матеріал підготувала Зубар Аліна
Повномасштабна війна в Україні змінила долі всіх українців, повернула на 360 градусів плани на життя, торкнулася кожного. Війна перевернула долі сімей, тих, які уже створені та тих, які лише ставали на шлях творення родини. І саме про тонкощі такого важливого етапу в житті людини, як весілля, може розповісти досвідчена ведуча і блогерка з Луцька Аліна Жук. Розповість про проблеми, тонкощі, емоції та інші моменти роботи ведучою свят у період війни.
Перше питання для Вас, певно уже таке банальне і тяжке для всіх. Як Ви зустрілися з війною, як вона Вас застала? Ваші емоції, дії, переживання…
Як я зустрілася з війною? Напевно, в моїх емоціях більше стоїть день до війни і те, чим я займалася в той день, вечір. Я проводила благодійний захід, була на ньому ведучою. Ми збирали гроші онкохворій дівчинці. Працювали там в середу ввечері. Ця дівчинка зі своєю мамою мала бути на цьому заході, і вони планували виїжджати за кордон на лікування у п'ятницю. Але дивним чином склалося, що вони вирушили в середу вранці. Не знаю, чи вилетіла б вона, якби затрималися хоча б на день. Тож, на тому заході була ведучою, як уже сказала. Після свята я приїхала додому вся на емоціях, там було багато дітей, ми збирали кошти, виступали різні гурти. Я приїхала додому і пам’ятаю була дуже втомлена, повечеряла (взяла собі суші). Ну і, власне, зранку у мене розрядився телефон, я вийшла на вулицю, щоб взяти зарядне в машині і побачила, що люди уже в паніці, з сумками, речами, дітьми стоять біля під’їзду. Тоді я вже зрозуміла, що щось не те. Хоча ми чули вибухи у нашому місті, але всі подумали, що це будівництво у нашому дворі. Ми з чоловіком думали, що це там гупає.
Якщо чесно, я до останнього не вірила, що це все може розпочатися, я занадто оптимістична, щоб у таке повірити. До останнього вірила, що ці події закінчаться за декілька днів, шукала пророцтва астрологів у тіктоці і тому подібне. Потім все стало зрозуміло, що надія у нас на Бога і на хлопців ЗСУ, тих, хто на фронті, хто захищає нас.
Чоловік мій одразу проснувся (24 лютого) поїхав заправляти машину, я зібрала речі, забрала свою кицю Фійоню і ми поїхали в село. Першу ніч взагалі не спали, чекали нападу зі сторони Білорусі, бо ж ми тут близько (Волинь). Навіть пригадувати страшно зараз.
Коли після початку війни Ви почали розуміти, що час продовжувати роботу ведучою?
Щодо професії.. Ситуація склалася наступна: пройшов тиждень-два і деякі наречені попросили повернути завдатки, так як весіль у мене було заброньовано близько 15 на 2022 рік, станом на 24 лютого. Ясна річ, що людина, яка не розраховує повертати завдатки, не має можливості їх одразу повернути, я ж за щось живу, спочатку за завдаток, потім за відпрацьоване весілля. Тому, коли наречені почали просити повертати завдатки, я зрозуміла, що мені треба щось робити. Зрозуміло, що це мали бути не весілля, не професія ведучої. Єдина платформа, де я могла заробити кошти на той момент це Instagram, оскільки я веду свій блог. мала на той час шоурум з брендовим б/у одягом. Всі мої подруги на той час уже були за кордоном. Я першим ділом зайнялася шоурумом. Власне, перші гроші, які я заробила під час війни, це були невеликі 100-200 грн за одяг з мого магазину. тоді за ті гроші купила абонемент у спортзал, бо я активно худнула.
Чи вважаєте Ви у наш час актуальними свята, весілля, інші заходи. Як з точки зору ведучої, так і з особистої, якщо відсторонитися від роботи?
З точки зору ведучої, як людини цієї професії, скажу, що ведучим теж потрібно сплачувати податки державі, за щось жити. Якщо загалом, ведучі, як і всі люди, мають мрії, розвиваються, вкладають гроші у навчання, костюми і так далі. Так було до війни і, звісно, під час неї теж потрібно жити і працювати.
З особистої точки зору, я, як дівчина, яка менше року тому вийшла заміж, мала весілля, я абсолютно чітко можу сказати, що кожна дівчина заслуговує відчути це щастя - вийти до свого коханого у білій сукні, до вінця, у присутності рідних і друзів. Кожна жінка має право це відчути. І як виходить: всі, хто одружилися, вийшли заміж в минулі роки, мали на це право, а зараз дівчата не мають? Я думаю, що кожна людина заслуговує на це щастя. Можливо, без гучних гулянь, але все-таки, відчути себе в ролі нареченого, нареченої варто. Ми з чоловіком нещодавно дивилися фото, відео з нашого весілля.. І мурашки йдуть по шкірі від того, наскільки це особливий, неповторний день у житті людини.
Як змінилася ситуація з роботою у ролі ведучої у період війни. Замовлень поменшало? Якщо так, то наскільки, порівняно з довоєнним, а то і доковідними часами?
На березень 2022 року я мала три замовлення на Дні Народження і всі вони у мене “злетіли”. Далі у травні мали розпочинатися весілля активно, і єдине весілля, з усіх запланованих, я провела цього місяця. Наступне весілля було у липні, і третє у серпні. Тобто, за період війни я провела три весілля. Деякі наречені попросили повернути завдаток, з деякими ще незрозуміла ситуація, інші бронювали на пізніші дати, наприклад, на вересень-жовтень.
Ковід це зовсім інша ситуація. Під час війни людину може мучити совість, що вона дозволила собі те, що не можуть інші, з окупованих міст або ж жителі менш безпечних регіонів. А у період ковіду - кожна людина сама несе за себе відповідальність, себе наражає на ризик захворіти, відповідно і вирішує. Тобто під час пандемії можна було сказати: “Я не піду, бо я боюся захворіти”. А у часи війни люди хочуть емоцій, їх потрібно кудись випромінювати. І зробити це ми можемо у колі друзів, рідних.
Коли ви отримали перше замовлення свята після початку повномасштабного вторгнення, які були емоції?
Перше весілля з початку повномасштабного вторгнення російських військ у нашу країну, у мене відбулося 14 травня. Це свято було заплановане уже більше року, молодята його не переносили. Звісно, воно було з усіма обмеженнями, урахуванням комендантської години, обмеження були у всьому. Але весілля відбулося, була гарна церемонія. І було дуже відчутно, що людям (гостям) хочеться спілкуватися, що їм цього не вистачає.
Я дуже емоційна людина, тому на церемоніях, які проводила до війни, плакала (під час зворушливих моментів). А, коли під час війни проводила перше весілля за весь час, жахливо хотілося плакати, було образливо за все те, що відбувається з нашими людьми. І всі ті емоції, зібрані місяцями, вони мали кудись вилитися.
Чи бували випадки саме під час війни, коли Ви відмовлялися від проведення свята, весілля. Якщо так, то з яких причин?
Відмовлялися від проведення весіль. Але основна ситуація така, що 5-6 пар наречених повністю відмінили свої весілля. Решта все ж або “заморозили” до певного часу, або переносили. Виникла ситуація, що не наречена відмовилася від весілля, бо її брат загинув. Я з нею випадково зустрілася в лікарні… Які сильні духом люди, в яких загинули рідні, наскільки вони тримаються. Я дивлюся в їх очі і не знаю, чи я могла б бути настільки ж сильною після таких втрат. Ще одна наречена відмовила бронювання, бо її батько на війні. Бували випадки, коли наречені були за кордоном, заробляли там для організації весілля або з інших причин, і не повернулися поки в Україну. У мене була пара - наречена українка, а наречений поляк. Вона до війни була у нього, і, звісно, зараз вони не можуть приїхати в Україну, привезти гостей. Дехто просто через душевний, емоційний стан не хотів проводити весілля.
Виникало у Вас відчуття провини, недоречності у проведенні свята саме в останні місяці? Якщо так, то як намагалися з ним впоратися?
Під час проведення весілля не було відчуття провини. Напевно, це через віддачу, бо ти дивишся в очі молодят, які теж хочуть щастя, дітей і мають на це право. Гості теж це все бачать, підтримують, радіють разом з нареченими. Але, коли я наступного дня публікувала в Instagram (кадри зі свята), бо я завжди це роблю, тоді так, у душі шкребло. Я очікувала хейту, і розумію чому. Можливо, якби мій батько, чоловік був на війні, я б теж не розділяля бажання людей святкувати. Але я бажаю кожній людині відчути цю насолоду бути нареченим, нареченою і отримати прекрасні емоції в цей день. З відчуттям провини намагалася впоратися наступним чином. У мене є одна єдина думка: “Якщо я мала право рік тому святкувати весілля, побути нареченою у білій сукні, отже, і всі мають право. Не може бути такого, що одним можна, другим не можна”. Ми всі підтримуємо наших хлопців на фронті, хто чим може, підтримуємо. Але життя має продовжуватися, що б там не було.
Чи замовляли у Вас весілля хлопці із ЗСУ? Можливо, були історії, які дуже зворушили?
Так, було у мене дві пари. Одного дня підійшов до мене хлопчина, я на той час його не знала. Він каже: “Аліна, у нас заброньоване у Вас весілля. Тільки ми не знаємо, чи воно буде, бо мені невідомо - я буду на фронті чи вдома у той час”. Я сказала, що без питань, аби попередили мене, сказали буде, якщо ні, то я поверну завдаток. Це весілля відбулося у серпні. Дуже гарно гості сприймали молодят… Взагалі кожна історія молодят вона неповторна.
Також я проводила виїзну церемонію для військового, який на декілька днів вирвався звідти (зі служби). Він був зі своїми побратимами, вони всі були у військовій формі. Це була лише церемонія, але було дуже круто. Особливо, коли зараз на фоні лунають українські пісні, про сучасні війну… Це розриває серце, зсередини.
Побільшало цього року весіль з дотриманням української тематики, зі збільшенням традиційних обрядів і традицій?
У нас Волинь сама по собі традиційний регіон. І до війни було багато традицій, ми на це ніколи не були бідні. Наші люди завжди благословляють коровай, проводили українські обряди. Європейським обрядам теж було місце на наших весіллях, але ми завжди поєднували. Ми зараз почали додавати до весільних програм різні благодійні акції, збори, продаємо шампанське від наречених і виручені кошти під час свята надсилаємо на ЗСУ, виводимо скрін на екран. Почали знімати відео в ТікТок під українські сучасні пісні. Звісно, враховуємо хвилину мовчання, вшанування пам’яті. Ми знаємо, дякуючи кому, є можливість святкувати ті весілля, жити у країні, де люди мають душу. Не скажу. що в інших країнах інші люди, але українці відверті, люблячі, особливі.
Який захід під час війни Вам було найбільш складно провести в емоційному, можливо, і фізичному плані?
Всі заходи емоційні та складні, особливо для людини, яка проживає все за декілька днів до події, бо готує сценарій, пропрацьовую деталі, переймаюся, пропускаю крізь себе. А тиждень тому у мене була така практика: тиждень тому мене попросили провести церемонію для пари, яка вже близько 30-ти років живе в пансіонаті у Луцьку. Вони покохали один одного, будучи в пансіонаті. Зараз вони уже люди пенсійного і в цей період захотіли одружитися. Наречену одягнули в сукню, нареченого в костюм, усі жителі пансіонату вийшли на вулицю. Ці люди всі похилого віку. І ці емоції, коли наречена сходила зі сходів, були неймовірні, я просто плакала. А декілька тижнів тому ми виступали в тому пансіонаті, співали пісні, і помітно, що ці всі люди розуміють, що допомогти мало чим зможуть, але вони настільки сильно чекають перемоги, це не передати словами. Коли я проводила цю церемонію, я зрозуміла, що життя має тривати у будь-якому віці, місці, часі, бо це найпрекрасніше, що нам Бог подарував - існування у цьому світі.
