матеріал підготувала Анастасія Вирва
Кураторка проєкту «Здійсни мрію», спортивна журналістка та телеведуча Олександра Лобода погодилась дати ексклюзивне інтерв’ю для журналу «GOSSIP Magazine», в якому розповіла про своє дитинство, шлях до журналістики, хейт та благодійність.
Я знаю, що в дитинстві ви займались моделінгом, танцями, вокалом, потім навчались на економіста, але як саме вас привело до журналістики?
Напевно, у всіх дітей мого покоління була схожа ситуація - ти обираєш професію, проте на думку батьків вона не перспективна і не престижна. І вступаєш до університету не за покликом серця, а за рішенням батьків. Так було і у мене. Проте, коли я вступила до університету і почала самостійне життя, я почала шукати можливості працювати там, де б мені було цікаво. Тому з 2-го курсу університету я почала працювати журналістом на державному телеканалі. Це була ідеальна школа та ідеальна практика для подальшого розвитку.
Хто підтримував Вас під час початку вашого шляху не телебаченні? Хто вас мотивував?
В мене дуже сильні наставники були на державному телеканалі УТР. Вони ділилися досвідом і дали мені хороший фундамент для подальшої кар'єри. Далі я потрапила на 1+1, де познайомилась з Ігорем Цигаником. Кращого мотиватора годі й шукати. Його улюблений вислів: «Спортивна редакція - як армія». Спочатку дійсно було дуже складно, але згодом ти починаєш жити своєю роботою, футболом і кайфуєш від того.
Які особисто для себе «плюси» та «мінуси» спортивної журналістики Ви можете виділити?
Я дивлюсь на це питання через призму улюбленої роботи, тому бачу більше плюсів, звісно. Для мене це був класний колектив, це можливість працювати не в рамках офісного часу, можливість спілкування з цікавими людьми, з легендами футболу, які є кумирами для мене, це можливість працювати на футбольних матчах. З мінусів - це відсутність вихідних і обмежений особистий час. З 10 років роботи на «Профутбол» лише один раз ми святкували Великдень. Ми з чоловіком не могли провести разом час, адже його вихідні - мої робочі дні. Так само я ніколи не потрапляла на свята друзів. В певний час ти втомлюєшся від цього. Ще один мінус роботи футбольного журналіста - це організація інтерв'ю. Наші гравці не дуже люблять цю справу. Тому інколи доводилось чути «ні» або довго вмовляти і знаходити аргументи, чому було б круто зробити той чи інший сюжет.
Який найяскравіший спогад з телеефірів Ви зараз можете згадати?
Цю історію всі пам'ятають - коли в прямому ефірі Ігор Коломойський назвав номер телефону Ігоря Суркіса. В прямому ефірі можливо все!
Чи був період, коли здавалось, що нічого не виходить й хотілось опустити руки? Чому так було?
Я декілька разів хотіла залишити «Профутбол». Це були вже крайні роки роботи. Я була вже в зоні комфорту і не відчувала розвитку. Це пригнічувало. Так, було цікаво, багато роботи, але відчуття, що ти досяг якогось рівня і далі все - стеля. Але потім ми в редакції почали розвивати ютуб-проєкт Footballhub. Це було щось нове. Потім ми очікували підписання більшої кількості клубів на показ матчів, далі йшли розмови про ЛЧ та ЛЄ і можливо Збірної на наших каналах. Мені здається футбол як наркотик, його важко залишити.
Зараз багато дівчат, що захоплюються футболом чують від особин чоловічої статі, про те, що це зовсім не для жінок й футбол-лише чоловіча справа. Чи був хейт у Вас на цьому підґрунті? Як ви з ним справились?
Хейту завжди було дуже багато. Інколи аргументований. Інколи - не зовсім. І він не завжди йшов від чоловіків, до речі. Проте, якщо все ж говорити про чоловіків, то футбол - це абсолютно їх територія, кожен фанат вважає, що він краще за інших розбирається в футболі. Скільки я хейту чула в бік наших експертів, в бік Циганика…ох дуже багато. Я отримувала напевно ще більше, бо я - жінка, яка вступила на чоловічу територію. Спочатку це засмучувало. Я не була готова до такого. Але потім пройшла армію - читай - спортивну редакцію і стала простіше до цього ставитись. Я зрозуміла з часом, що щоб там не писали чи говорили - я знаю хто я є і що я роблю.
А зараз як часто чуєте у свою сторону негативні коментарі, з чим вони пов’язані тепер?
Зараз негативні коментарі пов'язані з війною. Більшість часу я проводжу у Німеччині. І інколи отримую коментарі типу – «повертайся додому». Не думаю, що люди які це пишуть можуть гарантувати мені безпеку в Києві. Тому вважаю такі коментарі неприйнятними.
Яку б Ви дали пораду дівчатам, що також хочуть стати спортивним журналістом, але чують масу хейту у свій бік?
Одна мудра людина дала мені таку пораду - прийти додому, сісти за робочий стіл і провести інтерв'ю сама з собою. Це відкриває можливість зрозуміти хто ти є, що ти робиш в цьому житті, для чого і які є моменти, над якими можна ще попрацювати. Ніхто тебе так не знає як ти сама, тому ніхто не має права критикувати. Соціальні дослідження показують, що негативні коментарі пишуть нещасливі люди. Тому проблема хейтерів в них самих. Витрачати свої емоції на негатив не варто.
Переглядаючи ваш Інстаграм можна побачити, що ви співпрацювали з великою кількістю відомих брендів. Чи задумувались колись про те, з якими компаніями ще хотіли б мати співпрацю?
Я рада, що співпрацювала з великими відомим брендами й наша робота була успішна. Проте зараз точно не час думати про рекламу в інстаграм. Соціальні мережі публічних людей в час війни - це платформа, на якій варто не просто говорити - варто кричати про війну, щоб чув весь світ. Саме тому більшість матеріалів пишу англійською мовою і стараюсь транслювати всі новини ситуації в країні.
Хотіли б Ви створити свій власний проєкт про футбол? Адже, можна сказати, що Олександра Лобода – це як особистий бренд пов’язаний з футболом.
До війни було багато планів про створення і власного ютуб-каналу і власного бренду одягу. Проте зараз реальність перевернулась. Те що планувалось абсолютно не актуально. Тому і Саша Лобода змінилась теж.
Якщо не спортивна журналістика, то яка інша? До чого ще Ваша душа лине?
Зараз я отримала пропозицію роботи в німецькому футбольному клубі Нюрнберг. Це клуб з великою історією, який зараз виступає у Другій Бундеслізі. Я буду займатись соціальними проєктами. На мені зараз комунікація з Металіст - 1925, адже Нюрнберг - місто побратим Харкова і Металіст 1925 співпрацює з місцевим клубом. Ми хочемо допомогти їхньому фонду і відновленню тренувального центру. Також ми створюємо проєкт допомоги українським дітям - біженцям. Ми прагнемо, щоб вони займалися футболом і почували себе вільніше у новій країні. Щодо мене, то робота в німецькому футболі - це новий досвід і нові знання, які я вірю і сподіваюсь зможу інтегрувати згодом в український футбол.
Знаю, що під час війни в Україні Ви допомагаєте українцям, що знаходяться у Німеччині. Розкажіть більше нашим читачам, чим саме Ви займаєтесь та як допомагаєте?
Спорт допомагає дітям бути здоровими та інтегруватися в суспільстві, це також психологічна підтримка. Діти продовжують мріяти стати футболістами або займатися іншими видами спорту! Їх потрібно підтримувати! У Німеччині я знайшла однодумців з якими ми організовуємо безкоштовні футбольні тренування для українських дітей. До нас підключилися знайомі, які працюють в головному офісі adidas. Вони допомагають з футбольним інвентарем, а також щоразу приносять смаколики для дітей. На перше тренування до нас приходило дітей 9-ть. Зараз щоразу 25 і більше. Чи то дощ, чи спека - діти із задоволенням проводять з нами час. Намагаюсь допомагати ще і дистанційно - робила благодійний аукціон заради українських дітей. У дірект Інстаграм до мене звернулися футбольні фани. Вони запропонували на аукціон футболку Олександра Караваєва, захисника «Динамо» та Збірної України, яку гравець подарував їм особисто після матчу з Фінляндією. Сам Олександр надіслав мені окремо автограф, а Остапу та Вікторії пообіцяв при нагоді подарувати ще одну футболку. Гроші пішли у Благодійний фонд «Ти не один» 1+1 media, проєкту Здійсни Мрію. З перших днів повномасштабної війни з колегами-ведучими 1+1 запустили єдиний збір, швидке реагування на термінові потреби - Ukraine SOS. Долучитись може кожен https://dobro.ua/project/Ukraine_sos/
Під час благодійного матчу в Іспанії Ви здійснили мрію підопічної проєкту 1+1 media «Здійсни мрію» Софії заспівати з DOROFEEVA. Наскільки складно було це організувати? Яка була реакція дівчинки?
Дуже допоміг футбольний клуб «Динамо». Вони взяли на себе всі питання логістики і організації подорожі дівчинки до Барселони. Софія вперше була у Каталонії і враження неймовірні. Я дивуюсь, але вона така смілива, навіть не хвилювалася перед виступом з Dorofeeva на стадіоні, на очах тисяч людей. Сподіваюсь, що далі у Соні складеться все якнайкраще. Адже вона багато пережила жахливих моментів. Вона з Миколаївщини. При бомбардуванні її дому орками, уламок снаряда влучив дівчинці в голову. Лікарі Охматдит врятували їй життя. Проте Соня ще важко ходить і не може повноцінно рухати руками. Найкраща реабілітація - гра на гітарі. А мрія - виступити з Dorofeeva. І вона здійснилась! Зараз Соня з рідними поїхала до Швейцарії на реабілітацію, а згодом я вірю – повернеться в мирну Україну. Таких дітей, як Соня - багато в нашій Україні зараз. Ми «Здійсни мрію» будемо намагатись допомогти їм повернути сенс життя.
Як куратор проєкту «Здійсни мрію», який найяскравіший момент Ви можете згадати, такий, що Ви будете пам'ятати через десятки років?
Кожна мрія – неповторна. Емоції дітей завжди дуже щирі і яскраві. Я пам'ятаю чітко Богдана Рябко, який хотів потрапити на НСК Олімпійський. Він до цього ніколи не був на стадіоні, хоча дуже любить футбол і дивиться його по телевізору. І коли він вийшов на Олімпійський, довго не міг вимовити ні слова. А потім ще й на передматчеву розминку вийшли футболісти Динамо. Для нього було справжнє щастя. А ще в пам'яті сльози іншого нашого підопічного, Іллі Мазура, який мріяв потрапити на матч Збірної. Він тоді проходив у Харкові. Ми теж спочатку вийшли на стадіон оглянути поле, зробити світлини і тут до нас підходить Андрій Шевченко – тоді ще головний тренер національної команди. Наш мрійник розплакався. Він не міг повірити, що стоїть поруч з легендою!
Повернувшись на багато років назад, Ви б могли подумати про те, що станете такою знаменитою персоною?
Не думала про це. Але напевно ні. Одного разу на зустрічі випускників колишній однокласник сказав мені: «Саша, ти так сором'язливо поводишся, ти ж зірка». А я то точно знаю, що коли дивишся на людину в екрані телевізора чи ютуб в тебе складається власний образ, який в більшості випадків не відповідає дійсності.
І на останок, розкажіть, як ви бачите своє життя ще через 5 років?
Не знаю як, але точно знаю де - на Батьківщині, у своїй квартирі з рідним людьми. Нас зараз розділила війна. Частина моїх рідних в окупації. Але ми всі віримо у перемогу!
