Наталія Шелепницька – Народна артистка України, поп-оперна діва, лірико-драматичне сопрано, професор вокалу кафедри культурології НУБіП України, композитор, найкрасивіша жінка світу (за версію конкурсу Об'єднаних націй), Посол Миру, Кавалер орденів Святої Марії і Святого Станіслава, володарка багатьох нагород і титулів, «Жінка Року», «Жінка ІІІ Тисячоліття», «Українська Мадонна», «Золотий голос України», володарка Золотої Зірки на «Алеї Зірок»…
Поєднання її чудового лірико-драматичного сопрано і музики не може залишити байдужою жодну людину. У репертуарі оперної співачки понад тисячі творів: арії з опер українських і зарубіжних композиторів, романси і народні пісні, а також композиції в стилі NeoClassic, авторська музика, яку впродовж багатьох років Наталія пише сама.
Наталія, яку частину Вашого життя займає музика? Як Ви обираєте твори для власного репертуару?
Усе моє життя наповнене музикою. Різною, але обов’язково красивою і якісною. Сьогодні в музиці, як і в інших сферах мистецтва, зникли жорсткі канони і правила. Тому я у своєму репертуарі можу сміливо поєднувати відомі оперні арії, улюблені українські народні пісні та зрозумілі всім поп-композиції… Головне – своїм співом пробуджувати в людині прекрасні почуття! Я впевнена, що музика здатна змінити світ і зробити його кращим.
Як почалося Ваше захоплення музикою?
Я народилася в українській родині, де музика була частиною життя. На усіх сімейних святах у нас вдома звучали народні пісні. Мій брат брав баян до рук, а мене як найменшу ставили на стільчик і я починала співати... Окрім народної пісні у моїй родині любили слухати класичну музику, зокрема пісні по радіо у виконанні Євгенії Мірошниченко, Белли Руденко, Дмитра Гнатюка. І одного разу, коли звучав романс Олександра Аляб’єва “Соловей” у виконанні Євгенії Семенівни Мірошниченко, мама сказала: “Донечко, якби ти співала так, як вона”. І сьогодні я розумію, що ті слова стали пророчими…
Я впевнена, що музика здатна змінити світ і зробити його кращим.
Саме ці слова стали творчим поштовхом до співу. Тим не менш мої батьки вважали, що я маю стати лікарем. Тому до музичної школи привела мене двоюрідна сестра Галинка. Вона наполягла на своєму, мовляв, послухайте як дитина співає… І я почала займатися грою на бандурі, бо саме цей інструмент дає можливість розвиватися голосу. Моїм викладачем була Ярослава Федорівна Вихованко, до речі, з якою я і сьогодні підтримую теплі стосунки. Музична школа знаходилася в центрі міста, а моя родина жила в приватному секторі на околиці. І коли часом взимку замітало дороги (а таке бувало частенько), не ходили автобуси, а татова машина чомусь “не заводилась”, я тягнула шість кілометрів бандуру по снігу... І коли в школі писали твір, хто ким мріє стати, я завжди писала – “співачкою”. У цьому навіть ніхто і не сумнівався, оскільки всі концерти в школі проходили за моєї участі.
А коли Ви вперше вийшли на сцену?
Це відбулось у дитячому садочку, коли мені було 5 рочків. До свята всім роздали радісні пісні, а мені дали заспівати сумну – про маму. “Тумани, тумани, верніть мою маму…” (співає). Я так чуттєво заспівала пісню, що люди заплакали. Я запитала свою маму, чому плакали люди. “Я що так погано співала?!” – “Ні, доню, ти чудово заспівала, але твій спів і пісня про дівчинку-сироту розчулила людей до сліз”,– відповіла вона. Я й досі пригадую ці емоції, той дитячий виступ залишився в пам'яті крізь усі роки.
Одного разу Назарій Яремчук підійшов до мене і захоплено сказав: “Боже, який соловейко! Оце в дитини буде майбутнє! Займайся…”.
Більш професійно я виступала вже у Чернівецькому музичному училищі. Саме там відбулася моя зустріч із легендарним Назарієм Яремчуком. Назарій Назарович був солістом Чернівецької філармонії, де часто відбувалися концерти і фестивалі, в яких брали участь і ми, солісти ансамблю бандуристів. Одного разу Назарій Яремчук підійшов до мене і сказав: “Боже, який соловейко! Оце в дитини буде майбутнє! Займайся…”. Потім мені свої настанови давали Софія Ротару, Павло Дворський, Дмитро Гнатюк.
А як складався Ваш творчий шлях після закінчення Львівської консерваторії?
Тоді мене запросили солісткою до ансамблю «Синевир» при муніципальному духовому оркестрі. Під час одного з концертів у Києві в Українському Домі відбулась, на мою думку, доленосна зустріч… Я зустріла свого кумира! В Українському Домі проходили Дні Французької культури. У цьому заході брало участь багато митців. І коли я після виступу спілкувалася з Петром і Павлом Приймаками, до нас підійшла розкішна, життєрадісна жінка – Євгенія Мірошниченко. І звернулася до мене з такими словами: “Ты не только красотка, но и хорошо поешь! Приходи ко мне в класс”. На мене не треба було довго чекати: наступного дня я цілий ранок розспівувалась, робила зачіску, макіяж – щоб сподобатись Євгенії Семенівні.
Мої природні дані справили дуже гарне враження на Євгенію Семенівну. Я вступила до Національної музичної академії імені П.І.Чайковського на кафедру сольного співу в клас видатної співачки та педагога Є.С. Мірошниченко. Щоправда, довелось піти з ансамблю. Мені треба було опановувати академічний вокал, а не народний. Такий був вибір мого педагога. Я була зразковою ученицею, ловила кожне слово Євгенії Семенівни. І сьогодні, оглядаючись на ті роки, я дякую їй за все, навіть за сльози та хвилювання.
Сьогодні у Вашому репертуарі є не тільки арії з опер українських і зарубіжних композиторів, романси та народні пісні, а також композиції в стилі NeoClassic. Розкажіть про цей музичний стиль та чому Ви обрали саме його.
Стиль NeoClassic не так давно з’явився на Заході. Його популяризують Сара Брайтман, Емма Шаплін, Андреа Бочеллі. В Україні він не настільки поширений, тому цю нішу я зайняла впевнено. Неокласика – це класика в сучасному аранжуванні. Навіть молоді люди, які не відвідували оперний театр, послухавши музичні твори у моєму виконанні, – кажуть: «А ми не думали, що це так цікаво!» Ми живемо в іншій епосі. За кордоном усе осучаснено. Сьогодні класичну музику треба подавати в оновленому, “смачному вигляді”, особливо для молоді.
Сьогодні класичну музику треба подавати в оновленому, “смачному вигляді”, особливо для молоді.
Десять років тому в проекті «Зірки в опері» ви заспівали разом із відомим репером Тіматі. Ваш сучасний дует здивував та вразив глядачів. Наталіє, скажіть, а з ким зі світових зірок сьогодні Ви б хотіли заспівати дуетом?
Я б із задоволенням заспівала з Андреа Бочеллі, Алессандро Сафіна, Джошем Гробаном, Ларою Фабіан, Селін Діон. Також мені пощастило бути знайомою та отримати майстер-клас у Лучано Паваротті.
Не зважаючи на дуже щільний концертний графік, Ви берете участь у багатьох благодійних заходах. Як Вам вдається знаходити час й на соціальні ініціативи?
Я роблю це за покликом серця. Сьогодні багато митців опікуються дітьми-сиротами та дітьми-інвалідами, і я це схвалюю. Коли почалася війна, я не змогла бути осторонь. Я мала робити все можливе, як мати, жінка, патріотка своєї країни і Посол Миру, щоб як найшвидше в Україні запанував мир. Ми виступали не тільки для військових, а й для місцевих жителів. Я була багато разів на Сході країни, і щоразу поверталася звідти спустошеною. Я досі не можу повірити, що таке можливо у третьому тисячолітті.
До речі, Ви маєте унікальний титул – Посол Миру. Розкажіть читачам, як Ви отримали це шанобливе звання?
Посол Миру – це нагорода, яку отримують люди в різних галузях, що своїм життям та діяльністю несуть мир світові. Історія була такою: коли у мене був гастрольний тур Америкою, до голови Всесвітньої федерації миру потрапив мій диск. Він звернувся до голови Української федерації миру Михайла Ільїна, спитав, чи знайомий він зі мною, і зізнався йому: “Ми для себе відкрили цю безмежно талановиту співачку з великим, щирим серцем»! І в скорому часі мені вручили звання «Ambassador of Peace» і вже в 2011 році я представляла Україну на Міжнародному Конгресі Послів Миру у Сеулі (Південна Корея).
Ви викликаєте безмежне захоплення як творча особистість та благодійний діяч. Та окрім цього Ви є носієм титула найкрасивішої жінки планети Земля (Mrs United Nations Earth) за версією ООН. Наскільки складно було здобути цей титул?
Одразу відмічу, що це був конкурс не лише краси, а й таланту та благодійності. Конкурс проходив у Ямайці протягом двох тижнів. Шістдесят учасників з різних країн світу брали участь у конкурсі, який складався із багаточисленних випробувань. Програма складалася з того, що ми повинні були прокидатися о 4.30 ранку кожного дня, о 5.00 спортзал, далі басейн, ранкові приготування. О 7.30 на сніданку ми повинні були виглядати як справжні королеви (зачіска, макіяж, вбрання). Оргкомітет конкурсу спостерігав за кожним нашим кроком – як ми спілкуємось, сидимо, їмо, були навіть провокації. Також ми займалися благодійністю: готували їжу для дітей-сиріт, закуповували для них необхідні речі особистої гігієни та побуту, у 40-градусну спеку фарбували стіни дитячого будинку. Декілька конкурсанток не витримали такої напруги і втратили свідомість. Я безмежно вдячна моєму сину Андрію і моїй подрузі Наталії Гориславець за допомогу та підтримку! Вони були поруч і разом зі мною проходили це випробування. І я щаслива, що мала можливість допомогти дітям-сиротам, гідно представити Україну і привезти надзвичайно високий титул і корону.
