матеріал підготувала Андреєва Світлана
Відкрити власний кабінет остеопатії – надскладна справа, але ще складніше залишати свій успішний бізнес через війну, тікаючи з дітьми світ за очі. Остеопатка, чудова мама та патріотка Валентина Яворська розповіла про дві свої дороги – до успіху та від війни.
Валентино, розкажіть про Ваше рішення зайнятися остеопатією.
Мої діти народилися передчасно, у однієї дівчинки є проблеми зі здоров’ям. Займаючись реабілітацією, я зрозуміла, що маю далі розвиватися в цьому напрямку. Я знайшла школу в Києві і почала навчатися остеопатії. Остеопатія – це дуже цікава наука про тіло і душу. Коли я вивчала це, знаходила зв’язок між усіма органами. Людина – це одне єдине ціле. Я забула про те, що коли у людини болить горло, то треба лікувати лише горло. У мене це інше. Я маю проаналізувати всю систему. Коли ти лікуєш людину – ти лікуєш весь організм: ти його відновлюєш, знімаєш блок. Мої руки завжди шукали тієї роботи, якою я зараз займаюся. Остеопатія – це наука не про хвороби, а про здоров’я, адже в здоровому тілі – здоровий дух.
Розкажіть про Ваше навчання цій науці.
Я подалася в декілька шкіл у Києві, пройшла у дві. В першій я пройшла один курс, після чого звернулася до східноєвропейської школи остеопатії, де мене зустрів зовсім інший рівень. Відіграло роль те, що в Європі це визнано дійсно як науку. Я залишилася дуже задоволеною навчанням. За рік я майже освоїла всю базу. Далі вже стояло питання відкриття кабінету, що я власне й зробила.
Як Ви презентували свій кабінет?
З методичок, які нам давали у школі, я зробила вижимки: Що таке остеопатія? Які є напрямки остеопатії? Презентація супроводжувалася моєю розповіддю про те, як я це відчуваю і бачу. Після того, як я презентувала кабінет, у мене з’явилося багато клієнтів. Усе йшло не просто непогано, а був очевидний результат! Методики справді працюють і люди залишаються задоволеними й вилікуваними.
Як війна вплинула на Вашу справу і, загалом, на Ваше життя?
Все в один момент обірвалося. Була велика загроза для мене та моїх дітей, тому я вирішила їхати з ними на Захід України, а звідти вже за кордон. Я їхала із двома своїми дітками. Ми з дітьми підтримували одне одного, були однією командою. Було дуже важко морально, я вперше їхала за кордон на машині за навігатором. Ми випадково завернули не туди, я стресувала і панікувала. Не було навіть де переночувати, усе було зачинено. Ми їхали весь день і всю ніч. До Німеччини ми приїхали о пів на дев’яту, і я буквально випала з машини. Після такого стресу я проспала дуже довго, усе тіло боліло. Мої знайомі в Німеччині допомогли мені з тимчасовим житлом. Волонтери виручали з одягом, взуттям, постільною білизною та засобами гігієни.
Як Ви почали проявляти себе як остеопата за кордоном?
Оксана, жінка, у якої я жила, впала і дуже сильно забила спину. Я запропонувала Оксані свою допомогу і пообіцяла, що їй неодмінно стане краще. Працювала я без стола, просто на ліжку, застосовуючи знеболюючі мазі. В результаті – вона встала і пішла на роботу. Наступного дня я знову з нею попрацювала, її відновлення було дуже помітним. Оксана сказала, що в Німеччині я можу стати безцінним спеціалістом, але без знання мови, я не можу тут працювати, тому вчу німецьку.
У Вас вже був досвід інтерв’ю. Розкажіть, будь ласка, про Ваші враження.
Мені запропонували дати інтерв’ю для німецької газети. Я погодилася. Перші їхні запитання звучали так: “Що Вам потрібно? Чого Вам не вистачає?” Я відповіла: “Нічого, в мене все є. У мене моя країна, мій будинок, моя сім’я. Єдине моє прохання – закрийте небо Україні.” Люди не могли повірити, що ми сюди приїхали, тікаючи від війни. З часом німці побачили нашу активність і сказали: “Нам до вас дуже далеко”. Ми співали гімн України де завгодно. Ми співали усі українські пісні, а вони сиділи, пили та плакали. Це було дуже щиро.
Валентино, Ви займаєтеся волонтерством за кордоном?
Ми організували групу ініціативних жінок нашого району та вирішили щось робити та якось допомагати. Тут проходив фестиваль, на якому ми збирали допомогу ЗСУ. Треба було придумати що продавати. Ми плели жовто-блакитні браслети, діти малювали картини, потім ми співали. Таким чином, на фесті ми назбирали чотири тисячі євро. Це була вражаюча сума, яку ми не очікували зібрати. За ці гроші ми купили маскувальні сітки, відправили їх в Україну. Потім ми збиралися на площі, де проходив парад, на якому ми знову продавали, грали на бандурі та співали. У сусідньому містечку ми повторювали те саме. Зараз ми теж плануємо організувати волонтерську ярмарку.
Чи виникали у Вас труднощі з комунікацією?
Що боляче – так це чути російську мову від українців. Майже всі говорять російською мовою. Я зробила невеличку ремарку: “Шановні українки, коли ми будемо вивчати українську мову?” Вони зрозуміли, що я дала їм посил. Мова для мене зараз – це усвідомлення нації. Якщо ми не будемо говорити своєю мовою та не будемо нести свою мову – ми втратимо свою ідентичність. Мова – це однозначно код нації. Німецький викладач, який проводить зібрання дітей стосовно школи й навчання, сказав, що трохи знає російську, адже спілкувався з росіянами, які в дев’яностих та нульових приїжджали до Німеччини. Я запропонувала йому вивчити українську мову, адже Україна – це велика країна з чудовими людьми, які зібралися там у той день. Усі, стоячи, аплодували мені. Як ми себе несемо, так нас і сприймають.
Валентино, Ви плануєте повернутися в Україну та продовжити свою справу?
Так, я хочу повернутися в Україну. Мій кабінет, слава Богу, зберігся. Мої знайомі в захваті, що кабінет продовжує працювати в умовах війни. Я впевнена, що моя справа буде розвиватися. Це моє вже до кінця, я буду вчитися далі, буду продовжувати й удосконалювати свою майстерність, вивчати глибше остеопатію однозначно, й тільки в Києві!
