матеріал готувала Курдиман Анастасія
Війна поділила наше життя на «до» та «після». Люди були змушені покинути окуповану домівку і влаштовуватися на іншому місці, але й багато людей лишилися там, де життя інакше.
Психологиня Надія Смурова розуміє, що пережили мешканці окупованих територій не тільки з боку психології, але й на власному досвіді. Героїня інтерв’ю Надія, розкаже про наслідки перебування в окупації, та надасть певні поради, як допомогти близьким і врівноважити психологічний стан не тільки дорослих, але й дітей.
Які риси притаманні людям, що залишилися на окупованих територіях?
Це люди в страху, які живуть вимушено, бо не мають іншого уявлення, як саме їм виїхати. Деяких дуже сильно тримає матеріальне - домівка, родичі. Дуже страшно від того, що буде далі, за життя близьких і виїхати психологічно складно, складно налаштуватися. Це люди з вірою, конкретною вірою в ЗСУ, що вони прийдуть і визволять ці території. Деякі мають бажання помсти і злість. Неймовірна злість на все, що коїться. Із тих людей, які мають ці риси звісно є й партизани, які дають зрозуміти окупантам, що вони не на своєму місці.
«Життя по інакшим правилам».
Примус до зміни звичного життя до чого призведе?
До чого призведе з точки зору психологічного здоров’я? Що найголовніше, від чого ми будемо довго відходити - це посттравматичний синдром. Він включає в себе страх навіть в буденному житті, який прокинеться зненацька і буде завжди про себе нагадувати. Ми завжди будемо знаходитись в тривозі. В окупованих територіях, майже завжди, є проблема з нестачею їжі, що призведе до подальшого відкладання «на всяк випадок». Велика недовіра, як до чогось конкретного, так і до усього живого, навіть до своїх близьких. І дуже складно розуміти, що ти не можеш довіряти тій людині, з якою все життя пліч-о-пліч разом. «Життя по інакшим правилам» - характерна фраза. Люди, які вірять в перемогу, вони просто тимчасово налаштовують себе на ці ж установки, але вони чекають того, що усе зміниться.
Як саме надати психологічну підтримку рідним по телефону ?
Найголовніше потрібно розуміти, що ті люди, які там зараз знаходяться і не виїзжають – то про особистий вибір, є щось таке, що утримує їх, це знецінювати неможна! Це їх відповідальність за своє життя. Якщо між вами і рідними є певні перешкоди, але є можливість розмов по телефону - маю для вас певні поради яких слід притримуватись.
Найцінніше – це потрібно встановити контроль над реальністю. Як це зробити? Встановити конкретний день та час, коли ви будете з’єднуватися зі своїми близькими, для того, щоб питати як вони там. Але все ж таки , якщо в цей час не вийшло, треба шукати альтернативу. Все ж таки на окупованих територіях дуже часті перебої зі зв’язком, але треба тримати контроль над ситуацією. Щоб вам було зручно, саме для свого емоційного стану. Потрібно завжди на перший план ставити себе, це найголовніше, чому ви турбуєтесь про близьких? Як ви до них ставитесь? І саме як ви можете їм допомогти? Краще задати питання родичам напряму: «Як я можу тебе підтримати? Що я можу зробити, щоб тобі допомогти ?» Підтримка це не про слова : « Виїзжай! Я дуже хвилююсь за тебе», це дуже бісить! Навіть коли я була ще на окупованій території, часто чула це від друзів. А за 2 дня до виїзду мене так трясло від страху, я хотіла тиші, налаштуватися самостійно, хотілося лише підтримки. Бо ми виїзжали через росію і перевірка була неймовірно жорстка і мене бісило, що інші люди не розуміють, що коїться в мене всередині, а сказати «Виїзжай» це не підтримка, а навіть токсична порада. Тобто, краще просто питати людину і робити усе для того, щоб близькій людині було краще після ваших розмов, але не пригайте вище голови. Допомагайте - коли самі маєте ресурс!
Які найгрубіші наслідки життя в окупації ?
Окрім посттравматичного синдрому ще буде присутня сильна жага помсти і ненависті, яка в середині просто розростається. Також сумне очікування, що це може повернутися в будь-який час. Потім страх від того, що тобі можуть завдати шкоду. Інший варіант, це те, що ти постійно будеш відчувати себе в небезпеці, бо в окупованих територіях є лише якийсь безглуздий набір руських правил, котрі ніяк не вкладаються в голові, і вони про постійний натиск на психіку людей. Найголовніше, що нам необхідно зробити, не тільки людям в окупації , але й усім в період війни - це залишатися людиною, не втрачати людське всередині.
Хто найбільш чутливий до подій : діти чи дорослі ?
Діти - дзеркало батьків, тому, як батьки налаштовані на все це, так будуть відображати свою поведінку, дії, ставлення і дитина. Ви ж розумієте , що дитина нібито губка, що всмоктує в себе все, і бере приклад виключно з близьких. Якщо вони починають перевзуватися та міняти свою думку, то дитина також буде це сприймати за правильне, в неї немає іншого вибору. Чутливішим буде звичайно дитина, бо її світогляд 100% змінився і ця тривога всередині сім’ї відображається на ній дуже сильно. А дитяча психіка не дуже стабільна і через це, я вважаю, дітям складніше. А взагалі , хочу сказати ,що чутливі ті - що не байдужі.
Що допоможе вижити психологічно ?
На разі віра і аспект збереження людяності в середині. Як би не було, треба залишатися людиною, зберегти в собі ті світлі риси. Також допоможе віра в тепле та переможне майбутнє. На разі, дуже складно щось спланувати, але якщо ми поставимо за основу те, що нам потім розвивати та підіймати країну після війни - це може дуже сильно замотивувати. Основний момент - ми потрібні країні здорові, ментально, в першу чергу!
Скільки потребується часу , щоб відновити психологічний стан ?
На жаль , посттравматичний синдром назавжди з нами, хоча все індивідуально, через особливості психіки. В реаліях нашого життя склалась ситуація абсурду, навіть не через те, що війна, а що йде справжня боротьба добра зі злом, інформаційний бій і безліч безглуздих тверджень з боку окупантів, які не вкладаються в голові. Складно уявити, що в 21 столітті таке можливо. І ось цієї недовіри всередині ми позбутися не зможемо довго, але врівноважити свій стан - то найголовніша задача для людей. Я впевнена , що кожному потрібна психологічна терапія, особливо тим , хто багато чого втратив. Терапія буде максимально необхідні. Але все ж таки, до кінця відновити свою ментальність ми не зможемо. Бо багато хто під цим твердженням розуміє слово «забути», а то неможливо, на жаль.
Чи варто відпускати дітей до школи в окупованих містах ?
Моя конкретна думка - це знову про особистий вибір. Казати можна чи ні - не в моїй компетенції. Можу говорити лише за себе. Якщо там будуть нав’язувати характеристики, що просто не можна буде «натягнути» на голову - то максимально критично, і ми ж знаємо, що пропаганда буде сто відсотків. Але все ж таки, через щось батьки з дітьми залишися на окупованих територіях, як їм діяти, коли поступають погрози, якщо дитина не йде до школи? Все там тримається на страху, якщо дитина не являється більш 15 днів у школі, то там примусово позбавляють батьківських прав. І це вже неголослівна інформація , а підтверджена. В моєму селищі мало дітей пішли в школу, займаються онлайн в українській, але батьки зараз під терором. Як себе поводити в цій ситуації - вирішувати батькам. Саме я виїхала, і свою б дитину не повела в школу до зрадників, для мене це табу!
Які поради Ви можете надати людям в окупації ?
З професійної точки зору я не можу радити, я можу мінімум надати інформацію, що завжди треба слухати своє серце, відчувати себе, як би не було складно, і головне - не зраджувати ні собі, ні Батьківщині, це в першу чергу. По-друге, максимально робити все, що від вас залежить, задля перемоги. Якщо ви залишилися, то не перевзувайтеся, чекайте, не піддавайтеся пропаганді, донатьте, надсилайте інформацію в перевірені чати для допомоги ЗСУ, пишіть в групи про зрадників, не залишайтеся байдужими, та обов’язково будьте обережними з цим! Вірте, все знов стане на свої місця, реагуйте на усі повітряні тривоги, йдіть в укриття, коли будуть наступати наші хлопці. Найголовніше - це розуміти, що ви потрібні своїй державі здоровим, живими, щоб підняти потім Україну, це буде дуже потрібно. І якщо є можливість виїхати - то це буде круто. Звичайно, буде синдром вижевшего, винного але ви зможете дати своїй країні набагато більше, коли будете в безпеці. Бо на приклад я, не дивлячись на те, що дуже боялась, завжди повідомляла друзям в ЗСУ про встановлену десь техніку та пересування орків. Було дуже лячно, але й було відчуття, що це необхідно. Головне, не залишайтеся байдужими, слухайте своє серце, бережіть себе і робіть усе задля перемоги.
