антивоєнної (чи, точніше сказати, антирашистської) спрямованості виник у мене 3 березня, саме у Всесвітній день миру для письменника… Я побачила, як багато моїх колег по перу пишуть. Також звернула увагу, що писати вірші почали й люди, які до війни ніколи не бралися за перо. Творчість стала для багатьох терапією. Війна урівняла багатьох нас у мріях і амбіціях, але й дала змогу побачити себе в стані стресу, шоку, в стані межового досвіду. Ці стани дають змогу розуміти, хто й на що здатен. Тому у мене й виник задум видати антологію, яка б представила вірші першого місяця повномасштабної війни, коли ми всі ще не встигли адаптуватися до умов іншої дійсності… Сама я в той час не могла писати взагалі. Писати почала десь після 10-го дня війни. Мій перший вірш цієї весни мав назву «Непрощена неділя». У ньому я осмислила власний життєвий досвід і збагнула, що не пробачу ніколи рашистам їхніх злочинів.
Що б Ви розповіли незнайомцю про «Поезію без укриття», найголовніше?
Це 240 сторінок, на яких уміщено понад 200 віршів, авторами яких є 70 сучасних українських поетів – різних за віком, родом занять, місцем проживання, стилем віршування, ступенем визнання. Ця книга, мов маскувальна сітка, що сплетена різними пальцями, надзвичайно енергетична й сенсова, бо ж увібрала в себе енергетику переселенців, військових, гуркотняву евакуаційних потягів, звуки сирен. Це той випадок, коли художність визначається живим нервом, а не лише засобами версифікації. Вірші цієї книги цілком написані в перший місяць вторгнення рф. Укладання книги, верстка, макетування, вичитка – усе це також здійснювалось часом у вкрай екстремальних умовах. Але поезія війни – не ховається в укриття, а стає цим укриттям для тих, хто того потребує. Попри все. Тому й книга має таку назву. А ще 25% з проданих примірників книги ми спрямовуємо на підтримку ЗСУ, бо лише завдяки їм ми змогли втілити цей проєкт у життя.
«Поезія без укриття» — горда і сильна назва, яка асоціюється з Україною, яка має надійне укриття — наших захисників. А яким би могло бути укриття для поезії?
Поезія як така не потребує укриття. Бо коли слово ховається в укриття – то перестає бути зброєю. Радше ми шукаємо для себе укриття в слові. Висловлюючи свій біль і свої мрії, ми творимо художню дійсність, яка допомагає нам подолати себе вчорашніх і сміливо дивитися в очі собі прийдешнім. Окупанти не даремно впродовж віків прагнули знищити саме нашу культуру, нашу мову, пісню, наше слово. Кацапи достеменно розуміють, що тіла наших воїнів можна знищити, а от слово – ні. Допоки ми говоримо своєю мовою – доти ми є. Тому слово – це надпотужна зброя, яка цілить по клятих рашистах і не ховається в укриттях.
Як саме обирали авторів до антології?
Власне, обирали не авторів. Обирали вірші. Особисто для мене було не важливо, хто саме – студент чи маститий літератор – написав вірш. Важливо було, щоб цей вірш був фіксацією першого місяця повномасштабної війни. Не раніше (бо це не ті враження), і не пізніше, бо хочемо чи ні, а стан звикання до нових умов змінює сприйняття дійсності. І ще це мала бути художня фіксація вражень війни, бо ж антологія «Поезія без укриття» - хроніка всенародного протистояння, хроніка нашої незламності. Тому книга в моєму уявленні мала представити на рівних тексти всіх авторів, не залежно від того, звідки вони,якого віку, який життєвий, поетичний чи військовий досвід мають. Звідси – розмаїтість імен, міст, жарових форм – від стрункого класичного вірша до розхристаних аритмічних верлібрів, від образно-сюжетних візій — до переспіву добре знаних текстів в дусі народної творчості. Бо все це – зріз літератури першого місяця. Ми не можемо взяти й зробити вигляд, що серед нас є лише автори класики, чи лише верлібристи. Ми різні, і тому ми цікаві. Усе це дало змогу не тільки подати максимально чесно поетичну фіксацію вражень, а й розширити коло читачів.
Тримаючи руку на пульсі літературного та видавничого процесу, Ви підтримуєте ще й нашу армію. Розкажіть про аукціони, які вдалося провести.
Окрім того, що від кожного проданого примірника «Поезії без укриття» на підтримку ЗСУ спрямовується 25%, було проведено два аукціони, кошти з яких також орієнтовані на добро. Один з аукціонів було проведено на початку червня, коли книга тільки побачила світ. Наша авторка і за сумісництвом дизайнера проєкту Ірена Яніцька ініціювала аукціон з продажу першого примірника. Лот було придбано за 500 грн. Виручені кошти було передано до збору на автомобіль для військових на Львівщині, бо саме там живе й працює Ірена. Інший аукціон було ініційовано поетом і журналістом з Кропивницького Романом Любарським. Він також є автором нашої антології. Під час цього аукціону примірник «Поезії без укриття» було продано за 4 900 грн. Ці кошти Роман Любарський передав мені під час круглого столу у найбільшій книгозбірні нашої області – ОУНБ імені Д. Чижевського. І, звісно, ця сума буде також спрямована на підтримку ЗСУ.
Кропивницький, Чернігів (онлайн), Київ… Де ще плануєте презентувати «Поезію» без укриття?
Зважаючи, що автори антології проживають у різних містах України, багато презентацій відбуваються синхронно. Наші автори надзвичайно активні й згуртовані. Ми вже встигли презентувати як онлайн, так і наживо антологію «Поезія без укриття» у Херсоні, Чернігові, Львові, Червонограді, Сокалі, Луцьку, Сумах, Кропивницькому та Києві. Наразі заплановано ще низку презентацій в Івано-Франківську, Львові, Кропивницькому. Опісля пресконференції в інформагентстві «Інтерфакс-Україна» ми також маємо запрошення закордон. Аби тільки дороги були безпечними і небо мирним…
Сьогодні вірші знову повертаються у моду, бо ними легше висловити біль, любов, турботу.Чи матиме художню цінність вірш, на Вашу думку, якщо його написала людина, яка раніше не писала, але останнім часом виражає власні почуття у поезії?
Колись ми всі не писали… Усе буває вперше. Хто підкаже, яким і про що був найперший вірш Тараса Шевченка?! Ніхто не народився генієм. Слово любить працю. Талант має бути помноженим на працю. Я бачила багатьох, хто, працюючи над собою, досягав поетичної вправності й визнання, видавав купу книг, мав свою читацьку аудиторію, але так і не досяг поетичної майстерності. Був одним із тих, хто пишуть, але не був кимось особливим. Вважаю, що сам факт віршування ще не визначає подальшу творчу долю того, хто віршує. Я думаю, що цінність вірша визначається глибиною потрясіння. Бачила чимало людей, яких поетами зробила війна. У нашій книзі є також автори, які не писали до війни взагалі. І їхні вірші є цікавими й цінними в цьому плані. Зокрема, це вірші Наталі Фенько, в яких біль і шок від дитячих смертей вилився у потужну метафору спротиву. Так не написалось би до війни, і так не писатиметься, швидше за все після перемоги. З іншого боку, потрібно чітко усвідомлювати, що кожен вірш має право на життя. І розуміти, що в літературі діє закон еволюції: виживуть сильні, виживуть справжні.
Цієї весни Ви працювали не лише над виданням антології поезії на воєнну тематику, а й перемогли у літературному конкурсі від порталу "Читай українською". Як давно Ви пишете для дітей?
Ця весна була особливою в моєму творчому житті, оскільки я працювала одночасно над двома тотально протилежними за тематикою й емоційним осердям проєктами. Вірші про війну і казкова історія для дітлахів, що побачить світ у вересні і має назву «Марго та Єдиноріг, що жив у буфеті». Твори для дітей почали з’являтися в моєму доробку з лютого 2020 року. Саме тоді я написала історію дівчинки, яка зловила в бабусиній кухні єдинорога. Після цього були ще вірші для дітей, які тепер також склались в добротний рукопис і лежать у видавця. Власне, і перемога у конкурсі від порталу«Читай українською» – це звісточка із довоєнного життя. Під час війни є так багато «не на часі». Дуже часто можна почути, що не час видавати книги, коли є стільки нагальних потреб... Але, мій видавець і я думаємо інакше. Вихід книги в час війни – це крок до перемоги, надто книги теплої й захоплюючої.
Для дитячих історій натхнення черпаєте, напевно, у своїх дітках?
Так, звичайно. Діти – наше все. Тому мої діти мотивують мене працювати над собою, тримають у тонусі й надихають ставати кращою, ніж я є.
Ваша донечка має власний ютуб-канал «Марго Книголюбка», де викладає огляди на сучасні дитячі книги. Як то — бути мамою книжкової блогерки?
Моя дочка Маргарита справді має власний ютуб-канал. Вона рано навчилась читати і завжди просила створити для неї ютуб-канал. Спершу я була проти, оскільки це не зовсім правильно, щоб малеча багато часу проводила за комп’ютером. Але чисто з педагогічного погляду, я бачила чимало переваг у такому захоплення дочки: вона зможе навчитися висловлювати свої думки, відпрацює дикцію, навчиться чітко виділяти суть у сказаному, а найголовніше – у неї буде мотивація постійно читати щось нове. І це спрацювало. Маргарита цілком успішна як на свій вік блогерка. Вона має цілеспрямований і впертий характер, знає чітко, чого хоче і вміє планувати раціонально свій час. Тому мені буває непросто вплинути на її рішення чи сперечатися з нею. Часто дочка мене ошелешує повідомленнями на зразок: «Мамо, мені ось-ось надішлють із видавництва книжки для огляду» або «Мамо, моя улюблена авторка Агнешка Мелех написала мені на Facebook, що в неї вийшла нова історія про Емі, а в нас її ще досі не переклали. Давай вчити польську, щоб перекласти самостійно».
І наостанок — яким Ви бачите майбутнє української літератури після нашої перемоги?
Я тільки письменниця, не футурологиня. Тому поки знаю напевно тільки дві речі. По-перше, ми переможемо. По-друге, майбутнє у нашої літератури буде. Я в це вірю.
Дякую за розмову! Нехай Ваше майбутнє в літературі буде яскравим, а майбутнє України — переможним! І, успіхів Вашій донечці у вивченні польської мови!
