матеріал підготувала Фіненко Євгенія
24 лютого 2022 рік. Уся країна прокинулась від вибухів, люди поспіхом збирали речі та рятували своє життя. Київ. Сотні машин на виїзді з міста. Затори.
І ось минуло вже пів року повномасштабної кривавої війни. Пів року, як ми кожного дня маємо змогу переконуватися в стійкості наших людей, у їхньому непереборному бажанні бути вільними в незалежній та квітучій Україні.
Хтось взяв до рук зброю та вступив до лав ЗСУ; хтось перевдягнув свою фірмову сукню від Шанель на волонтерський одяг, а хтось цілодобово сидить онлайн, ведучи боротьбу на інформаційному фронті.
А є й ті, хто попри громадянство іншої країни, подолав сотні тисяч кілометрів, аби пліч-о-пліч боротися за свободу України.
Герой нашого сьогоднішнього інтерв’ю проїхав майже 2 тисячі кілометрів, залишив позаду старе життя та відправився на фронт, бо: «Як я можу спокійно жити, коли там гинуть молоді хлопці та сотні невинних людей!»
Герой залишиться анонімним через деякі обставини, але це в жодному разі не завадить нам на повну відчути шлях солдата.
Привіт! Ти переїхав з України в Німеччину, коли тобі було лише 5, зараз тобі вже 26. Отримав німецький паспорт та все одно не зміг забути свою батьківщину. Насамперед хотілось би трошки познайомити наших читачів з твоїм звичайним життям, без форми. Розкажи про те, чим ти займався до війни: ти студент чи вже працюєш?
Я навчаюсь у Рейнсько-Вестфальському технічному університеті, у цьому році маю закінчувати магістратуру. Паралельно працював на кафедрі в науковому відділенні.
Три якості, які ти вважаєш найкращими в собі, які роблять тебе тобою?
1)здатність завжди реально оцінити обставини, можна назвати це раціональним мисленням;
2) завжди розумію, що за людина знаходиться переді мною;
3) ризиковий
До війни ти часто приїздив в Україну? Яке місто захопило твоє серце?
Я приїжджав щороку на тиждень – два. А щодо міста, то це безумовно Київ. Особливо мені подобається район Подолу, колись, у майбутньому, думаю про те, щоб придбати там квартиру.
Чи вірив ти в початок війни?
Так, це було досить передбачувано. Про це казали на телебаченні, у всіх відомих ЗМІ, до того ж була статистика від інших великих країн. Крім того, у 2014 році Росія вже зробила перший крок, це було лише питання часу, коли вони захочуть більше.
Як змінилося твоє життя після 24 лютого?
Я кинув усе, що мав, узяв речі першої потреби й поїхав. Змінилося все! Зняв гроші, які були відкладені на рахунку, і почав допомагати. Спочатку це було волонтерство. Ми збирали речі з Німеччини й перевозили через польський кордон до різних міст – Київ, Львів, Дніпро, Запоріжжя, Харків, до Харкова відвозили найбільше тоді. Було багато медичних засобів, амуніція, бронежилети і тому подібне.
Що спонукало тебе, маючи громадянство іншої країни, стати на захист незалежності України?
Я народився в Україні. Так, я маю інше громадянство, але в мене завжди був нерозривний зв'язок із країною не лише на духовному рівні, але й на фізичному. У молодості я брав участь у такому русі Ультрас, можливо, чули про такий. Це були організовані групи вболівальників для підтримки футбольних команд України. У мене з’явилось багато друзів, з якими й досі підтримую тісне спілкування.
Як твої рідні поставились до рішення піти на війну?
Звичайно, вони були не в захваті від цього, спершу навіть не знали про моє рішення. Коли дізналися, то хвилювались, постійно намагались переконати кинути все та повернутись додому, але це батьки, я й не очікував від них іншого. Правду кажучи, я навіть не розповідав, на який саме напрямок мене кинули. Вони думали, що я був у Запорізькій області, а насправді я захищав Донецьку область на напрямку в бік Маріуполя.
Твоя перша емоція, коли ти опинився на полі бою.
Звичайно, страх, страх і тільки страх. Нічого іншого там бути й не може, усі бояться, усі ми люди, у кожного спочатку страх, а потім уся ця ненависть і таке інше. Мені здається, що якщо ти не боїшся, то тоді ти не повністю нормальний.
Чи доводилося тобі коли-небудь тримати в руках зброю до 24 лютого? Ти проходив необхідну підготовку перед відправкою на передову?
У цілому – ні, підготовку по зброї я не проходив, лише курси з медицини. Тобто я вчився надавати першу медичну допомогу: накладати турнікет, пов’язки, що робити при попаданні кулі в легені, як правильно забирати людину з поля бою. Коротше кажучи, найважливіша медична база. І звісно, я проходив підготовку по дронах – розбиралися з усіма тонкощами, щоб потім навчати цього хлопців на передку й літати самому. Ми дивились, як працює дрон, його можливості, час роботи, на скільки він може вилітати тощо. Це насправді велика підготовка й досить складна робота. Зброя в мене була лише для мого захисту. Там, де я був, в принципі не потрібні були тактичні навчання, не було близького прямого бою.
Які відносини в тебе склалися з бойовими товаришами?
Жодних конфліктів, усе було дуже круто. Насправді в них була велика повага до мене, бо я все-таки приїхав на захист України з іншої країни. Вони багато розпитували мене про Німеччину та моє життя до війни. Ми багато розмовляли, особливо ввечері після бойових завдань, або коли сиділи в окопах під час обстрілів, коли потрібно було якось відволіктися. До того ж вони поважали мене як вчителя, я давав їм цінні знання та допомагав багато в чому розібратись.
Що входило в твої бойові обов'язки?
Повністю вся робота з дроном: наведення на позиції ворога, корегування артилерії, передача координат, робота з військовими мапами. Ми шукали техніку, облітали території, робили наводки, фіксували їх на картах, передавали цю інформацію нашим артилеристам.
Ваш підрозділ був забезпечений усім необхідним?
Так, у нас було все необхідне. Багато чого привозили волонтери, смаколики там різні, так що їжа була загалом непогана. Іноді привозили зброю та амуніцію, іноді щось більш серйозне.
Чи довелося тобі отримати бойове поранення?
Звичайно, але не дуже серйозне. Я просто неправильно сконтролював дрон і він порізав мені пальці. Добре, що вони були складені так, що прорізало тільки до кістки, багато крові, але 3–4 тижні й залишився лише шрам. Просто пощастило, цілком реально мені могло повністю відрізати пальці. Ну й звісно, проблеми з вухами через постійні обстріли та прильоти поруч, такі собі маленькі контузії.
Розкажи про найстрашніший момент на полі бою.
Таких моментів було дуже багато, майже кожного дня. Ти сидиш в підвалі після того, як відпрацювала наша артилерія, і розумієш, що зараз має прилетіти відповідь від ворога. Виїжджати зараз назад немає ніякого сенсу – це ще більш ризиковано – і ти просто чекаєш неминучого. Чітко навчаєшся розрізняти, що летить, наскільки далеко і де може прилетіти. Найстрашніше це, коли ти стоїш надворі й чуєш роботу ворожої артилерії, яка стріляє прямо по твоїх позиціях, по тобі. Осколок колись залетів прямо в підвал, пройшов по стіні й розірвав банку, благо ніхто не постраждав. Був ще такий момент, коли мінометний обстріл застав нас по дорозі на базу, ми їхали якраз у машині, діватися було просто нікуди. Вибігли з машини, лягли на землю, почали молитися. Снаряди розривалися біля нас. Ми бігли до машини, знову свист, знову вибігали і – на землю. Довго таке було, ховалися в кущах хвилин 30–40, але пощастило – ніхто серйозно не постраждав. Це було найгірше, навіть фосфорні снаряди лякали нас менше, бо в нас хоча б була можливість сховатися, а тут будь-який осколок і все…
Що змушувало тебе навіть після падіння вставати та йти далі? Що допомагало не зійти з розуму?
Наші маленькі перемоги – це завжди давало круту мотивацію працювати далі, давало відчуття радості. Також допомагала музика, дуже багато слухав, після кожного завдання, кожного вечора, як тільки була нагода. Коли смаколики привозили – солодощі, м'ясо, ковбаси. І звісно, спілкування з рідними, коли можна було поділитись якимись думками, переживаннями.
У тебе була можливість спілкуватися з рідними?
Не часто, але так. Спершу в нас майже не було інтернету, потрібно було їздити або в інший населений пункт, або залазити на дах домівок, щоби зловити щось. Коли з’явився Старлінк, то стало простіше, хлопці навіть дивилися фільми, відео на YouTube, мали змогу читати новини. Тоді стало трішки легше, наче шматочок життя повернувся.
Як мені відомо, ти не підписував контракт із ЗСУ. Чи є в планах зробити це?
Поки що ні, я не можу підписати контракт, бо маю інше громадянство, це трошки ускладнює процедуру, є свої нюанси. До того ж, після підписання контракту є варіант, що я не зможу виїжджати з України, а в мене в Німеччині дім, сім’я.
Розкажи про найзворушливіший момент війни?
Коли діти передавали різні малюнки, особливо запам’ятався ангелочок, зроблений своїми руками, така підвісочка в машину на дзеркало. Також тварини, їх дуже багато, вони й настрій підіймають і водночас сумно, що вони тут одні, шукають людського тепла. Я, до речі, забрав двох кошенят, відвіз у село до бабусі.
Що особисто для тебе означає синьо-жовтий? Опиши свої емоції, коли ти бачиш ці кольори.
Для мене тематика синьо-жовтого почалася ще до 2014 року, я виїжджав під прапором на футбольні матчі. Це завжди був для мене колір свободи, незалежності, багато для мене значив. Ну, якщо двома словами – вільна нація.
Яка твоя найбільша мрія на цей момент?
Наша перемога, звісно. Щоб ми повернули всі окуповані території, щоб можна було спокійно повернутись до звичного життя, не переживати за те, що буде далі, як там мої хлопці. Уже в усіх з’являється втома, це нормально, ми будемо працювати далі та наближати нашу скорішу перемогу!
Яким ти бачиш майбутнє України після нашої перемоги?
Я бачу європейське майбутнє. Упевнений, що ми виправимо всі проблеми, які є всередині країни, і все буде добре. Упевнений, що в нас будуть великі інвестиції, нам будуть допомагати інші держави, тому що це вже є в планах. Так що буде масштабна відбудова, зміни, Україна стане ще сильнішою.
Що зробиш найперше після перемоги?
Поїду в Крим на відпочинок.
А тепер невеличке бліцопитування:
Улюблена цитата?
«Борітеся – поборете!»
Улюблена пісня?
Воплі Відоплясова – ВЕСНА.
Книга, яку радиш прочитати всім?
Біблія. А якщо з більш простого, то «Історія запорізьких козаків» Яворницького.
Слово, з яким асоціюється Україна?
Свобода.
Чи віриш у кохання на полі бою?
Ні. Це все відбувається на емоціях. Там кохання під обстрілами, кохання на грані життя і смерті, а реальне життя інше. Тому ні, не вірю я в таке.
Яку пораду даси нашим читачам?
Вірити в перемогу та в ЗСУ. Знайдіть те, у чому ви можете бути корисні, де ви можете допомогти, хоча б мінімально.
