матеріал підготувала Аліна Авраімова
2013-2014 роки стали переломними в житті багатьох українців: багато хто втратив дім та звичне життя. Такою людиною була Аліна Харавасіл - головна редакторка інформаційного бюро "Інформатор". У інтерв'ю Аліна розкаже: як починалась її кар'єра, чим вона займалась крім журналістики, як вона проживала війну тоді і зараз та чому її вважали "білою вороною".
Ваша кар'єра журналістки починалась ще в Донецьку і тривала там до 2014. Розкажіть про цей період в житті й чи був той переломний момент, коли ви зрозуміли: "Зараз треба виїжджати"?
В журналістику я прийшла не заплановано саме у 2013 році, коли почався Майдан. Я навчалась на російського філолога, вступила на аспірантуру та планувала викладати в університеті. Проте між іспитами та вступом на аспірантуру було вільних пів року, тому я шукала тимчасову роботу. І так вийшло, що мені дали посаду редакторки. Але на той момент я думала, що редактор - це людина, яка просто редагує тексти. А виявилось, що я стала головною в редакції над журналістами, навіть не журналісткою. І цей процес мене так втягнув, що коли я вступила вже до аспірантури й в січні повинно було починатись навчання, то я подумала: «Я ходжу на всі засідання мерії в обласну адміністрацію, «з ноги» відкриваю всі двері, зі всіма знайома, знаю, коли приїжджає Кличко, де Ахметов, ходжу на всі матчі та концерти безкоштовно. Заради чого я буду відмовлятись, щоб викладати дітям?». За ці пів року у сфері журналістики, я зрозуміла, як це круто. Потім у січні почали в Донецьку залякувати усіх, що до нас їдуть якісь бандерівці. Добре пам'ятаю, як тоді ж почали заварювати двері до будівлі Донецької ОДА, тому що «бандерівці будуть "віджимати" владу, захоплювати адмінбудівлі». Була зима, люті морози, все засипане снігом і туди звозили шахтарів, заробітчан, працівників заводів, де вони дві доби під обласною адміністрацією спали в автобусах. Людей залякували вже в той час, це було жахливо.
Усе здавалось якимось абсурдом. У Києві Майдан, з Донецька збирають автобуси з тітушками везуть туди підтримувати Беркут. Було відчуття, що це нас не стосується, це щось далеко. А потім, 1 березня, ті самі заробітчани збираються на площі Леніна, в центрі міста, піднімають російські прапори і йдуть до адміністрації. Було видно, що це не інтелігенція. Чоловіки, які не були поза межами свого регіону, не цікавились економікою, не були обізнані в питаннях держзакупівель і вони не знали, як інвестують промисловість Донеччини загалом. Погані зуби, шкіра, одяг - звичайний робочий клас. Вони не винні, вони не обізнані – так склалась їхня доля. І такими людьми найкраще було керувати.
У той складний період так і починалась моя робота журналістки. Цей світ мене дуже захопив і з цього почався мій патріотизм. Я цікавилась своїм регіоном, історією, економікою. І саме через те, що я розуміла, як ці процеси працюють в державі та в регіоні зокрема, я почала ходити на мітинги не тільки як журналіст, а і як активіст з проукраїнською позицією. Нас били, в мене неодноразово відбирали техніку, нас переслідували, в соцмережах почали надсилати повідомлення з погрозами, писали, де живуть батьки. Згодом я змінила в соцмережах своє справжнє прізвище на псевдонім. Виїхала з Донецька в кінці травня, коли почали бомбити аеропорт. Після цього я приїхала в Донецьк ще в серпні того ж 2014 року, бо треба було забрати зарплатню робітників. Уся редакція була в так званому «розстрільному списку» «ДНР», там були записані усі журналісти та активісти, які були на проукраїнських мітингах.
Ви покинули Донецьк і повернулись до себе в селище, де стали займатись фотографією: знімали весілля, влаштовували індивідуальні та сімейні зйомки, а згодом відкрили власну фотостудію. Чому цей напрям діяльності? Як ви вирішили займатись саме цим?
Я приїхала у Велику Новосілку в 2014 році. У мене були спроби переїхати у Львів, взагалі кудись, де я могла б працювати. Але в мене зав’язались стосунки і через кохання я й лишилась. Фотоапарат у мене був ще в університетські роки й фотографія мені подобалась. Коли я працювала в Донецьку, в нас не було редакційного фотографа, тому я почала знімати репортажі сама. Я не навчалась на це, але коли ти починаєш дивитись, як працюють інші журналісти, як створюються фоторепортажі, то в тебе з’являється «надивленість». Я почала ходити на концерти та мітинги. Потім, коли я приїхала в село, подумала: «Фотік є, що робити?». Почала знімати подружок. Перша комерційна зйомка була для дівчини в декреті з дитиною, вона мені сама написала: «Аліна, а ти можеш пофоткати мою малу?». Ми з нею не були подружками і я взяла з неї 100 гривень, курс був тоді по 28. Я сама з себе була тоді здивована, що вперше взяла за зйомку гроші, а через пів року ціна вже була 200 грн за годину. Через два роки, як я почала знімати за гроші, я відкрила фотостудію. Це була зима, індивідуальні та весільні зйомки зупинились, бо холодно на вулиці й особливо не познімаєш. У нас в районі нічого такого не було, не було можливості знімати маленьких діточок. А особисто мені саме дітей найбільше подобається знімати, бо вони справжні.
Я зробила студію, але, грубо кажучи, «на колінці». Камін я зробила зі старенького радянського дивану. Піддони з Нової Пошти ми взяли і пофарбували, вони були одночасно і диваном, і ліжком, коли треба, й навіть столом. Тоді ж з’явилась і ялинка. Я по всьому району каталась та ламала гілля, складала їх разом, і з цього робила збірну ялинку. Єдине, що я купила - штучне світло, бо стандартного спалаху фотоапарата не вистачало. Суть студії й полягає в тому, що в тебе є штучне світло.
Сказати, що я зі студії щось заробила – ні. Треба враховувати той фактор, що це було село, і я обслуговувала весь район, чисельність населення якого близько 10 тисяч людей. І не один раз казали: «А що, в мене будуть фото, як в усіх? Ні, повернемось, як щось зміниться». Взагалі, мені цей досвід сподобався, але на постійній основі я б це не робила. У мене це було на сезон, потім ще була новорічна зона, до Дня закоханих і до 8 березня. Гроші за придбану техніку я «відбила», проте сказати, що я заробила космічні гроші – ні. Але треба було рухатись, щось робити. Рух - це життя. І тут вже більше про творчість та зайнятість, про те, що я дарую людям пам’ять на все життя. Весільних фото я віддавала десь 3000 кадрів. З досвідчених фотографів так ніхто не робить. Просто я розуміла, наскільки це важливо, щоб для кожного гостя була пам'ять. Напевно, це якась частина мене і сьогодні. Що б я не робила, важливо, щоб це приносило людям користь, а не тільки заробіток мені. Мій розвиток полягає в тому, що я роблю корисну справу.
Крім фотографії у вашому житті в селищі було ще багато подій, зокрема, відкриття власного маленького бізнесу: стріт-фуду. Які труднощі постали перед вами при відкритті власного діла? Як бізнес припинив своє існування?
Тут труднощів не було взагалі, бо ми не встигли навіть ФОП відкрити. У нас на той момент вже був магазин побутової хімії і ми тільки зробили санітарні книжки. Якби я це оформлювала сама, з усіма документами, я б сказала: «Ой, там такі труднощі, треба було йти в податкову». А ми тільки зробили книжки і себе оформили як найманих працівників. В житті кожної дівчини є мрія відкрити щось, і є цих 3 «щось»: салон краси, кав'ярня і дитячий магазин, наприклад. Це такий маст-хев в житті кожної жінки. Я свою пташечку поставила, я вже «нахотдожилась», «накавоварилась». У мене питають: «А ти не хочеш відкрити свою кав’ярню? Щоб ти зранку спустилась, а на першому поверсі твоя власна кав’ярня». Ні, я не хочу, дякую, я вже наїлася всього цього. Мені було легко, тому що мене всі знали. На той час в мене вже було близько 5 тисяч підписників в Інстаграмі. Журналіст один раз – журналіст назавжди: я приїхала з Донецька і почала вести соцмережі Великої Новосілки. Аналогів їм не було, а також я вже тоді займалась благодійністю. Через це я класно саму себе рекламувала і для фотозйомки. Всі наші бізнеси вигравали, тому що я була власницею соцмереж. У нас була аудиторія: на той момент ще у «Вконтакте» було 8 тисяч підписників + мій інстаграм на 5 тисяч. Ці всі люди обирали нас саме через те, що я це робила, вони приходили до мене. Я робила фото клієнтів з коктейлями, викладала це на сторінку закладу в інстаграм. Ми дарували морозиво чи каву на вибір за фото з найбільшою кількістю лайків, діджиталізація в нас працювала ще тоді. Програв наш бізнес після того, як я делегувала цю роботу. Наймана працівниця почала робити то все без ентузіазму і продажі впали. Ми зрозуміли, що грошей платити за оренду нам не вистачає і ми зачинились.
Окрім прибуткової діяльності, ви ще багато займались волонтерством: їздили на фронт, влаштовували благодійні події. Як це було тоді, в період тотальної непідготовленості до війни? Чи повернулись ви до волонтерства зараз, в період повномасштабного вторгнення?
Мій загальний меседж в тому, що Україна єдина, не східна і не західна. Але це усвідомлення прийшло до людей тільки зараз. У 2014 році бути волонтером - щось з галузі фантастики. Я пам'ятаю, як я підходила до підприємців і казала: «Чи можете ви дати 10-20 грн, щоб ми купили зубну пасту, пиріжки, цукерки, ковбасу, щоб відправити на фронт. Порадувати хлопців на Великдень невеличкою гуманітаркою, щоб їм було приємно». Ми тоді їздили в Піски, Мар’їнку. А у відповідь було: «Ні, а чого ми повинні? З нас вже беруть податки». Бути волонтером і патріотом тоді було важко. Мене цькували за мою патріотичну позицію в селищі, де я жила. Люди не розуміли в силу різних причин: пропаганда, російські телеканали. На той час ще не розуміли, що буде з Донецьком і як він буде «розквітати» у так званій «Денеерії». Тоді не розуміли ні мої батьки, ні мій коханий, ні його родина. Коли я перетворила гараж коханого на склад речей для біженців і батьки питали: «А де Аліна?», то відповідь булла: «А вона в гаражі розважається». Вони так це сприймали, бо я не була офіційно працевлаштована. Фотографію, зйомки, всі ці благодійні акції, прибирання зон відпочинку вони не розуміли, в селі це здавалось чимось дивакуватим, у 2014 році точно. Це зараз ми звикли бачити в соцмережах звіти навіть держустанов про прибирання. А тоді я була просто якась «сільська божевільна». Таких як я було десь 10-15 людей, хто відкрито волонтерив - це були фермери, пару підприємців, одна жінка, яка відкрила військторг. До нас приїжджали хлопці помитися, купити засоби гігієни і т.п. й поїхати далі в окопи. Вона відкрила військторг, тому що треба було якось підтримувати хлопців, продавала вона це все без націнок. Україна почала вчитись воювати у 2014, хлопці навіть не розуміли, яку форму краще купувати.
Зараз ми всі волонтери, ми всі допомагаємо, донатимо. Навіть, якщо ти не ниєш і не страждаєш зі словами: «Ой наша доленька», а живеш своє життя в Україні, сплачуєш податки, ходиш на роботу і виконуєш свої обов'язки – ти теж волонтер. Бо на тобі тримається економіка країни. Така моя позиція.
Я не буду приховувати, я дуже люблю, щоб мене хвалили, на цьому, напевно, будується мій блог в Інстаграмі. Бути філантропом дуже просто, коли до тебе вертаються твої добрі справи. Я це відчуваю на енергетичному рівні, як працює карма. Але до цього я прийшла тільки коли вже приїхала до Києва і стала успішною редакторкою. Усвідомила я це все у 2018, навіть не у 2014.
Зараз ви головна редакторка новинного порталу "Інформатор". Як ви наважились після довгої перерви повернутись до журналістики та покинути свою маленьку батьківщину?
Переїхала я до Києва у 2017. Інстаграм – це просто неймовірна сила, хоча у 2017 про це тоді точно ніхто не думав. Я виклала своє резюме туди. Написала пост, що я шукаю роботу і що мені треба переїхати. Він був абсолютно дивакуватим, що я вмію, що я робила, що я знаю такі розумні слова як «таргет». Зараз його всі знають, але не тоді. Так склалось, що і той рік у житті моєї родини було дуже багато трагедій, скандалів, наклепів і на той момент я зрозуміла, що треба переїжджати хоч кудись, бо психологічно я не витримую. То був такий рік, коли ти приходиш до ритуальних послуг, а тобі кажуть: «Ми вам як постійним клієнтам зробимо знижку». Я виклала цей пост і мені через буквально 2-3 години написав друг, з яким ми співпрацювали, коли я ще в Донецьку жила. «Ми відкриваємо редакцію, але наша головна редакторка не тягне. Приїжджай, не сподобається - завжди зможеш повернутись». Я була на ґанку ресторану після поминального обіду, коли розмовляла з ген.директором. Він спитав, яку я хочу зарплатню. Я не жила в Києві й не розуміла скільки треба грошей, тому назвала із запасом. На що я отримала відповідь: «Добре, нас це влаштовує, виїжджай». Це була просто німа сцена, я стояла в ступорі. Наступного дня я виїжджаю в Київ, зупинилася тоді спочатку у подружки. І через три дні мені дали корпоративну квартиру від редакції, на 3 місяці. Місяць я була журналістом, наступний місяць я була заступницею редактора, а ще через місяць стала головним редактором. Я розуміла формат, який був в нас, в Києві так ніхто не працював. Нічого мене не зупинило.
Робота в одному з найбільших новинних порталів Києва, яка вона? Які плюси й мінуси вашої професії?
На момент, коли я стала головною редакторкою «Інформатору», ми були єдині оперативні новини, які працювали цілодобово. Навіть телебачення не виїжджало на події вночі. Ми стали таким «дайджестом» новин. Телевізійники при зустрічі на подіях казали: «Боже, Інформатор, ми вас обожнюємо, наш кожен ранок починаємо зі стрічки ваших новин, бо вже знаємо куди їхати, що подавати в ефір, у вас завжди є відео й інформація, де шукати героїв для сюжетів». Потім пандемія, вона все зруйнувала для нас усіх. А потім війна. Те, що було зруйновано пандемією, війна вже добити не змогла. Зараз наче все добре, пливемо.
Якщо казати про плюси й мінуси: починаючи з 2014 року, коли я стала редактором, мене не дуже любили звати на вечірки, бо я завжди сиділа в телефоні. Це точно мінус. У тебе завжди рука на пульсі, треба відстежувати всі події, ти постійно в напівзбудженому стані. Щось трапляється – треба сідати та швидко щось робити: чи шукати журналістів, чи організовувати знімальну групу. Зараз війна, світ змінився і світ журналістики так само, але якщо згадати мирний час, то щось приголомшливе – це був вибух газу у багатоповерхівці. Це стається о п’ятій ранку і в тебе вже починається робота. Мозок починає працювати наперед: як і де шукати історії, чиї потрібні коментарі, які сюжети знімати. Мінусом є те, що тобі дуже важко планувати життя в цілому. Коли ти редактор, то твій день залежить від подій, які трапляються. Якщо ти працюєш в інтернет-медіа, це навіть важче, ніж у телевізійних. Бо стрічка подій в інтернеті швидша. Також дівчина, яка працює в журналістиці - це не найкраща дівчина, бо вона в шлюбі з роботою. Коли ти не збираєшся виховувати дітей або присвячувати увесь вільний час чоловіку, який підлаштовує свій графік для тебе – тоді добре. Залежить від пріоритетів. Якщо поруч з тобою людина, яка так само багато часу проводить в роботі, то вам буде комфортно разом. Якщо твій чоловік буде проти такого - то вам буде дуже важко. Бо журналістика - це все життя. Немає графіка. Тут не можна, як в айті: закрити ноутбук і доробити завтра. Тут є матеріали, актуальність яких через дві години просто зникає. Ти або зробив зараз, або вже немає сенсу робити.
З плюсів – ти в курсі всіх подій.
24 лютого президент оголошує воєнний стан, в Києві лунають вибухи, люди масово евакуюються. Як почався той день у вас? І як зараз змінилось твоє життя?
Я була впевнена, що з Києва виїжджати не треба. Так підказувала інтуїція. У нас з друзями є традиція – вітати один одного з днем народження після 12 ночі. 24-го у подружки був день народження, ми зустрічали його в неї на квартирі. Я приїхала додому за 10 хвилин до першого вибуху. Я зрозуміла, що почалось. З цими ж словами розбудила брата. Коли він спитав: «Що робимо?», я відповіла: «Клеїмо вікна та відходимо від них». Я розуміла сценарій, бо прожила це вже у 2014 році, тому не було паніки. Живу я поруч з Жулянами - усвідомлювала, що існує загроза, бо поруч аеропорт. Я думала, що треба їхати кудись до центру, бо вони ж «визволяють», відповідно і нищити столицю немає сенсу. Взяла ноут, щоб працювати, пса, корм йому, чогось набрала теплих шкарпеток, взяла косметику доглядову, зубну щітку. Тривожної валізи в мене не було. Брат так само взяв ноутбук для роботи та по-мінімуму теплих речей. Поїхали до друзів в центр, до залізничного вокзалу. Там був підземний паркінг, і в перший же день я зрозуміла, що треба спускатись туди. Ми перегнали всі машини, які в нас були, й ночували там. Були там десь 2 доби. Почало працювати ППО, багато будівель було ушкоджено уламками, сталася пожежа в одному з будинків. Стало дуже голосно, а в мене пес уже важко переносить таке. Тому я сказала хлопцям, що треба їхати. Ми позбирали усіх друзів, хто теж збирався виїжджати, і поїхали до спільного друга в Тернопільську область. Ми виїхали 26-го, о 7 ранку, і через пів години за нами підірвали мости по Житомирській трасі. Одразу після нашого виїзду почались бої. Я була за кермом, а хтось з друзів читав телеграм-канали, де писали, що міст підірвали. Я спитала:
-А попереду чи позаду?
-Позаду
-Тоді ок, їдемо далі.
Змінилося життя, як у всіх нас. Перші місяці ми збирали гроші, коли їхали в Київ із заходу, бо в Києві був дефіцит з військовими товарами. Купляли труси, футболки, шкарпетки й відвозили тим хлопцям, хто був на захисті Ірпеня. Це було ще в період окупації, ми розуміли ризики. Я розуміла своє місце, що я роблю добру справи. Навіть враховуючи те, що я схопила дуже жорстке запалення нирок - я все одно не відчувала страху. Я з Донеччини, мої батьки в той час знаходились під першими обстрілами, вони відмовлялися їхати. Були жорсткі обставини з усіх боків. Я ставила собі питання: не «За що?», а «Навіщо це зі мною? Для чого?». Дуже велика переоцінка цінностей відбулася. Я не страждала жодного дня. Навіть в той день, коли в будинок батьків прилетів снаряд, страждань не було. Наш будинок єдиний на вулиці був неушкоджений. Це лотерея. Я навіть мамі жартувала, щоб заспокоїти: «Якщо наш будинок буде цілий, то це значить, що я дійсно дуже добра людина». Але і до нас прилетіло. Там зараз знищена земля. Вони обстрілюють і стихійно знищують просто все. Я не відчула скорботи, жалю чи чогось такого. Я відчувала весь цей час, що для чогось воно в житті стається. Всі рідні живі, вони виїхали, вони побачили світ. Мама взагалі з Донеччини майже ніколи не виїжджала, тільки вчилась у Запоріжжі, і виходить, бачила лише Донецьк та Запоріжжя. Так вона побачила, як інші живуть, для чогось воно прийшло в наше життя. В мене дивні погляди під час війни. Я розумію, що ненависть деструктивна, вона нас всіх руйнує. Ідея ненавидіти весь світ за те, що в нас війна породжує тільки ще більше страху та жорстокості. Я обрала любити: світ, людей і через це почуття намагаюсь підтримувати всіх інших.
Зараз на вашій сторінці в інстаграмі 27.4 тисяч підписників. У вашому блозі є рубрика #тіндер_сюрприз, де ви пишете про побачення та стосунки, також в блозі ви розказуєте про заходи у Києві, взаємини з батьками та загалом про своє особисте життя. Чи важко вам було почати писати про інтимне, чи буває у вашу сторону хейт за надмірну відвертість?
Тиждень тому моєму батькові писали: «А ти знаєш, що твоя донька займається ескортом?». В моєму профілі є відверті фотосесії. Це був той час в житті, коли закінчились мої тривалі стосунки. Мені треба було зрозуміти, що вони закінчилися не через те, що я погана, а через те, що дві людини просто пішли далі. Це був дуже довгий і важкий період прийняття себе, своєї привабливості, природи і допомагали в цьому відверті фотосесії. Але пройшов вже десь рік, як ті фото в соцмережах, я їх викладала сама. Писала я під ними «змістовні смисли», про те, як я борюсь із депресією та шукаю чоловіка. А якісь люди під час війни використали ці знімки, ніби мої батьки про них не знають, але це ж не секрет. «Ваша донька відверто фоткається. Значить що? Значить вона працює в ескорті. А ще вона збирає гроші на армію, значить ескорт зараз гроші не приносить». Коли я починала тільки це публікувати, такого не було, воно мене наздогнало зараз. Були якісь акаунти без фотографій і без імен, які писали жахливі коментарі, але це мене ніяк не ображало. Якщо хтось так зганяє негатив, то це робота проєкції. Я дуже стала обізнана в цій темі, бо виводила себе на той рівень свідомості, щоб розуміти: «Чому так сталося в моєму житті? Звідки ці проблеми з самооцінкою? Чому я страждаю через розірвані стосунки? Як жити далі?» і т.д. Хейт навіть трохи мотивує. Якщо в тебе є хейтери – значить ти популярний блогер, йоу.
Багато хейту отримую саме від чоловіків, бо вони не отримують того, чого бажають. Вони пишуть в дірект, запрошують мене кудись, спілкуються. Але якщо формат бесіди мене не влаштовує і я бачу, що наміри в них агресивні – я відповідаю в тому ж тоні. Вони починають дуже захищати свою самооцінку через напади і починають критикувати мене, щоб зачепити за особливості зовнішності, тіла. Бо їх принизила моя відмова.
Почати писати про інтимне було не важко, це був мій щоденник. Коли я почала вивалювати свій біль в соцмережі, як сказав мені психолог, я «ніби його знецінила». З іншої сторони, коли я його проговорюю, а мені легше це робити саме через текст, я наче його відпускаю. Мій біль – це історія в соцмережах, всі знають, всі читають. Це, свого роду, була терапія для мене. І зараз, коли я будь-яку історію, яка мені приносить біль або дискомфорт, обробляю в якийсь літературно-популярний текст і публікую, то потім кажу сама собі: «Фух, добре». Так я відчуваю полегшення. Я дуже багато отримала зворотного зв’язку від людей, хто проживав розлучення або в пошуках стосунків, чи відчував обурення або розчарування в своїх життєвих історіях. Мені багато хто пише в дірект з подякою за мою відвертість. В цьому я також бачу свою місію. Але у відвертості також є і мінус - коли ти дуже багато про себе інтимного публікуєш, абсолютно випадкові люди починають думати, що вони тебе знають. Були випадки, коли до мене підходили в барах і казали: «Ой, привіт, я читаю твій блог». І починають питати про маму, колишнього, ніби ми близькі друзі. А я сиджу з іншою людиною і вона каже:
-А це твій друг?
-Ні, я вперше бачу цю людину
-А як так?
-Ну, якось так
Деякі мені кажуть, що мій блог не цікавий, не тематичний. «Якби я хотів прочитати про машини, я б пішов у блог про машини і т.д. А до тебе йдеш, і незрозуміло, що сьогодні буде - один день про машини, завтра про чоловіків, післязавтра про журналістику. Веди про щось одне». А я так не можу.
Зараз, у 2022, майже вся Україна опинилась в ситуації, з якою ви стикнулись у 2014: втрата дому, роботи та звичного життя. Яку б пораду ви дали тим, хто починає своє життя з нуля в іншому місті або країні?
Напевно, саме через це я проживаю цю війну без почуття жаху та втрати, бо в 2014 я втратила все. Все матеріальне, що в мене було – я все втратила. Навіть гроші, які зберігала в гривні, я втратила через те, що змінився курс з 8 до 30.
Що я хочу сказати? Все минає. Треба вже сьогодні попіклуватися про свій емоційно-психічний стан. Я війну бачила з 2014 року, всі жахи, волонтерство – я все це прожила. Потім у 15-ому і 16-ому роках я лікувала хвороби, яких в мене не було. Це були наслідки психосоматичні, як діагностували потім лікарі. Всі ваші нерви сьогодні, переживання, те, що ви постійно читаєте новини, те, що ви постійно приміряєте чужий біль на себе і відмовляєте собі в житті, відкладаєте його, бо комусь зараз важко, а вам зараз легше - це вас через рік чи два наздожене хронічними хворобами або психічними розладами. Тому вже зараз запасайтесь вітамінками, пийте смачненькі соки, займатись спортом, більше гуляйте. Ваша психіка, ваш мозок сьогодні жахається, а завтра забуде, бо він так влаштований, щоб вас рятувати. Жахливе завжди швидше забувається, ніж щасливе. А ваше тіло буде пам'ятати роками й буде повертатися панічними атаками, бо посттравматичний стресовий розлад ми вже всі собі здобули.
