матеріал підготувала Катерина Мороз
З початку повномасштабного вторгнення відбувся вибух в музичній індустрії – кожного тижня презентуються нові сингли від українських артистів, які закохують у себе з перших секунд. Такою є пісня «Вивчай» молодої виконавиці LERIA (Валерії Царенської). Дівчина не тільки підкорює серця українських слухачів, але й бореться на культурному та інформаційному фронтах, намагаючись привернути увагу до трагічних подій, які відбуваються на нашій землі. Тож ми вирішили дізнатися, як Валерія почала займатися музикою та як морально налаштовує себе на творчість під час війни, а також про пісню «Вивчай», допомогу ЗСУ й плани на майбутнє.
Валеріє, розкажи про свій ранок двадцять четвертого?
Двадцять четвертого лютого почалося з того, що мене розбудила подруга, яка дзвонила разів десять, але я не чула цього, бо міцно спала. Коли я нарешті взяла слухавку, то перше, що почула - «Війна». У мене був шок. Була десь шоста година ранку. Я відразу почала всіх обдзвонювати: батьків, друзів, знайомих. Зібрала свої речі, поїхала додому. Тоді я вчилась у музичному коледжі в Дрогобичі, а взагалі я з Львівської області, з невеликого міста Соснівка. Напевно, як і всі, сиділа читала новини, підписувалася на всі перевірені пабліки і просто спостерігала за тим, що відбувається і що взагалі робити далі.
Як за цей воєнний час змінилося твоє життя? Як ти відчувала себе на початку війни та як зараз?
Я постійно дуже хвилювалася через повітряні тривоги, сирени. Для мене це було важко, бо я емоційна людина. Тому, 5 березня вирішила виїхати з подругою в Польщу на деякий час, аби трохи заспокоїтися, подивитися наскільки мені там буде легше. Одразу знала, що не залишусь надовго, бо я занадто люблю Україну, щоб її покидати. Я пробула у Польщі два місяці, але це було нелегко. У тому плані, що ти начебто знаходишся в безпеці, але насправді взагалі не відчуваєш себе безпечно. У мене був синдром відкладеного життя. Були речі, які я робила рефлекторно, які я розуміла, що мені треба робити, як-от ходила займатися в музичний університет у Варшаві, бо на мене чекали державні іспити в Україні. Я сама собі говорила і всім, що ось ще трошки в такому режимі поживу, а, коли війна закінчиться, повернуся до попереднього життя. Згодом я почала розуміти, що це так не працює. Рожеві окуляри впали, я зрозуміла, що війна не закінчиться за два тижні. Я вирішила повертатися в Україну. Тільки, коли повернулася, я відчула, що треба жити, а не відкладати на потім. Я зрозуміла наскільки мені краще бути тут, в тривогах, сиренах, і наскільки вдома я відчуваю себе щасливішою, ніж в іншій країні.
Розкажи взагалі про свій шлях музиканта. Коли ти зрозуміла, що це те, чим ти хочеш займатися?
Мене тягнуло до музики ще з дитинства. У другому класі мене віддали в музичну школу на фортепіано, я дуже хотіла навчитися грати на ньому, тому з цього і почала. І так почала, що ще й досі вчуся (сміється). Закінчила музичну школу, коледж і вступила в Національну музичну академію України імені Петра Чайковського у Києві. Співати хотілося завжди, але спочатку дуже несерйозно до цього ставилася. Потім почала розуміти, що це мені дійсно подобається й приносить задоволення. Я думаю, що можу сказати набагато більше, коли співаю.
Чи відчувала ти підтримку від своїх близьких та друзів?
У мене тато дуже хотів, щоб я була економістом, він чомусь вирішив, що це моя професія (сміється). Але водночас всі мої рідні, знайомі відносилися до мого бажання зануритися в музику нормально. Всі розуміли, що це круто, що я творча людина і, що це в мене виходить. У мене були регулярні конкурси, концерти. Мама завжди була зі мною, тато все завжди оплачував. Батьки повністю підтримували мій вибір і на першу мою пісню саме вони дали мені гроші. Далі я зрозуміла, що це занадто великі витрати, тому почала працювати, аби не просити кошти на створення нової музики у батьків. Так склалось у житті, що в моєму оточенні може не всі й розуміють професію музиканта, але всі підтримують. Я думаю, мені справді повезло, бо якби мене не підтримували, було би значно складніше розвиватися та йти до своїх цілей.
Як ти морально налаштовуєш себе на творчість у цей час? Як знаходиш сили, щоб творити?
Я приїхала додому двадцять четвертого лютого і перше, що зробила - написала пісню про війну. Це одразу був римований текст, з мелодією у голові, який я змогла заспівати. Й досі у мене сили писати не закінчуються. Мені здається, всі творчі люди у важкі моменти входять в транс, коли ти починаєш писати без упину.
Нещодавно ти випустила свою першу україномовну пісню «Вивчай», яку написала ще два роки тому. Чому саме зараз ти вирішила дати їй шанс? Якою є історія цієї пісні?
Я сиділа переглядала матеріал у нотатках, це було, коли я повернулася з Польщі під кінець травня, і натрапила на «Вивчай». Вирішила викласти у TikTok, тому що зазвичай ділюся майже всім матеріалом з підписниками, але я не очікувала такий фідбек. Через добу було понад 20 тисяч переглядів. «Вивчай» – це пісня-флешбек. Вона була написана ще два роки тому, але зараз набула нового сенсу. У ній зібрані всі мої емоції та переживання, і я думаю тому вона так відгукнулась аудиторії. Ця пісня – нагадування про важливість слухати й підтримувати свого партнера, приймати його таким, який він є і вивчати його.
Чи думаєш ти й надалі збагачувати українську музику? Можливо варто чекати новий сингл?
Так, у мене дуже багато планів. Я хочу, по-перше, випустити пісню з воєнним підтекстом, яку я готувала до релізу «Вивчай». Та розглядаються варіанти колаборацій. Вже є деякі пропозиції, але поки що думаю. Дуже хочеться збагачувати нашу культуру, тому що вона дивовижна. У нас є круті артисти з надзвичайним потенціалом і я дуже хочу бути частиною цією спільноти та робити свій внесок в українську музику.
Ти зачепила тему співпраці з українськими артистами. Поділися, хто це? З ким би тобі хотілося записати спільну пісню?
Є пропозиції колаборації, але це не зовсім артисти, а просто люди, які теж розвиваються, рухаються в напрямку TikTok, блогерства. Щодо того, з ким би я хотіла записати фіт, то це музиканти, пісні яких я готова слухати вічно. Вони може не настільки популярні, як інші, але надзвичайно для мене особливі, як-от Макс Пташник. Я дуже люблю його творчість, і напевно, коли я думаю про спільну пісню, у мене перший у голові саме він.
Що можна почути зараз у твоєму плейлисті? Чи є там українські артисти?
Я взагалі меломан, у мене дуже різноманітний плейлист, але звичайно багато української музики. Є Макс Пташник, SHUMEI, «Один в каное», «Бумбокс», Саша Чемеров, TVORCHI, AСАФАТОV, Юра Самовілов. Я ніколи не слухала російську попсу, вона здавалась для мене занадто поверхневою і обмеженою. При тому українська музика – це дійсно музика з сенсом, яку хочеться слухати на постійному репіті. Тому я радію, що зараз музична індустрія України розвивається з надзвичайною швидкістю.
З початку повномасштабного вторгнення кожен з нас намагається робити все задля якнайшвидшої перемоги. Яку роль, на твою думку, відіграють музиканти під час війни?
Взагалі всі медійні особистості грають дуже велику роль під час війни. Як мінімум, вони мають можливість поширювати потрібну інформацію: про війну та скоєні воєнні злочини росією, збори людей, яким потрібна допомога. Багато з них роблять благодійні концерти в Україні та закордоном, усі зібрані кошти надсилаючи на потреби ЗСУ. Я думаю, зараз для тих, хто не на фронті, найголовніше - поширення інформації і донати.
Щодо тебе, яка твоя роль під час війни? Як ти допомагаєш своїй країні?
Я розумію, що я не воюю на фронті, я воюю донатами. Я стараюсь більше підтримувати країну в цьому плані, допомагаючи закривати збори. Я усім знайомим постійно нагадую, що важливо донатити хоч би скільки, бо сила 10 гривень вже давно доведена. Тиждень тому мені спала на думку ідея ділитися зборами, яким ми окремо допомагаємо з моєю найкращою подругою Дашою, та донатити взаємно. І ця традиція зараз продовжується. Ми кожен день це робимо. Деколи бачимо, що збір йде важко і його не можуть ніяк закрити, тому об’єднуємо свої донати та надсилаємо разом на допомогу.
Що ти в першу чергу зробиш після перемоги?
Дуже складне питання. Спочатку я уявляла, що буде гучне святкування, але насправді, коли згадую скільки людей, які загинули та вже не відчують смак життя, а може і не встигли його відчути, розумію, що не зможу повноцінно відзначати перемогу. Тому, напевно зустрінуся з усіма, з ким не бачилася, обійму усіх і буду спокійно жити з розумінням, що ми позбулися від жахливого сусіда. Найголовніше, що я точно знаю – в України неймовірний потенціал, і, що після перемоги ми встанемо на ноги і зробимо це так, що вже ніколи більше не зможемо впасти, бо вони будуть дуже міцними.
