матеріал підготувала Горак Яна
Коментар від Анастасії Вит щодо українських прикрас. Анастасія Вит – майстриня української традиційної прикраси, належить до Львівського обласного осередку майстрів. Працює з коштовними і напів коштовними каменями. Після повномасштабного вторгнення росії в Україну Анастасія приєдналася до військового навчального центру. А майстерня поки закрита, чекає кращих часів після нашої Перемоги.
Які нагрудні прикраси були найпопулярнішими на теренах України?
Ну звичайно ж коралі! Червоний корал прагнула мати кожна дівчина, з будь-якого регіону України від Сяну до Дону. Його везли купці з далеких заморських країв, найчастіше з Венеції. Свіжі куплені коралі були яскраві, а потім з роками вигорали, ставали геть такого світло-рожевого відтінку. Звідси повелося повір’я, що у здорової молодиці коралі яскраві, а коли хворіє, то коралі блякнуть. Ну аякже )). Сто років тому продавався справдешній червоний корал, якого зараз немає. Сьогодні цей вид коралових поліпів дуже рідкісний, його заборонено видобувати з дна моря. Який він, справжній корал? Якщо розлупити старовину намистинку, вона всередині така ж червона, як і ззовні. А якщо сучасну, то вона виявиться всередині біла, адже весь теперішній корал тонований. Що ж, мусимо берегти природу.
Носили коралів чим побільше, особливо до свята. Коли дівчина виходила заміж – а це найбільше свято у житті – одягалися всі коштовності зі скрині. Якщо жінкам з роду нареченої здавалося, що прикрас замало, вони їй ще позичали свої. Деколи разків намиста було так багато, що вони повністю затуляли силует шиї. Особливо в етнорегіоні Опілля (це частина Івано-Франківщини). Крім коралів, носили також венеційське скло («писані пацьорки»), гаралі (чорне скло), баламути (перламутрові намистини з Близького Сходу) та багато іншого. У намисто додавали монети, найчастіше срібні. В прикрасі вони не втрачали свою грошову функцію, тобто жінка могла на базарі, якщо раптом забракло грошей, відчепити монету і розрахуватися нею. Популярними були прикраси з бісеру, але це є переважно в західних регіонах (бойківщина, Карпати): носили різного роду силянки, ґердани, як і на шиї і грудях, так і на голові. На Лемківщині носили геть великі прикраси з дрібного бісеру, так звані «лемківські кризи» на всі плечі.
- На Гуцульщина носилися прикраси з металу, а саме металеві хрестики, рідше з монет, але власне стилізованих, тобто круглі елементи з квіточками, з прадавніми символами, це є так звані зґардові намиста.
- На Буковині жінки носили салби. Це свого роду фартушок з монетами, нагрудна прикраса. Схожі прикраса є не лише в нас, а в багатьох народів, зокрема, в Грузії.
- В південних областях, тобто в Бессарабії, де море близько, дівчина до основних коралів могла вдягти низку дрібненьких мушель.
- А відгадайте, що носили на Поліссі? Звичайно ж, бурштин. 1-2 рядки масивного темного бурштину обрамляли дрібні коралі.
Хто не мав багато грошей, носив «колюче намисто» (обрізки коралових гілочок) або ж замінники коралу, як наприклад, камінне намисто (зі смальти), рогове намисто, рядки із зернят чи ягід горобини. Також часто носили «лускавки», «дудлене намисто». Воно робилося зі скла: кожну намистинку видували, як ялинкову іграшку. Блискучі, симпатичні, дешеві,вони стали дуже популярні. Тільки от біда – часто тріскали.
Лускавки, до речі, нерідко можна побачити на старих постановних світлинах. Коли сім’я приходила до фотоательє,то могла скористатися тамтешнім реквізитом. Якщо жінка мала мало прикрас, то могла додатково вбрати на себе тамтешні намиста, і найчастіше це були лускавки. Чого тільки не зробиш, щоб бути красунею на світлині для сімейного архіву! 
Чи мали прикраси якийсь сакральний сенс? Чи означали вони щось, а чи були лише аксесуаром?
Однозначно. Особливо, якщо йдеться про хрестики. Це ж були обереги. В зоні Карпат навіть збереглися обереги з дохристиянською символікою, як от сварги. До речі, там же зберігся найдавніший індоєвропейський тип прикраси – так звані «шелести». Це намисто з мініатюрних дзвіночків, які «шелест ять» під час ходьби, бутцім щоб відігнати злих духів.
З чого виробляли нагрудні прикраси? З яких матеріалів?
В українських традиціях дуже потужна школа золотарства. З золота та коштовних каменів виготовляли дукачі – розкішні обрамлені медальйони з «бантом», поширені на центральних теренах України. Срібло теж носили: наприклад, монети з гаманця, також сережки, перстені. В Карпатах носили латунь: намиста зі зґардових хрестиків, виготовлених у техніці «мосяж». Порядна гуцулка, як свідчать етнографи, могла вбрати на свято близько 10 кг нашийних прикрас.
Де колись брали прикраси? Робили їх самі чи купляли на ринках?
Матеріал купувався на ярмарках: корал, скло, бісер та інше. Корали купувалися, як ми зараз назвали б, «на метраж», і вже вдома жінки самі їх «збирали», нанизуючи намистинки від великих посередині до дрібних на шиї. З бісером теж працювали самостійно. Що ж до гарячої обробки металів, то йшли до майстра-золотаря або мосяжника. Вже надбані в родині коштовності передавалися у спадок по жіночій лінії, тобто як «материзна».
Хто носив прикраси: молоді дівчата чи жінки в літах? Чи для прикрас не було віку?
Прикраси носили всі жінки, тільки питання, що носили? Натільний хрестик і хоча б один разок намиста мав бути на будь-якій жінці, незалежно. Дівчата носили всього чим побільше і якомога яскравішого, і бажано, щоб яскраво-червоного кольору. Дівчині ще з народження на кожне свято родичі дарували по 1 – 2 низці коралів, і на виданні в неї назбирувався такий непоганий посаг. З віком прикрас носили менше і менш яскраві. Коли у жінки вже з’являлися внуки, то вважалося, що їй доречно носити менш помітні прикраси: баламути, чорні гаралі, темно-синє намисто зі скла, перли, неяскраві силянки з бісеру. Куди в цей час дівалося усе яскраве? Правильно, передавалося дочкам і внучкам. А деколи й правнучкам.
