матеріал підготувала Вікторія Дума
Що для вас література? Частина культури, стримані бібліотеки у центрі міста чи уроки в школі про героїчні вчинки і нерозділене кохання? Можливо, для когось література - це фантастичний світ Гаррі Поттера, для інших - детективні пригоди Пуаро, а хтось із захопленням читає годинами Стівена Кінга чи Джорджа Орвела. Безсумнівно, література - це мистецтво слова! Яке ж воно те мистецтво у вітчизняній літературі? Що насправді приховує література 20-30 років минулого століття? На ці та інші запитання відповість Катерина Лепська - учителька української мови та літератури, авторка ютуб каналу "Пані Вчителька".
Як впливають світові кризи на літературу? (Як вплинула війна і коронавірус на літературний попит в Україні?)
Література – це дзеркало життя, без перебільшень. І якщо за вікном вибухають бомби, помирають люди, то митці не можуть мовчати. Пригадайте одні з кращих зразків світової літератури, наприклад, «Маленького принца» Екзюпері. У цьому тексті розповідач – це пілот, який впускає нас у своє дитяче серце в дорослому тілі. Або «На Західному фронті без змін» Ремарка. Тут перед нами постають спогади автора про війну, показують її такою, як вона є: гидкою, кривавою, травматичною смердючою. Це абсолютно різні тексти, але і той, і той є успішною літературною реакцією на кризу. Чи позитивно це? Безперечно. Війна чи інші кризи, наприклад, голодомор, постають в українській літературі, але на відміну від світової, ці тексти або забороняються, або перенасичуються лозунгами. І в той час, коли зарубіжними текстами захоплюються, а світова література розширюється у неймовірному темпі, свої забуваються, утискаються, відкладаються в макулатуру (і це у кращому випадку). Таке загальмування обезкровлює письменництво, але не вбиває його.
Наші національні кризи 21 століття, як на мене, зробили добру справу. Спочатку революції й війна змусили багатьох згадати, хто вони і звідки. Пошуки своєї ідентичності привели багатьох до українських книгарень. І (о всесильні боги!) на голови тисяч наших співвітчизників впала геніальність Домонтовича, Багряного, Миколи Куліша, Хвильового, Жадана, Андруховича, Забужко, Прохаська і далі можна продовжувати ще довго. Безперечним плюсом (у читацькому розумінні) став для нас коронавірус. Сидіти вдома було нудно, а тут хтось виклав в інстаграмі допис про прочитану книгу. І понеслось. Ліниве читання з кавою раптом стало популярним. Взагалі бути освіченим, грамотним, обізнаним стало модно. Чи вплинуло це на якість вибору літератури? Думаю, не дуже, але принаймні про укр. літ. стали говорити частіше, отже й попит на неї зріс.
Агресія Росії проти України – ось що істотно підвищило читацьку активність і якість вже згаданого вибору. Відмовляючись від російського контенту, ми відкриваємо для себе своє: голод, ув’язнення, катування, розстріли, психологічний тиск, тобто все те, що вкотре роблять московити з нашими людьми. Дарма, що всі ці історії лежить у нас під носом вже 31 рік, а ми тільки зараз масово усвідомлюємо істину. Чи зріс нині попит на укр. літ.? Так! Сподіваюся, зовсім скоро українці зможуть похвалитися не лише знанням прізвищ Шевченка, Франка й Жадана.
Як незалежність змінила митців? Яка різниця між письменниками СРСР і незалежної України? Що писали тоді, а що зараз?
Здобуття Україною незалежності загалом припало на моментом творчого пошуку українських митців. Двадцяте століття було складним. Творчість тих, кого ми нині називаємо нашими сучасниками починалася десь у вісімдесятих – дев’яностих. І на літературній ниві було непросто. Шістдесятники відходили на другий план, а молоді автори намагалися знайти щось нове. Тоді світовою літературою вже пронісся постмодернізм, а в нашій літературі лише починалися його зародки. Тобто, оцей момент переходу – це точка невизначеності, яка потім заповниться бубабістами (Юрій Андрухович, Олександр Ірванець, Віктор Неборак), творчістю Оксани Забужко, Сергія Жадана та інших авторів, які прокладатимуть шлях до сучасної вартісної укр.літ.. Саме їхні імена варто асоціювати з українським постмодернізмом, який, на думку деяких дослідників, так і не зміг досягнути свого апогею. І от питання: що змінилося в літературі? У літературу, зокрема поезію, прийшла гра. «Бу-Ба-Бу» - бурлеск, балаган, буфонада. Література набуває рис карнавальності, форма, тобто те, як написано твір, виходить на перший план, а за гострою іронією й сарказмом часто шкірить зуби гірка правда життя. У прозі ж з’являються численні посилання, шифри, які читач має розгадати, утворити певну смислову єдність. І це також гра, бо все давно вже придумано, всі сюжети програно. Завдання читача – віднайти глибокий сенс, що твориться на основі ідей, які вже існують, будувати паралелі, шукати причинно-наслідкові зв’язки. Саме тому в текстах літератури часів незалежності так багато елементів інтертексту й інтермедіальності. До цього тексти були цілком зрозумілими, проза не вимагала від читача багато. Виняток становлять окремі автори і, звичайно, шістдесятники. Більшість текстів радянської дійсності було орієнтовано на пересічного громадянина, а сама література втілювала ідеї партії, тому масовість і невибагливість читацької аудиторії зумовлювала продукування легких текстів як у формі, так і в змісті. Проте постмодернізм орієнтовано на читача-інтелектуала, який зможе вгледіти симфонію значень художнього твору. Якщо ви візьмете до рук будь-яку книгу Юрія Андруховича (незалежно від того, коли її було написано) то відразу помітите не один десяток посилань (це імена героїв з чужих творів, назви населених пунктів, цілі уривки з поезій інших митців). Тому його твори, як і тексти Оксани Забужко чи будь-кого іншого, хто грає з сенсами, даються не всім. Але це ж лише про постмодернізм. А в сучасній літературі є чимало інших письменників, що продовжують інші літературні традиції.
Що ж дала українським письменникам незалежність? Свободу! По-перше, письменників не переслідували, не вбивали й не кидали до в’язниць. Цензура прибрала з літературних записів свої гидкі пальці. Тому тепер у книгах можна було натрапити на нецензурну лексику, описи життя наркоманів, те, як вони ловлять приходи. Тепер вільно описувалися еротичні й натуралістичні сцени (від ранкових ніжностей і пристрасного сексу на підлозі до швидкого ранкового випорожнення на схилі гори). Тепер героям було дозволено подорожувати, мати коханців і коханок, відвідувати всеможливі блудливі фестивалі. Можна будь-що! Головне – у всьому цьому не загубити істини, яка таїться у монологах/діалогах чи вчинках головних героїв. От, наприклад, «Польові дослідження з українського сексу» Оксани Забужко. Чому ця книга викликала таких резонанс? Бо героїня твору розказує про своє життя, викидає всю спідню білизну читачу? Суть геть не в тому! Адже з уст героїні лунають ґрунтовні думки. Вона говорить про становище жінки в суспільстві, її права; вона постійно думає про зв’язок між поколіннями, про своє коріння, про вагомість знань історії свого народу. У центрі уваги жінка-інтелектуалка і те, як на неї реагує світ. Двома словами, секс, наркотики, рок’н’рол, але без шкоди для здоров’я – ось що з’явилося в літературі незалежності. Замість відполірованих гасел у тексти прийшло життя з усіма його хорошими, поганими, а інколи й відверто бридкими сторонами. І це прекрасно!
Яка особливість літератури 1920-30 рр.? Що собою являє літературна спадщина представників Розстріляного Відродження? Чому в школі так мало часу виділено на опрацювання цих текстів?
Згаданий період відомий літературною дискусією та утворенням великої кількості мистецьких спілок та угрупувань, які намагалися утвердити своє бачення розвитку української літератури. Це час, коли радянському графоманству дали бій. «Геть від Росії! Дайош психологічну Європу!» – ці слова Миколи Хвильового знає ледь не кожен. Власне психологізм – це те, чим позначена українська література ХХ століття (маю на увазі вартісну, розумієте ж, що пролетарські тексти сюди відносити не варто). На цей період припадає і творчість неокласиків, які намагалися повернути в літературу кращі риси класичного мистецтва. Естетизм і аристократизм, любов до античності створюють особливу атмосферу. Поезії неокласиків – це завжди чітко витриманий баланс між формою і змістом, розумом і почуттями. Ще одна перемога літератури 20-30 років – це поява футуризму на чолі з М. Семенком.
Якщо коротко, то 20-30 роки в історії української літератури – це ковток свіжого повітря, це відмова від масовості й примітивізму, це час небувалого розквіту ідей. Микола Хвильовий, Микола Куліш, Валер’ян Підмогильний, Григорій Косинка, Микола Зеров, Михайло Драй-Хмара, Павло Филипович, вже згаданий Семенко – усі вони творці високопробної літератури, які довели, що українське мистецтво може бути високим, може бути авангардним, може бути інтелектуальним, може бути європейським. Усі вони, як і багато інших, стали зайвими, небезпечними терористами в очах великої тоталітарної країни. Їх нині називаємо представниками Розстріляного Відродження. Саме «відродження!», бо це те, що на короткий час сталося з нашою літературою. Відродження – ось безсумнівно основна особливість літератури 20-30 років ХХ століття.
У школі згаданий період вивчається поверхнево, і це доволі дивно, зважаючи на ситуацію, у якій ми всі перебуваємо останні 8 років. Чи є в цьому якийсь прихований хитромудрий замисел? Думаю ні. Знову ж, курс «Українська література» вивчається в діахронії. Якщо говорити про програму, то вона складена з урахуванням годин. Чим більший період, тим довше вивчаємо тему. Це не дуже виправдано. Бо, наприклад, реалізм тривав довго, але всі тексти цього періоду не відрізняються (маю на увазі стильовий аспект). Період 20-30 років короткий, але це час розквіту нових тенденцій. Відповідно часу, виділеного на вивчення таких текстів, замало. Сподіваюся, колись це зміниться.
Чому Семенко не став популярним? Чи є в Україні футуризм зараз?
Можливо тому, що він спалив «Кобзаря». Та ясно, що ні. Творчість Семенка припадає на першу половину ХХ століття. Думаю, вам відомо, що це один з найкращих і найчорніших часів в історії української літератури. Семенко був футуристом, автором викликів, які далеко не завжди сприймалися позитивно. Вже згадане спалення «Кобзаря», жорстка критика культу Шевченка не могли залишитися непоміченими. На додачу у творах Семенка вигулькував еротизм. На молодого письменника полетіли камені з усіх сторін, а жбурляли їх всі, хто міг: свої, чужі і навіть байдужі. Зізнаймося, зараз ми теж сказали б, що це зрада. За такі вибрики Семенка почали булити митці, держава ж була майже байдужою, але не довго. Активна діяльність Семенка дала свої плоди, і там, де поет побачив можливість, інші письменники угледіли зраду, а зовсім скоро «зраду» організував режим. Сам же Семенко якось писав: «Легше 3-м верблюдам з теличкою в 1/8 вушка голки зараз пролізти ніж футуристові крізь укр. літературу до своїх продертись». Так і було. Семенка не сприймали. Потім держава визнала його небезпечним. Далі розстріл і забуття. Радянська література і літературознавство поховали ім’я Семенка десь між сторінок, так і не давши йому можливості стати популярним. Про те, щоб вивчати його творчість не було й мови за совєцьких часів. Але, якби вона й була, то чи багато знайшлося б тих, хто в той момент адекватно сприйняв би тексти митця?
Нині ж ми повертаємося до джерел, але чи істотно змінилася шкільна програма? Так, Леніна й комсомолу немає, з’явилося поняття «розстріляне відродження», але імена… Їх треба повертати, про них треба говорити, їхні тексти варто публікувати. «Заговори, щоб я тебе почув», - зазначав Сократ. Тож говорімо! Можливо, це допоможе популяризувати футуриста Семенка.
Щодо ознак футуризму в сучасні літературі, безперечно вони є. Щось можна вгадати в творах Сергія Жадана. Чи існує нині старий і добрий семенківський футуризм? Точно сказати не можу, принаймні я ще шукаю.
Чи підтримує держава молодих митців? Яка престижність літературних премій в Україні?
Думаю, держава підтримує митців, але недостатньо. Скажімо, є молоді автори, які прекрасно пишіть, але їм не вдається виграти якийсь грант на публікацію книги. Що в такому випадку робити? Якщо маєте бажання й фінансову можливість – публікуйтеся власним коштом. Ні? Оббивайте пороги видавництв. Але все це не гарантує успіху. Я знаю людей, яким вдавалося вибороти досить престижні нагороди в галузі літератури, але це все. Далі про їхні тексти ніхто не говорив. Це сумно.
Ви знаєте скільки літературних премій існує в Україні? Їх доволі багато, і всі вони носять красномовні імена. Якщо ви вибороли перемогу в якісь із номінацій – це прекрасно, адже ваше письменницьке «Я» визнали, тільки й того. Можливо, комусь така премія дасть можливість закріпитися у великій літературі, стане хорошим стартом, а для когось вона буде лише приємною згадкою про вдалу пробу пера. Будьмо чесними, письменники пишуть не задля премій, адже література – це не спорт і не змагання. З іншого боку похвала й визнання завжди мотивують. Чи повинна держава більше підтримувати авторів? Безперечно! Література повинна бути не лише для задоволення. Іноді письменникам, особливо початківцям, окрім оплесків, хочеться ще і їсти.
Які риси виокремлюють рух шістдесятників?
Більшість вважає, що шістдесятниками варто називати усіх митців, чия творчість припала на 60-ті роки ХХ століття, а от Євген Сверстюк це заперечував і зазначав, що шістдесятниками варто називати лише тих, хто публікував свої твори у «самвидаві». Такими були здебільшого дисиденти. Іван Драч, Дмитро Павличко, Микола Вінграновський, Василь Стус, Євген Гуцало в багато інших стали найбільш впізнаваними обличчями літературного шістдесятництва. Варто розуміти, що шістдесятники – це теж революціонери, які намагалися повернути в літературу красу, легкість, інтелектуальність. Поезія шістдесятників – це спроба зосередити увагу на загальнолюдських цінностях, гуманістичному світобаченні. З найвідомішого: «Ти знаєш, що ти людина. /Ти знаєш про це чи ні?» – у Василя Симоненка; «Людина нібито не літає.../ А крила має. А крила має!» – у Ліни Костенко. Філософські теми, глибокі роздуми часто потрапляють у центр уваги шістдесятників. Окрім того, митці намагаються утвердити ідею вільного самовираження, повертаються до питання історичної приналежності, національного коріння. Естетика стає одним із основних орієнтирів шістдесятників. Хочете глибше відчути тогочасну поезію? Прочитайте твори Ліни Костенко! Будь-який, навіть «найзатертіший». Все це легко простежується. Не дарма ж Ліну Василівну називають душею українського шістдесятництва.
Що не так з шкільною літературою?
З шкільною літературою все ок, а от із програмою – ні. Якщо ми говоримо про твори, які вивчають у середній школі, то тут все непогано. Останнім часом учням пропонують вивчати навіть сучасну дитячу літературу. Раніше твори мали переважно патріотичне звучання. Це чудово, але ж нині є чимало жанрів і стилів, то чому б не говорити й про них, особливо, якщо патріотична лінія простежується і в таких текстах?
З літературою в старших клас все гірше. Бо учням пропонують відразу важку артилерію: Тарас Шевченко, Панас Мирний, Іван Франко, Ольга Кобилянська, Іван Карпенко-Карий. Так, їхні твори важливі, глибокі й потрібні, але, аби їх повністю усвідомити треба мати хороший багаж знань про культуру, історію, період, який описує письменник та проблеми, які існували в той час. Окрім того, учням від 14 до 16 років зрозуміти важко, про що в тих творах йдеться, бо в них елементарно немає потрібного для цього життєвого досвіду. Так, наприклад, як можна співпереживати жінці-покритці, зрозуміти трагедію її життя, зраду коханого, якщо ти ще ні в кого не закохувався? Чи спробувати зрозуміти поведінку Тайах з роману "Майстер корабля", її легковажність щодо чоловіків, інтимних стосунків, якщо в 16, можливо, лише вперше закохався? Але це елементарний приклад, що й говорити про інші проблеми. Аби діти зрозуміли текст, його треба проговорити разом від А до Я, але в школі повноцінно цього зробити не вдається. Творів багато, а годин мало. Тому в дітей немає чіткого уявлення ні про літературу як явище, ні про літературний процес, ні про цінності, які утверджуються в нашій національній літературі. Замість усього цього – спотворене бачення дійсності, завжди нещасні кріпаки, пригноблені селяни, пихаті міщани, працьовиті селяни і невиліковна депресія. Але ж українська література не така! Розкажімо дітям історію про винахідника і його фантастичну сонячну машину («Сонячна машина» В. Винниченка) чи аристократичне життя українського художниками з яскравими вечірками й красивими жінками, про його особисту драму («Чорна Пантера й Білий Медвідь» В. Винниченка). Прочитаймо разом «Санаторійну зону» М. Хвильового, «Сад Гетсиманський» І. Багряного, «Жовтий князь» В. Барки. Нехай, коли старшокласники читають «Ти знаєш, що ти людина», уявляють собі не просто задумливого автора, а веселого й молодого Василя Симоненка, який писав своїй Люсьєн: «Дерзай, дєтка, розбивай парубочі серця направо й наліво, розколюй їх, мов горіхи». Так само можна сказати й про Василя Стуса. Хіба можуть діти уявити собі суворого дисидента, який, окрім того, що страждати за Батьківщиною, видає таке: « А скажи – Модільяні був ідіот? / допитувалась вона, /коли я вправними, як у піаніста, пальцями/ вигравав на засмаглих персах./ – Такий же ідіот, як і всі в цьому світі, – / повчав я, обіймаючи/ успокоєні вибухи її сідниць». А як же Грицько Чубай, Михайль Семенко?
Про те, що з сучасної літератури в програмі старшокласників немає нічого годі й говорити! А вибрати є з чого, і це не проблема.
Якщо ви хочете, аби діти полюбили літературу, розбавляйте класику сучасними текстами, пропонуйте твори відповідно до їх вікових потреб та інтересів, розповідайте про авторів більше, якщо ви вчитель, розкажіть дітям про свої читацькі захоплення, розглядайте на уроках позакласного читання ті тексти, які учні читають не для оцінок, а для себе. Як на мене, усе це може допомогти зробити шкільну літературу цікавою.
Що б ви порадили прочитати кожному до тридцяти років?
Складно сказати. Але я б точно внесла до списку Тараса Шевченка (будь-які твори, бо цей автор – геній, і це не складно зрозуміти, якщо читати вдумливо), Лесю Українку («Бояриня»), Ольгу Кобилянську («Людина» чи «Царівна»), Василя Барку («Жовтий князь»), Осипа Турянського («Поза межами болю»), Валер’яна Підмогильного («Місто»), Олександра Довженка («Зачарована Десна»), Віктора Домонтовича («Дівчина з ведмедиком»), Оксану Забужко («Казка про калинову сопілку» чи «Польові дослідження…»), Софію Андрухович («Амадока»), Сергія Жадана («Інтернат», «Вишиваний. Король України»). Я б могла продовжувати ще дуже довго. Додам лише, що всі згадані тексти можна перечитувати. Щоразу ви відкриватимете в них нові грані.
Окрім прози, варто читати поезію. Багато поезії. Вона навчить вас бачити і відчувати красу.
