Матеріал підготувала Юлія Баглик
Фотографія “до” і “під час” війни: яка вона? Які труднощі є в роботі фотографа та як подолати їх? Що треба знати тим, хто лише починає цікавитися фотографією? Про це сьогодні розповість фотографка Тетяна, яка почала займатися фото ще зі шкільних років. А сьогодні — робить індивідуальні фотосесії та співпрацює з брендами. 
Тетяно. Розкажіть про ваше захоплення фотографією. Коли і як ви почали цим цікавитися та займатися?
Це шлях впродовж 5 років. У 2012 році моїй старшій сестрі вперше купили фотоапарат. Вона мене просила просто знімати її, і пам’ятаю, що у мене не виходило. Сестра казала, що у мене горизонт кривий, і що я не можу налаштувати фокус. Але якось вона лишила фотоапарат мені, і я стала шкільним фотографом у нашій газеті. Я багато знімала, загалом, це були репортажні зйомки на автоналаштуванні. І десь після року практики у мене почало більш менш виходити, мені почали подобатися ті кадри, які я робила. Потім я вступила до університету і забула про фотографію. У якийсь момент я зрозуміла, що мені не подобається спеціальність, де я навчаюся. Треба було знайти те, що мені до душі. Я згадала, що у мене є фотоапарат, і я можу знімати. Я почала фотографувати подруг, але мені здавалося, що я взагалі не маю права брати гроші до того часу, поки, умовно, не стану фотографувати для VOGUE. Потім почався карантин, і я почала більш активно знімати: розібралася з ручними автоналаштуваннями, вивчала тонкощі фотошопу. Тільки тоді роботи почали мені подобатися, і я зрозуміла, у якому напрямку рухатися.
Яка була ваша перша платна зйомка? Що ви відчули в той момент?
У 2017 році я фотографувала свою однокласницю за 50 гривень Було забавно, але за ті гроші там були непогані кадри. Після цього я тривалий час знімала безкоштовно. І вже минулого літа в Одесі я вперше заробила 200 гривень за зйомку. Тоді я зрозуміла, що отримувати гроші за творчість — це прикольно. Але тоді я не могла твердо сказати “моя послуга коштує стільки-то”, спочатку взагалі казала “можете не платити” чи “платіть за годину, не за дві”. Зараз я до цього вже нормально ставлюсь і взагалі не соромлюся.
Як перестали соромитися брати гроші за свої послуги?
Люди казали мені: “Таню, бери гроші. Хоча б якусь символічну суму. Це не має бути безкоштовно”. Це моя праця, і я вкладаю в це багато часу та ресурсів. Спочатку, декілька зйомок, я брала 200 гривень за годину. Потім — за 500. Я хотіла купити нову техніку, щоб покращити якість фото. Але, заробляючи на зйомках по 500 гривень, я зрозуміла, що це буде дуже довго. У липні я купила об’єктив, підвищила ціну до 1000 гривень і вже з зароблених грошей віддавала собі “борг” за нього. Несподівано для мене, моє відео в Тік-Тоці набрало мільйон переглядів, через що багато людей виявили бажання побачити себе в моєму об’єктиві. Як наслідок, також збільшилась аудиторія в Інстаграмі, і той об’єктив швидко окупився. Тепер у мене нова ціль — фотоапарат нового покоління.
Було якесь осудження з боку оточення, мов “фотограф — це не професія”, “треба займатися чимось іншим”? Якщо так, як з цим справлятися?
Напевно, не було. Думаю, батьки раді, що я працюю сама на себе, що це мені подобається. Вони взагалі проти, щоб я працювала десь тільки щоб заробити гроші, і крім них не було б ніякої перспективи. І з боку друзів такого також не було такого судження, бо я вмію обирати оточення. Але люди з цим стикаються. Деякі вважають, що фотограф — це просто “клацнув і надіслав фотки. Це 5-хвилинна справа, і що в цьому складного?” А насправді за “просто клацнув і пішов додому” — за цим стоїть величезна праця. Сама зйомка — це лише 10% роботи.
Як ви вчилися та де шукаєте натхнення?
Спочатку я просто багато знімала. Перше навчання було цієї зими. Я купила курс, де навчилася обробляти фото більш професійно, робити ретуш шкіри. Після цього було ще більше натхнення, бо я розуміла, що тепер мені робити. Але почалася війна і я опинилася без роботи. Коли влітку я повернулася в Київ, думала, що професія фотографа під час війни неактуальна. Тоді я сходила на консультацію до Анастасії Шевченко — фотографині з Києва. Вона сказала “Не переймайся. Люди навпаки зараз частіше купують послуги фотографа і цінують цю роботу”. І це справді так. Я суджу так не тільки з погляду фотографії, а з усього життя. Я не хочу більше відкладати на потім те, що я можу зробити зараз. Я хочу робити по максимуму сьогодні.
Знаю, що деякі фотографи займаються фотографією суто як комерційним бізнесом. Інші — транслюють ідею та цінності. Хто серед них ви? І чому?
Я не думаю, що є таке суворе розділення: чисто комерція і чисто цінності. Бо до тебе приходять люди, у них є ідея. При цьому ти фотографуєш за гроші. Деякі дівчата приходять, коли вони розлучилися з хлопцем, коли у них важкий період життя. І фотографія для них, немов психотерапія. Вони дивляться на себе і подобаються собі більше, розуміють мов “я на правильному шляху, і все буде добре”. Є цінність в таких фотографіях. Деякі мої зйомки можуть бути не такі творчі. Такі фотосесії виходять більш комерційними. Але, звичайно, більше натхнення та зацікавленості є тоді, коли людина розуміє, навіщо вона йде на цю зйомку, що вона хоче побачити від себе та розуміє цінність фотографії.
Працювати з брендами ви почали вже під час війни? Чим відрізняється співпраця з брендами від праці з людьми?
Під час війни. Я робила контент для магазину прикрас з бісеру. Також — для магазину шоперів. Мені подобається і хочеться в цьому розвиватися. Я планую більше вкладати в це час, адже з брендами можна робити дуже круті проєкти. Працювати з брендами в деяких моментах легше, ніж з людьми. Тут я сама вигадую ідею, це повністю моя творчість. Хоча бренд може якось підкоригувати ідею. А коли до тебе приходить людина, вона вже, зазвичай, має власне бачення. А я підлаштовуюсь під нього і показую людину тою, якою вона хоче себе бачити. Це не можна повністю назвати творчістю.
Які зміни відбулися з фотографіями, зйомками під час війни?
Раніше багато людей насправді хотіли запам’ятати себе в певному періоді життя на фото, але відкладали на потім “коли буду більш худою або грошей буде більше” чи ще щось. А зараз люди навпаки хочуть робити максимум кожного дня, тому збільшилася кількість клієнтів. В емоційному плані людям стало набагато складніше видавати когось, ким вони не є. Я інколи кажу: “Поводьтеся, як завжди. Не треба вдавати, що ви якісь інші. Показуйте ті емоції, які ви зараз відчуваєте”. Під час війни у всіх великий стрес, і не треба переступати через себе. Якщо тобі важко, не треба усміхатися, робити вигляд, що все класно. Навпаки, треба показати свої переживання через фотографію.
Я бачила, що люди звертаються до фотографів з різними цілями: хтось хоче закарбувати момент, хтось просто поповнити портфоліо, дехто відчути себе впевненим. З якими запитами найчастіше до вас звертаються під час війни?
Більшість дівчат, що приходять до мене на зйомку, фотографуються вперше в житті. Зазвичай, запит на щось просте: білий чи сірий фон, мінімалізм, простий одяг. Вони хочуть через фото побачити себе красивою і справжньою. Такі фото прості, але наче всім подобаються. Хочеться просто запам’ятати цей образ і через декілька років подивитися на себе в цей момент. І в простоті цінність таких фото.
Які поради ти б могла дати собі в минулому й тим, хто тільки починає шлях фотографа?
Хочеться обійняти себе і сказати: “Тримайся”, бо буде дуже важко в багатьох планах. Спочатку не буде клієнтів, зате буде враження, що відсутній будь-який ріст. Буде багато перешкод. Особливо складно на початку знайти клієнтів та розкрутитися — це дуже популярна проблема. Щоб розкрутитися, треба багато часу, багато своїх ресурсів і натхнення. Це не просто: зняв тікток, запустив рекламу, і все. Цьому треба приділяти багато часу. Інколи буде здаватися, що ти втрачаєш це в “нікуди”. Ти вкладаєш багато енергії, а це не приносить ніякого результату. Я раджу займатися фотографією ще з підліткового віку, бо тоді в тебе є більше часу та натхнення щось робити. Почати шлях — це не просто піти купити фотоапарат за 20 тисяч. Ось ти витратив ці гроші і за місяць-два їх відпрацював. На це може пройти рік чи декілька, поки зрозумієш, як фотографувати й що саме. Не завжди буде натхнення щось робити, і потім ти ще думаєш “навіщо воно треба”. І через це з'являється бажання працювати на менш творчій, звичній роботі. Але все одно я думаю, що в довгостроковій перспективі я виграю. Бо через 5, умовно, років, у мене будуть клієнти, і я буду заробляти на цьому, і зрозумію, що це все було не дарма. Я можу дозволити собі витратити на це ще час. Тому можливо (!) це дасть результат. Звичайно, не можна порівнювати себе з іншими. Треба просто в себе повірити й зрозуміти, що все у твоїх руках. Я думала, що я буду знімати творчість навіть, якщо це мені не буде приносити грошей. Але, зрештою. до мене почати приходити люди, я почала заробляти, бо я в себе повірила.
Які в вас плани на майбутнє?
Хочу піти на навчання, щоб підвищити якість фото, підвищити ціну. Бо емоційно я не справляюсь з такою кількістю людей. Логічніше працювати на кращий результат, а не гнатися просто за кількістю людей. Хотіла б робити суперпрофесійні фотосесії: контролювати весь процес, пропонувати послуги стиліста, візажиста, майстра по зачісках. В ідеалі було б класно, якби у мене була студія. І щоб у ній була кав’ярня, де перед зйомкою ми з клієнтами могли б познайомитися один з одним. Так само і після зйомки, коли ти вже максимально відкрився людині, поговорити, подивитися фотографії. Я б хотіла таку студію не тільки з боку прибутку, а й з боку творчості. Бо знаю, що можу зробити таку, яка буде подобатися саме мені.
Впевнені, що всі плани героїні інтерв’ю та тих, хто лише починає шлях у світі фотографії, обов'язково здійсняться. Адже як каже сама Тетяна: “Головне — повірити в себе”!
