Олена Воротнікова до війни працювала проектним менеджером у столичній енергетичній компанії, але в перший місяць попала під скорочення штату. Зараз Олена живе на сході України, займається практичною нумерологією і пише оповідання про війну і кохання під сирени повітряної тривоги та гул бомбардувальників, закінчила школу базових знань письменництва та сценаристики, збирається продовжувати навчання у цьому напрямку і далі.
Жіночий іронічний детектив
Справа зроблена! «Замовлення» – у рюкзаку, на ньому ніякої підозри – Оксанка - молодець, не видала! Чому ж, тоді кішки шкребуть у грудях? Може він теж закохався, як і Оксана в нього? А може тому, що в цей раз замовлення було від російського військового, а підставити довелося українську дівчину у Варшаві? – привабливий парубок пив каву і робив підсумки виконаної справи.
***
Марта замовила каву у «CREMA CAFFE» і сіла на високий стілець у віконця, по склу вікна якось невпевнено чіплялися краплі осіннього дощу, збираючись до спільних потоків і вже тоді швидко стікали вниз. Як правило, такий невпевнений і тендітний дощик тільки спочатку осені, поки ще він не дратував своєю сирістю та і в кав’ярні було затишно, спокійно, кожний куточок приміщення був насичений ароматом кави і ванільною випічкою. З місця, де вмостилася Марта було видно її припарковану Тойоту, вона увімкнула вай-фай і почала готувалася до он-лайн уроків. Марта - вчитель англійської мови в києвському університеті та репетитор, під час війни працює із студентами і з окремими учнями он-лайн. Сьогодні у неї три лекції в універі і всі після обіду. Однією рукою вона тримала то маленьку білу фарфорову чашечку з кавою, то айкос, другою – гортала сторінки в телефоні.
- Марта, це ти? - Марта підняла очі на знайомий голос і побачила свою однокласницю Марічку, привабливу сорокалітню жінку, яку не бачила хтозна, але по рудій копиці волосся на голові Марічка була обізнана одразу.
- Привіт! Як ти? Ти у Варшаві? – Марта дуже зраділа зустрічі з однокласницею.
- Так, я у Варшаві зараз, але за півроку скитань де тільки не була, - Марічка з кавою в руках підсаджувалась до Марти біля підвіконня, - а ти, Марта, зовсім не змінилася, така ж молода та енергійна.
Панночки спілкувалися вже майже годину, інформація не скінчалась.
- Мій чоловік з перших днів на фронті, а ми з Денисом, моїм синочком, тут, - продовжувала спілкування Марта, - він ходить у польську школу, я працюю он-лайн, у вихідні намагаємося відвідати інші польські міста, щоб не закиснути.
- А я тут зі своєю двадцятирічною племінницею Оксанкою, донькою моєї сестри. Сестра виявилась гарним снайпером і зараз працює в ЗСУ, - з гордістю сказала Марічка, - Але наша Оксанка вскочила у халепу і зараз вона у поліції, затримана за підозрою у крадіжці.
- Таак! Зараз у мене не маю часу, але я хочу почути все про цю крадіжку і твою племінницю! – Марта була на півкроку від режиму «Шерлок», але треба було попрацювати зі студентами києвського університету, - Давай, Марічко, ти мені завтра зранку розкажеш про цю справу детальніше! Зустрічаємось в цьому місці!
Панночки домовилися про наступну зустріч завтра і роз’їхалися по своїх справах.
Марта залишок дня попрацювала, перевірила уроки сина, наготувала їжу із запасом, щоб у вихідні нічого не заважало відпочивати. З її голови не виходила Марічка зі своєю племінницею, крадіжка, польська поліція…
Наступного ранку Марта відвезла Дениса до спортивного комплексу на змагання з волейболу і поїхала у «CREMA CAFFE» на ранкову каву і для зустрічі з однокласницею.
- Привіт! – Марічка привітала Марту, вона вже сиділа у вікна і допивала свою каву.
- Привіт! Я що, запізнилася? – запитала Марта, усміхаючись, напевно знаючи, що запізнилася.
- Все гаразд! У нас же вдосталь часу? – завченими рухами Марічка поправила своє неслухняне пасмо волосся.
- Розкажи мені, Марічко, як можна, начебто нормальній дівчинці, переселенці, отак уляпатися? – підсаджуючись поруч до однокласниці, Марта відхльобнула гарячої кави, обпекла губи, облизалась і все рівно продовжувала пити майже киплячу каву).
Марічка почала розповідати усю історію з початку і до цього дня, але нервувалась і перескакувала з фактів на свої необґрунтовані виводи, плутала дні і «діючих персонажів» у цій справі.
Марта, яка мала деякий досвід розслідування (на її думку мала), вирішила все ж інформацію уточнити та структурувати:Давай, Марічко, з початку:
- твоя племінниця Оксана сидить другу добу у місцевій каталажці, вона працює чи, правильніше, працювала – не знаю як вірніше сказати, в антикварній лавці, де господарі - батько з сином, відтіля зникла якась картина і Оксану підозрюють в крадіжці. Все так?
- Так все і є! – не мигаючи, Марічка дивилися на Марту, - а що ти думаєш, що Оксанку хтось міг підставити?
- Я не знаю, але, скажи мені – навіщо твоїй племінниці якась картина? Вона розбирається у живописі? У вас є родинні колекції? – Марта ввійшла в режим «Шерлок» і зупинити її вже ніхто не зможе).
- Та ні, наша родина скоріше спортивна ніж творча, - чітко відповідала Марічка на питання і розуміла, що її однокласниця мислить і задає питання дуже професійно, як детектив, - Марта, а ти візьмешся за цю справу?
- Найскладніше - почати діяти! - усміхнулася Марта, - то я вже почала! Скинь мені, будь ласка, на телефон смс з адресом цього бутіка чи як воно там називається) Будемо на зв’язку, моя дорогенька, дай мені час.
Марта сідала в авто і розуміла, що запізнилася до дитини, Денис вже майже півгодини її чекав біля спортивного комплексу. Завжди вона не встигає, розуміє це і нічого не може змінити. У кожного є свої недоліки).
Коли у Марти з’являються «злочинні ребуси», то її життя і мозок діляться на дві частини – «Денис та робота» і «розкриття злочинів».
Слава тобі господи, дощ давно закінчився і дитина не промокла. Денис чекав свою матусю на розі вулиць - сучасний підліток, височенний та худий, у чорному худі, з модною зачіскою типу «Є-бой», такою, як у електронного хлопця з популярних аніме.
- Нарешті, мама! Ти, як завжди! – сідав Денис у машину і бубнів, але це все було звичним і не злим. Його мама була справжнім другом і підтримкою завжди.
- Ти знаєш, Ден, - не звертаючи увагу на бубоніння сина, продовжувала Марта, - тут наші переселенці вскочили в халепу! І треба з’їздити по оцій адресі і подивитися на все своїми очима.
По дорозі до антикварної лавки Марта розповіла Денису про справу і що вона про все це думає. Та після півгодини поїздки по варшавським пробкам, їх чекали закриті двері з паперовою наліпкою. Отакої!
- Треба обдивитися сам будинок і все, що поруч, але зараз тут дуже людно і я, мабуть, приїду сюди ввечері, - Марта розвертала авто і вголос розмірковувала про свої наступні дії.
Денис навіть не втручався, бо якщо його мам щось замислила, то любі уговори про ризики будуть марними.
Ближче до вечора Марта повернулася до цього будинку. Знову починався невеличкий дощик. Машину залишила на парковці, взяла ліхтарик з авто, бо вже почало темніти, накинула на голову капюшон від худі і пішла заглядати по куткам.
-Ммм, хм-хм-хм, - непомітно для себе «Шерлок» видавала ці звуки, не розкриваючи рота, присідаючи під лавку, яка була поруч зі входом в лавку, заглядала у сміттєвий контейнер, дивилася вгору і крутила головою по колу, де могли бути чиїсь камери спостереження. Нічого такого не побачила і вирішила заглянути у вікно антикварної лавки, яке було на першому поверсі.
Марта підстрибувала, але нічого не побачила, тоді вона притягнула до вікна велике каміння, залізла на нього, зачепилася однією рукою за грати, а другою стала світити всередину ліхтариком…
- Стой нерухомо! Ні рузжай сі! – «Шерлок» зразу зрозуміла команди, бо польський був для неї вже як рідний) та взагалі ці слова були б зрозумілі хоч кому!)
Марта, повернулася на голос, щось хотіла відповісти, рукою поправила капюшон, послизнулася на камені і почала валитися, чіпляючись однією рукою за чужий одяг. Чоловік підійшов до Марти так близько, що шансів у нього вистояти та залишитися сухим не було і вони повалилися разом на опале листя, мокре після дощу.
- Ти хто такий?! – Марта, лежачи зверху, вирішила першою задати питання і таким чином, «піймати вовка за вуха». Руками вона торкалася тканини, на дотик це було схоже на мундир військового, дома в Києві подібний був у його чоловіка.
Так, це був мундир поліцейського, а сам поліцейський крутився під Мартою як вужик і не міг вилізти. Тоді він міцно стиснув панночку і легким рухом опинився зверху, тепер Марта була під ним. У світлі відлуння він побачив дуже гарне обличчя з великими довірливими очима, наче це очі не дорослої панночки, а маленької дівчинки.
- Що відбувається, пане поліцейський? – це ви так залицяєтесь до гарних панночок? – Марта не відчувала ніякого страху від цього чоловіка і почала «мокрий» флірт, бо обидва повністю були у мокрому листі.
- Мушу сі затримать! – запшекав поліцейський, піднявся сам і допоміг піднятися «Шерлоку», - Ярослав Зелінські – карний розшук.
Марта піднялася і опинилася напроти молодого, років тридцять, поліцейського, побачила глибокі блакитні очі, рівний ніс, мужні вуста – просто красень!
- Ми такі мокрі та брудні, що затримання треба трохи відкласти! – вся харизма, яка була у Марти, була вкладена в ці слова, - у мене тут поруч авто, хоч я не уявляю, як в цьому одязі туди сідати, але щось придумаю, то їдемо до мене додому прати одяг і сушитися.
Ярослав пішов за Мартою слідом до Тойоти і вже там пояснив, що поїде за нею на своєму байку.
- Мам, ти вже поліцейських береш у полон? – ледве стримував себе від реготіння Денис, бо те, що він бачив на порозі квартири серйозно зрозуміти було неможливо).
- Сину, яка різниця? Я у полоні чи Ярослав? До речі, хлопці познайомтеся! – Марта знімала верхній одяг прямо у коридорі, кидала його на підлогу і пропонувала це зробити брудному і мокрому Ярославу.
Поліцейському зразу сподобалася Марта, навіть коли із-за неї йому прийшлося повалятися в осінньому листі і тепер, коли він познайомився з Деном, схожим на свою матір, наче через ксерокс пропущений, то зрозумів, що він не зможе взяти під арешт Марту, але з’ясувати її поведінку стосовно нічної вилазки необхідно!
Марта, одягнена в теплий махровий халат з рушниковою чалмою на голові, гріла їжу і сервірувала стіл на трьох.
«Гарно, що був час приготувати борщ та вареники», - раділа про себе Марта, зараз буде чим пригостити симпатичного поліцейського.
Коли усі були нагодовані, Марта увімкнула чайник, поставила на стіл чашки і шоколадні цукерки, Ярослав перший почав розмову польською мовою, але Мартиного польського було не достатньо, щоб розуміти нюанси бесіди, тому вони перешли на англійський і бліц турнір розпочався.
Марта нічого не приховуючи, розповіла поліцейському все, що знала: про Оксану, про крадіжку, про особисті сумніви щодо причетності її землячки до скоєного злочину. І про те, що хотіла на власні очі подивитися на цю антикварну лавку.
За кухонним столом спілкувалося двоє людей, які тільки що «познайомилася», а атмосфера була така, якби це були брат із сестрою чи двоє давнішніх друзів. Для Ярослава це було навіть більше дружби, він одразу закохався у Марту, як тільки побачив її очі, їх хотілося цілувати... Фантазії про кохання з Мартою перервав звук смс Мартиного телефону:
- Чоловік! Нарешті! – Марта швидко все прочитала, бо як завжди, все було коротко і без відступів, - Дякувати богу, живий!
- Мам, що пише тато? – Денис почув про смс від батька і прибіг на кухню.
- «Я живий! Все гаразд! Перемога за нами!», мені здається, що це якийсь електронний робот пише замість нього, – відповіла Марта сину і затягнулася айкосом.
Ден розчесав руками свою шевелюру на голові і пішов до спальні.
Ярослав дивився на Марту і розумів, що взаємного кохання вряд чи буде, але йому ніхто не може заборонити любити цю панночку, навіть якщо вона заміжня і старша за нього на ціле покоління).
Приміщення, де проходило чаювання, було і кухнею, і столовою, і кімнатою відпочинку, щось, по типу, кімнати-студії – світле, чисте, просторе.
- Ярослав, а чого ти був у тому місці? Ну там, де ми познайомилися? – Марта вимкнула телефон, зняла з голови рушник, вологе волосся розсипалося по плечам і аромат від тільки що вимитого волосся заповнив кімнату. Вона поставила лікті на стіл, підперла руками щоки і подивилася на Ярослава так, що зразу стало розуміло, вона не відчепиться поки він їй все не розповість.
Отже, Ярослав приїхав до антикварної лавки для повторного огляду двору і під’їзду. Після затримання української продавчині, у нього були сумніви, також як і у Марти, щодо прямого відношення Оксани до крадіжки. Він припускав, що продавчиню хтось міг використати… Але той хтось - ніяк не засвітився.
- Картина коштує п’ятдесят тисяч доларів, зі слів Збишека, самого господаря антикварної лавки, він її купив через сайт купівлі-продажу антикваріату та пропала картина через місяць після прийняття до нього на роботу української дівчини, - повільно на англійській мові розповідав Ярослав.
- А інших підозрюваних не було? – в голові Марти зразу полетіли різні варіанти, - А господар сам міг все це прокрутити? Може щось пов’язане з страховкою?
- Я перевірив, картина не застрахована, - відповів Ярослав.
- А окрім Оксани, хтось ще працював в лавці? – не вспокоювалася Марта.
З’ясувалося, що продавчиня була одна, але у Збишека є син Ян, років двадцять, без постійної роботи, іноді, коли тому забагається, міг приходити до лавки і сидіти на дивані для відвідувачів, просто теревенити з друзями по телефону. При викраданні картини, антикварна лавка була відчинена ключами, а не відмичками, тож з чужих – тільки Оксана.
- А яке алібі було у Яна? – Марта затягнулася айкосом і примружила очі, від цього її погляд ще більш проникливим.
- Він у вечір крадіжки був у барі «Клар», є свідок – бармен, який це підтвердив, вірніше – барменша, - Ярослав дивувався аналітичному ланцюгу думок Марти, так, зазвичай, поводяться слідчі чи детективи.
- А камери спостереження там були? – щось не подобався їй цей Ян і Марта не могла розуміти – чому.
- Якщо був свідок, то навіщо ще щось? – Ярослав чітко відповідав на всі питання «Шерлока».
Марта вже втомилася від такої кількості інформації, тим більш, що питань, в її розумінні, було ще більше. Тому детективна команда вирішила зробити паузу, щоб все це переварити і Ярослав, одягнений в спортивний костюм Дениса, з мокрим, після прання, мундиром у пакеті, вирушив додому.
Наступного ранку, Марта тихесенько, щоб не розбудити синульку, пішла на кухню пити каву. Так, сьогодні у неділю, кава буде дома, а не в кав’ярні – треба зібратися з думками і розпланувати наступні кроки по її справі). Вона взяла в руки гарнесеньку біло-блакитну філіжанку із блюдцем, сіла біля вікна і поклала ноги на підвіконня. Сонячний промінь з вулиці засвітив прямо у вічі Марті, вона зробила ковток чорної солодкої кави і закрила очі. Так тепло і затишно! В цю мить вона подумала, про свого чоловіка: «Де він там, на війні? Чи спав? Чи їв?», серце защемило від думок. До війни, у тому житті, їх сімейне життя дало тріщину, вони перестали розуміти один одного, коло спілкування у кожного з’явилося своє, вони перестали бути щасливими. Та нічого дивного, думала Марта, усі так живуть після сімнадцяти років спільного життя, вірніше усі так жили до війни…
- Добрий ранок, Марта! Як справи? – побачила вона смс на телефоні у спливаючому вікні та вирішила спочатку допити каву, придумати план на сьогодні і тільки потім написати Ярославу.
Марта приблизно вже знала, де буде шукати правду і сьогодні їй помічники не потрібні, тому написала Ярославу:
- Добрий ранок, хлопче! У мене все гаразд, сьогодні гарна погода і ми з Деном підемо гуляти по парку!
- Чого це я «хлопче»? Я дорослий чоловік, Марта! – образився на свою нову знайому Ярослав.
- Ну гаразд! Ви не хлопче, пане поліцейський! – читав пане поліцейський і відчував її саркастичну посмішку, якою вона начебто відгороджувалась від нього.
Він зрозумів, що сьогодні спілкування такого, як учора не буде, тому відповів:
- Я хотів завезти костюм Дена. Скажи, коли буде зручно до вас заїхати?
- Давай завтра зранку зустрінемося у кав’ярні «CREMA CAFFE» у центрі, я там буваю десь о дев’ятій, - відповіла Марта.
А Ярослав так сподівався, що сьогодні її побачить:
- Ок, до зустрічі, - відповів Ярослав і почав збиратися у басейн.
Марта з Денисом справді поїхали у Центральний парк, найбільший парк для відпочинку у Варшаві. Захватили по дорозі хотдоги, знайшли вільну альтанку прямо біля струмка і влаштували родинний пікнік. Їм так гарно було разом! Вони їли хотдоги, запивали колою, обговорювали усе, що їх цікавить та коли вже вдосталь наговорилися, Ден пішов шукати пункт прокату роликів, бо підлітки по парку розтинали тільки на роликах і йому захотілося, а Марта залишилася у альтанці у своїх думках.
Той Ян, син господаря антикварної лавки не давав їй спокою… ходить по барам… на які гроші?… може це він «підбив» на злочин продавчиню Оксану?… І вона ввімкнула «Гугл допомогу»:
«Бар «Клар» Варшава геопозиція» та сформувала маршрут:
«О! А ось і місце моєї вечірньої вилазки у ворожий тил! – подумала Шерлок.
- Марта, привіт! Як ви там, у сусідній Польщі? – вона побачила смс від Варвари, з якою було багато гарних згадок про подорожі по Європі, про театральні заходи та всякі походеньки по барах у Києві…, - щось сьогодні день спогадів.
- Привіт, Варваро! А що у нас? Все теж! Працюємо, навчаємося у Варшаві, але кожен день мріємо про повернення до рідного дому у Київ! – передзвонила Марта подрузі, - А як ти? Ти, взагалі, зараз де, жабка мандрівниця?
- Я зараз у Хорватії з Маріо, але вже планую змотатися до своїх в Україну! Поки триває війна, не можу їх залишати надовго! Душа за них болить, - відповіла Варя.
Марті було дуже приємно, що вона була «свідком» зустрічі цієї парочки в колишній спільній подорожі та початку їх романтичних відносин.
- Ти не боїшся їздити під ракетами та сиренами через кордон, туди-сюди? – Марта завжди дивувалася енергійності своїй невгамовної подруги.
- Я вірю в долю і в ЗСУ! А що ти нічого не розповідаєш про яке-небудь розслідування? А? – як завжди, Варя ще й була і проникливою.
І Марта з захопленням розповіла про свою однокласницю-переселенку, про її племінницю, про злочин і, звісно, про молодого красеня поліцейського. Подруги побажали одна одній скорішої перемоги і Марта пообіцяла розповісти Варі цю детективну історію, коли буде все розкрито, звичайно Мартою, ну може трохи за допомогою «польської поліції».
- Ден, нам пора додому, вже вечоріє і холодає, - крикнула Марта, проїжджаючому, по доріжці парку, сину.
- Ок, мамо, віддаю ролики і йду до машини, - відповів мамі Ден і поїхав у напрямку прокатного пункту.
Вже в темряві сімейство поверталося додому, Марта попередила сина про те, що вона завезе його додому і поїде перевірити одну інформацію. Допомогу сина Марта зразу відхилила, бо туди куди вона зібралась, підліткам не місце. Її тільки зараз осяяло те, що вона не знає як виглядає Ян і написала смс Ярославу:
«Привіт, любий друже! Скинь мені, будь ласка, на телефон фото Яна, можна ще і на всякий випадок, фото його батька, Збишека, здається».
Від Ярослава посипалося кілька смс типу:
«Нащо тобі? Куди ти лізеш?», але дві фотки все ж прилетіли на телефон Марти. А вони, ці чоловіки, так собі, імпозантні, дуже схожі один на одного, сучасні зачіски і борідки, тільки у папаші волосся з сивиною, а синулька - яскравий брюнет.
Вона під’їхала до парковки, яка була зовсім поруч з «Клар», залишила на парковці авто і підійшла до входу бару. Неонові літери на вивісці здригувалися у такт сучасного хіта, татуйована пирсингова молодь гучно спілкувалася у входу і курила, було чуть легкий запах канабісу. Трохи далі від них, обпершись однією ногою об низенький металевий паркан, стояла мадам середнього віку, з туго затягнутим хвостом волосся на голові, у латексній сукні з пишними формами. Марта почала спускатися слабо освітлюваними сходами у підвальне приміщення бару, тримаючись за поручні і чуть не вдарилася лобом з молодим підкачаним охоронцем:
- Добрий вечір, панове! А я до Вас! – Марта витягла із кишені посвідчення, яке нещодавно придбала, і сунула йому під ніс.
- Детектив? А втім, тут незручно спілкуватися, пропоную піти в службове приміщення, - щоб прочитати посвідчення, охоронцю прийшлось ввімкнути фонарик на телефоні. Перед ним була дуже гарна панночка невизначеного віку, одягнена в джинси і худі з капюшоном.
Охоронець допоміг жіночці спуститися до бару і запропонував далі йти за ним. Приміщення бару було непогано обставлено, із смаком зроблена барна стійка в сіро-металевих відтінках, сучасні високі табурети поруч, кілька столиків з м’якими кріслами напроти, світло і музика з півтонами. Майже всі місця зайняти відвідувачами. Марті тут подобалося, може й коли буде можливість сюди зайти із знайомими на коктейльчик.
- Будь ласка, заходьте і розповідайте, що вас сюди привело, - сказав охоронець і пропустив Марту вперед себе.
- Мене цікавлять наявність камер спостережень і термін зберігання запису, - Марта уважно роздивлялася охоронця.
- З якою метою цікавитесь? – не зразу пішов на контакт хлопець.
- У мене замовлення від молодої жінки, щодо викриття її чоловіка-зрадника, на її відчуття. Треба подивитися конкретне число, - на ходу почала брехати Марта.
Удвох з охоронцем була знайдена ця дата на запису у компі і почався перегляд барного життя. Нічого незвичайного не було - купа молоді, музика, кальян та підозрюваного нею парубка Яна, на відео не було.
- Як звуть цього бармена? - запитала Марта, тикаючи своїм наманікюреним пальчиком, на хлопця за барною стійкою.
- Це наш Марек, бармен, - відповів охоронець
- А дівчина-бармен у вас є? - Марта з самого початку відчувала, що цей Ян - каламутний. В барі його того вечора не було.
- Є, - чітко відповів охоронець і подивився на Марту з докором, типу, чи не багато панночка хоче інформації, та й ще безкоштовно.
Марта зразу зрозуміла цей погляд, витягла із своєї сумочки злоті і поклала на стіл. Якщо так піде розкриття, то усі зароблені нею кошти будуть отак спливати) – подумала вона і «поперла» далі.
А далі вже не потрібно було витягувати «кліщами» інформацію і було отримано наступне: окрім бармена-парубка ще є барменша-дівчина на ім’я Бася, вони працюють по черзі, змінюють один одного через кожні три доби і Бася тільки відпрацювала свій термін, тож в барі буде тільки через три дні.
- Чи є у Вас її адреса? – Марта зразу витягла із сумочки ще купюру злотих і протягнула охоронцю. Це та мить, коли час-гроші, не має у неї стільки часу слідкувати за цією Басею.
Охоронець відкрив електронні анкети працівників бару, виписав на маленький липучій папірець адресу і протягнув допитливій панночці.
Марта, коли заходила до бару, думала, що скуштує їхній коктейль, коли буде уходити, але усі на сьогодні гроші були «просрані» і вона, поклавши у сумочку папірець з адресом, попрямувала до свого авто. Сіла в машину, пристебнулася, увімкнула радіо і поїхала по гарним нічним, сяючим ілюмінаціями, вулицям Варшави.
Треба всю інформацію структурувати та проаналізувати, - Марта намагалася упорядкувати свої думки, - були б зараз зі мною Варвара чи Наталка, з якими вона минулим літом викрила і покарала колаборанта у Хорватії, то цей клубок розмотали би швидко! Як їх зараз не вистачає. Але ж в неї є цей симпотяжка-поліцейський! Точно, Ярослав! Завтра з самого ранку і треба зателефонувати.
Марта під’їхала до свого дома, подивилася на темні їх із Деном вікна, не дивно, ніч, – на часах вже була нова дата, то ж треба трохи відпочити і рухатися далі.
Початок тижня, а й ще і ранок понеділка, для Марти був завжди завантажений уроками, репетиторством, он-лайн нарадами в універі. Довелося перенести «каву з однокласницею» на інший ранок, а Ярославу відправила смс:
«Є нові деталі! Треба обговорити! Після восьмої вечора буду вільна, приїжджай до нас», - Марта відклала телефон, не чекаючи відповіді, увімкнула ноут.
Ден прокинувся від шелестіння гілок за вікном та монотонного торкання великих капель дощу об скло, так затишно лежати під м’якою і легкою ковдрою, але ж треба підніматися. Він піднявся, подивився крізь мокре скло на осінню похмуру вулицю, розчесав волосся руками і заглянув до критої тераси, де був влаштовано кабінет:
- Добрий ранок, мам!
- Добрий ранок, синку! Сніданок на столі, гроші на проїзд у передпокої на полиці, - Марта повернула голову до синулі, помилувалася і знову втупилася в екран ноута.
Ден ніколи не ображався на свою, вічно зайняту, матусю, знав, що як тільки вона буде вільна, то він отримає «свій» термін спілкування і дозу турботи.
А взагалі, це звичний початок денний для їх маленької родини у Польщі. У Дена – школа, спорт, друзі. У його матусі – універ, учні, тепер ще і розкриття злочинів.
Марта голосно продовжувала індивідуальне заняття:
- Сьогодні ми з тобою повторимо дієслово «to be»…
Ден ідеально знав англійську, завдяки Марті і завжди посміхався про себе, коли чув відповіді недотепних матусиних учнів, як і сьогодні. Під англійські діалоги він поїв, одягся і поїхав до школи.
Усі вихідні Ярослав чекав від Марти повідомлення чи просте смс, згадував їх знайомство і розмови за чаюванням, запах її волосся після душа.
А смс про зустріч отримав тільки сьогодні зранку, то ж ок! Треба порозгрібатися до вечора зі справами – опитати свідків вбивства, яке було три дні тому, віднести до архіву документи по колишнім справам і ще раз продивитися справу зникнення раритету, картини Левітана з антикварної лавки. Ярослав сам розумів, що висновки, його і його колеги, були зроблені дуже швидко, але виправдовував усіх багатозадачністю і зайнятістю більш складними справами.
Він звернувся до чергового по ізолятору:
- Привіт, друже! Запиши мене, будь ласка, сьогодні на допит до Оксани – української дівчини, яку звинувачують у крадіжці картини.
- ЇЇ справу сьогодні збираються передавати до суду, - відповів черговий.
- То нехай почекають трохи. Запиши мене на дві години дня, - настояв Ярослав, вийшов із поліцейської ділянки і поїхав на службовому авто по справам.
Якби хотілося лежати на дивані під пухнастим пледом і нічого не робити, думала Марта, дивлячись у вікно на не потужний, але настирливий жовтневий дощ, який хилив її у сон, скористалася невеликою перервою, вийшла з кабінету на кухню і запалила айкос. Таке враження, що вона проживає не своє життя, не в тому місті, не в той час! Сіла на підвіконня і почала читати новини з фронту.
Контрнаступ ЗСУ?!!
Боже милостивий, ти милостивий! Усі так довго цього чекали і ось! Хлопці ЗСУ і Національної Гвардії рухаються і звільняють, окуповані рашистською ордою, міста і села по Сходу і Півдню України! Як дружина військового, Марта розуміла якою ціною і якою кількістю життів це робиться. Вона сподівалася, що її чоловік живий, виконує якесь важливе завдання і незабаром їй напише смс, то хоч три своїх скупих слова.
Новини додали бадьорості Марті і залишок роботи пройшов на підйомі, дрімота випарувалася.
Марта закінчила останній он-лайн семінар, закрила ноут, зазирнула до кімнати Дена, який тихенько, непомітно для неї, повернувся зі школи. Похитала головою, бо він знову «завис» в он-лайн іграх:
- Краще б книгу почитав!
- Ок, мам, зараз треба добити ще одного орка і відкрию книгу! - дуже серйозно відповів Денис.
- Мг мг! - відповіла Марта, - Вбити орків – це святе!
Вона взяла свій телефон і побачила нове смс:
- «Привіт, Марта! Як справи?», - писала Наталка, - О, «про вовка промовка», подумала Марта і відповіла:
- «Все гаразд, але тебе мій «Ватсон» не вистачає!
- «То я тут, у Варшаві, «Шерлок»! – написала Наталка і зразу почала телефонувати подрузі:
- Марта, я у доньки зараз. Приїхала учора.
- Круто! Ти можеш сьогодні приїхати до мене? – запитала Марта і нагадала Наталці свою адресу.
Вже через годину панночки обіймалися і усміхалися на порозі Мартиної квартири, як радісно зустрічатися за кордоном з киянами, та й і з українцями, взагалі. А з подругами – безмежне щастя!
Ден вийшов із своєї кімнати, побачив радісних дівчат і запитав:
- То я замовляю піцу? Однієї вистачить?
- Ні, синку, я ще запросила на вечір Ярослава! – відповіла Марта, побачила округлі оченята Наталки і виправдалась:
- Нічого особистого, тільки співпраця по розкриттю злочину!
- Ну так, так). – усміхалася Наталка і розуміла, що тиждень, який їй видався у Варшаві сумним не буде!
На кухні почалася метушня! Різали сало з України, яке витягла із сумки гостя, з холодильнику доставали солоні «супермаркетовські» огірки, почату пляшку віскі, колу, льод, хліб.
- Розповідай! Яким вітром? – Марта сіла за стіл напроти Наталки, щоб зручніше спілкуватися.
- Та що там я? Просто взяла тиждень відпустки і ось, я у Варшаві! Давай розповідай про свою справу!» - робила сендвідж з салом «по-українські» Наталка і уважно дивилася на Марту.
Панночки попивали віскі і обговорювали деталі розслідування так емоційно, що не почули коли кур’єр приніс до дверей піцу.
- Мам, піца вже є, а де Ярослав? – ставив на стіл піцу Денис і сідав на стілець.
- А й дійсно, Марта, де твій чарівний поліцейський? – запитала Наталка.
- Сама не знаю, відповів, що буде. Може якась термінова справа? Він же працює в поліції, а не в бутіку! – відповіла весело Марта, а сама задумалась: Може на щось образився? Я ж йому учора так і не зателефонувала після бару) Але ж було пізно!
Ден проковтнув пів піци, запив колою і залишив мам з подругою далі шукати шляхи розгадок.
- Ти думаєш, що син господаря антикварної лавки причетний до зникнення картини? – кількість випитого віскі ніяк не впливало на розсудливість Наталки.
- Поки виходить, що так! Його алібі «по бару» я учора анулювала! Не було його у тому місці, де він сказав поліцейським, - взяла у руки Марта свій айкос, затягнулася і заплющила очі від струменя диму.
- Те, що його не було там, ще не робить його злочинцем. Брехун – так! Але треба ще «покопати», щоб його звинуватити, - відповіла Наталка.
І невгомонні панночки розробили «план-перехват» Яна на наступний вечір.
- Вже пізно, я визиваю таксі, - взяла свій телефон у руки Наталка, - твій поліцейській так і не приїхав, може треба йому зателефонувати, Марта? Ти ж не зовсім до нього байдужа?
- Зустрічаємось завтра на ранкову каву у «CREMA CAFFE», - Марта обняла подругу і зробила вигляд, що питання було не до неї, але «кішки шкрябали у душі». Завтра обов’язково йому треба подзвонити.
Цю кав’ярню треба перейменувати у «Детективне агентство»!
Ранкова кава Марти тепер перетворилася в підсумок минулої доби і спілкуванням небайдужих до розкриття злочину).
Сьогодні вона, як завжди, насолоджувалась кавою, затишком кав’ярні і ароматом ванілі ранкової випічки цього закладу та дивилася на різнокольорову осінь за вікном.
- Привіт, однокласниця! – з кавою у руках, Марічка вітала Марту і умощувалася на височенному стільці біля підвіконня, - я тебе учора і позавчора тут чекала, так і не дочекалася.
- Привіт! – Марта підняла очі, - а ми домовлялися, Марічка? Я щось забула?
- Та ні, все гаразд. Я просто звикла, що зранку ти завжди тут, - заспокоїла однокласницю Марічка, - у тебе є щось новеньке про Оксану? – промовила жінка і на очах з’явилися сльози.
- Мені здається, що я на вірному шляху, але мені ще треба трохи часу для перевірки, - відповіла Марта і замовкла, бо у вікно вона побачила Ярослава… із забинтованою рукою, причепленою хусткою до шиї… він йшов до кав’ярні, у другій руці тримав пакет.
Марічка побачила зміну настрою Марти з детективно-розкривного на дівочий, але не розуміла причини змін, поки не побачила, що її однокласниця біжіть до входу на зустріч пораненому поліцейському.
- Ярослав, що трапилося? – Марта гладила поранену руку і ніжно дивилася на польського поліцейського.
- Добрий ранок! Нічого особливого, звичайне діло на роботі, свідок виявився злочинцем, - відповів Ярослав і побачив в очах красуні стурбованість, що не могло його не порадувати.
Марта зрозуміла, що піддалась зайвим емоціям і вже іншим тоном сказала:
- Пішли, я тебе познайомлю зі своєю однокласницею, тіткою Оксани, по сумісництву, - розвернулася і пішла до свого місця.
- Марта, дякую за одяг Дена, - Ярослав поставив пакет з речами на вільний стілець.
- Ок, знайомтесь! Це Марічка, а це Ярослав! – Марта покивала головою на Марічку і на Ярослава, - у мене через годину купа лекцій, то ж пропоную одразу перейти до справи, - Марта затягнулася айкосом і почала підведення підсумків справи.
Новин у детективщиків було не багато! А точніше, новина єдина - алібі Яна провалилося після перевірки у барі і все.
- Ярослав, я сьогодні перевірю дещо важливе, - крутила айкос у руці Марта, але про те, що у неї намічена вилазка з Наталкою, промовчала.
- Ок, Марта, а я сподіваюсь завтра потрапити до Оксани, бо через цього «свідка», - Ярослав подивився на забинтовану руку, - я вчора не зміг поговорити з нашою страждальницею.
- Будь ласка, візьми мене з собою, - не дуже розраховуя на позитивну відповідь, Марта відчувала, що їй теж треба ця зустріч.
- Я подумаю, - сказав Ярослав і ніжно подивився в гарні очі Марти. Марта трохи зніяковіла і її щоки порозовіли.
Марічка дивилася на це дійство і відчувала, що між цим польським поліцейським і її однокласницею щось відбувається. А може здалося?)
- Я дуже на вас розраховую, - Марічка посміхнулася та встала з високого стільця, - пишіть мені, коли щось буде новеньке. До зустрічі, - і пішла до виходу.
Марта відчула цю посмішку, але не стала на неї ображатися, бо і сама не розуміла, що з нею відбувається. Вона дивилася на Ярослава, на його поранену руку і запропонувала довезти його до відділку.
- Ні, дякую, шановна пані, я сам доберусь. Я ще хочу випити каву, - відповів Ярослав.
Марта знизала плечима, взяла пакет з речами і пішла до свого авто.
***
Того ж ранку, у Варшаві, молодий чоловік прийшов у назначений час і назначене місце, походив туди-сюди по доріжці парку, кілька разів подивився на годинник, попинав опале листя і, нарешті, побачив чоловіка, що йде до нього назустріч. У обох чоловіків у руках були однакові сірі великі поштові конверти. При зустрічі, чоловіки обмінялися пакетами, не сказав ні єдиного слова і розійшлись у різні сторони.
***
Наталка прокинувшись зранку, пішла до кухні і приготувала Катерині млинці, треба ж побалувати свою дитину, хоч вже і дорослу.
- Мама, що за запахи на всю квартиру? – у дверях кухні потягувалася донька, вдягнена в рожеве кегурумі.
- Я тебе хоч тиждень побалую, моя дитинко! – Наталка перевертала на пательні млинці і водночас варила каву.
- Ммм, які смачні! – Катруся перекидала з руки в руку гарячий млинець, дула на нього і облизувала.
- Ну ти як маленька! – з любов’ю дивилася на доньку Наталка, - сідай за стіл і будемо снідати.
Ці рідкісні спільні родинні сніданки дівчата чекають кілька місяців, ще кілька місяців їх потім згадують.
Коли Катруся поїхала до офісу, Наталка зробила всі справи по дому і сіла за ноутбук, який навчилася завжди брати з собою хоч куди, бо їдеш кудись з одним запланованим терміном, а війна - корегує свої.
«Левітан… біографія Левітана… етюд… Болото… історія картини… місцезнаходження…сайт антикваріату… зареєстровані колекції» - Наталка була впевнена, що в це комп’ютерне сторіччя злочини можна розкривати прямо тут, сидячи за комп’ютером. А якщо, навіть, не розкривати, то «накопати» кучу потрібної інформації.
«Так, оце…і оце… мг… треба розмістити в хронологічному порядку» - Вона формувала інформацію і була задовільна собою, подивилася на годинник і ойкнула – чотири години пролетіли, як десять хвилин).
До «вечірньої операції» з Мартою залишалося трохи часу і Наталка пішла на кухню готувати для доньки вечерю.
***
- Це точно її адреса? – запитала Наталка, роздивляючись сучасний житловий квартал, з дорогими авто під під’їздами, - ми ж їдемо до дівчини-барменши?
- Так, ми їдемо правильно, якщо тільки охоронець не помилився з адресом, за який я ще й і гроші дала, - почала нервово сміятися Марта.
Дівчата вирішили припаркуватися не зовсім під необхідним під’їздом, а чуть далі – треба ж витримувати конспірацію.
На дворі вже зовсім стемніло, в жовтні так – після шести вечора темінь, як вночі.
- Марта, а які наші плани? – Наталка розуміла, що подруга щось планувала, але досі їй не розповіла.
- А давай трохи почекаємо, поспілкуватися з цією Басею ми завжди встигнемо, - запропонувала Марта і подивилася на подругу, яка сиділа праворуч від неї, але із-за темряви, вона бачила лише силует.
- Ок, якщо у нас є час, тоді я тобі розкажу про викрадену картину, - нарешті Наталка може розповісти про свої інформаційні придбання.
І Наталка розповіла наступне.
Картина Ісаака Левітана "Болото" (етюд) – до 2014р. знаходилася у Маріупольському художньому музеї А.І.Куінджи.
Під час тимчасової анексії Маріуполя у 2014р. – музейні працівниці, вони же колаборантки, передають «Болото», разом з 52 колекційними картинами XVIII-XX століття, начебто, у Сімферопольський художній музей в окупаційний Крим. Але, на одному сайті є інформація про викрадення десяти картин з цього списку із приватної колекції російського генерала, далі ти все знаєш, картину «Болото» викрадають із антикварної приватної лавки у Варшаві.
- Не картина, а якийсь перехідний символ! – зробила висновок Наталка, а Марта її вже не слухала, а дивилася на чоловіка, який виходив з «їхнього» під’їзду.
Високий, сучасний, не молодий, підтягнутий! Під ліхтарем на парковці біля його машини було видно навіть обличчя.
Марті здалося, щось знайомим в обличчі і вона збагнула, відкрила фото, прислане їй Ярославом і матюкнулася:
- Йопт! А що тут робить цей перець? – вона не розгубилася і зразу зробила фото чоловіка біля авто.
- Який? – Наталка нічого не розуміла і тому нервувалася.
- Дивись, - Марта передала телефон з чоловічим фото подрузі, - це власник антикварної лавки на ім’я Збишек, розумієш хоч щось?
Подруги-детективщиці зачекали, поки цей Збишек від’їде подалі, вийшли з машини і пішли до Басі розмовляти про «жіноче».
Двері відчинила струнка молодесенька дівчинка у мережевому блакитному халаті, схожа на Барбі, якщо б не її тату на шиї, то можна було б її віднести до янголяток.
Марта сунула їй під ніс своє, типу, посвідчення детективу, яке щойно придбала у підземному переході. Барбі навіть на нього не подивилася.
- То ми пройдемо? – питала Марта, а сама вже проходила до кімнати, трохи штовхаючи убік господиню квартири.
Кімната-студія мала розмір з маленьке футбольне поле, всюди відчувалося дизайнерська майстерність, біля дивану на полу горіли аромосвічки, аромат який було чутно зразу на вході, на маленькому столику стояла пляшка вина і два фужера з недопитими напоями.
Проникливим подругам зразу стало все зрозуміло – тут тільки що займалися коханням.
- Ми тут по ось якій справі, - Марта присіла на край крісла без запрошення, - ми їхали мимо і вирішили заїхати до Вас, щоб повідомити, що за лжесвідчення передбачено покарання терміном вісім років! Вам зараз двадцять два роки? З в’язниці вийдете у тридцять! І можна буде починати життя з чистого аркушу! – детектива вже понесло, вона слідкувала, як змінюється настрій Барбі і розуміла, що тактика підібрана вірно.
- Я не розумію про що ви? – чи реально не розуміла Бася чи прикидалася, але її очі були здивовані.
- Вам треба згадати все, що ви розповіли слідчому у поліції про Яна і його алібі, - наполягала Марта, а Наталка підпирала стіну і дивувалася своїй подрузі, вона начебто кожен день «розколювала» свідків.
- Я казала, що Ян був зі мною у барі, - із очах Барбі ось-ось і полилися б сльози.
- Неправильна відповідь! У мене є докази, що Яна не було в той вечір в барі, Вас, до речі, теж не було! То може ви удвох обікрали антикварну лавку його батька, який сьогодні був тут? Даю Вам ще час подумати! – наполягала Марта, бо майже все про цього ангелочка їй було зрозуміло, але на включеному диктофоні треба зафіксувати голос Басі.
Бася почала ридати і розтирати сльози по обличчю, вмить перетворюючись із Барбі в пупсика з червоним носом:
- Я не могла сказати, що Ян в той вечір був у мене вдома, тому і сказала, що ми були у барі, бо я його кохаю!
- А що заважало сказати правду? – Марті треба було цей треш почути від Басі.
- Як ви не розумієте! – трохи гучніше сказала свідок, - я зустрічаюсь і з Яном і зі Збишеком!
- Ні, ну ви бачили цю Рабу кохання? – не витримала Наталка, - тобі що одного мало?
- Так вийшло, Збишек кохає мене, а я кохаю Яна! – видохнула Бася
У кімнаті утворилася тиша! Кожна жінка думала про своє.
- А навіщо тобі Збишек, якщо ти кохаєш Яна? – вже заради цікавості запитала Наталка.
- Тому що Збишек мені знімає це житло і одягає мене! – відповіла Барбі.
Подруги зрозуміли, що її свідчення їм більше не цікаві, тому піднялися і вражені від почутого, мовчки сіли в авто і мовчки їхали ще якийсь час.
- Марта, я так розумію, що те, заради чого ми туди їздили, ніяк не допоможе твоїй Оксані? – Наталка в голові прокрутила всю розмову, - і ніяких фактів, що дає українській дівчині вийти на волю, сьогодні не було?
- Так, Наталко, я сама розумію, що ми порозкривали чиїсь таємниці, але вони для нас порожні, тому я зараз подзвоню Ярославу і будемо думати наступні кроки розслідування.
Поки Марта збиралася зателефонувати своєму поліцейському, на її телефон прийшло від нього смс:
«Завтра буде повторний допит твоєї української Оксани, якщо хочеш, під’їжджай до відділку у другій по обіді, посидиш поруч зі мною».
- От, грець! Такий час не зручний! У мене завтра в цей час заплановано репетиторство, - сказала Марта подрузі.
- А що він написав? – запитала Наталка і побачила, що машина вже стоїть у її дома.
Марта прочитала смс вголос подрузі.
- І що и будеш робити? – продовжувала Наталка, але вже знала, що Марта не упустить цієї можливості поспілкуватися с Оксаною.
- Звичайно, буду змінювати свої плани і підстроюватися під «Оксанку».
Наталка під враженням цього вечора, пішла додому, а Марта, не менш вражена отриманою сьогодні інформації, поїхала до свого дому, до синочка. Поки у мами увімкнено режим «Шерлок», Ден зовсім її не бачить, але Марта відчувала, що розв’язка справи буде ось-ось!
***
Зранку він купив квиток до Пафосу і збирав у рюкзак свої малочислені речі. Ще раз перевірив «гонорар» за виконане завдання – цього досить і обновити гардеробчик і відпочити на Кіпрі. Хоч і гарно заплатили, але він більш за такі завдання братися не буде. Його «звичайна робота» приносить більш задоволення – закохав у себе літню жіночку, вона тебе «носить на руках», тягає по бутикам і купує вбирання, а якщо повезе, то і на острова звозить «відпочити»…
***
Наступного дня Марта під’їхала до поліцейського відділку за десять хвилин раніше зазначеного часу, припаркувалася і набрала номер Ярослава.
- Привіт, красуня! – браво відповів поліцейський, - проходь до відділку, я ще зранку зробив тобі перепустку, вона у чергового.
Марта, одягнена у сіру ділову сукню зі спідницею-олівець, з підібраним волоссям, обережно піднімалася по сходинкам поліцейського відділку на високих підборах і думала: «Нащо все це натягнула на себе? В джинсах куди б зручніше було! Але ж Ярослав мене такою ще ніколи не бачив! Та ти здуріла, Марта! Він же дитина!...»
- Ваше прізвище, будь ласка, - черговий перервав думки пані, від погляду на яку, захоплювало дух.
Поки Марта проходила необхідну процедуру на вході, Ярослав вже спустився на перший поверх до неї, та не зразу впізнав в цій панночці свою Марту! - «Яка вона завжди різна! І завжди бажана!»
- Привіт! Ми зразу до нашої справи? – Марта підійшла до Ярослава з дуже серйозним обличчям і романтичні мрії у поліцейського вивітрилися водночас.
- Так, слідуй за мною, - поліцейський розвернувся і пішов у напрямку камер попереднього ув’язнення.
Вони прослідували по довгому коридору і ще раз зупинилася на перевірку у проміжного турнікета.
- Я зайду перший, Марта, ти за мною, - давав інструкції Ярослав перед тим, як відчинилися двері камери, - розмову веду я, ти тільки слухаєш, ок?
- Мг-мг, - відповіла Марта, не розкриваючи рота і Ярослав не дуже зрозумів – вона погодилася з ним чи послала його під три чорти.
В кімнаті стояв стіл та тільки два стільця для підозрюваної і слідчого. Марта покрутила головою, щоб знайти де вмоститися і окрім вікна нічого не знайшла. Не перший раз за сьогодні, вона пожалкувала, що не одягла джинси і почала підбиратися на підвіконня у вузенькій спідниці. Вона почула звук важких металевих дверей, що відкривалися і побачила Оксану. Висока та струнка, одягнена в джинси і светр, з темним довгим волоссям, але через перебування кілька днів у поліції, навколо її очей з’явилися темні кола, зачіска виглядала трохи закудланою.
Коли Оксана присіла на край стільця, Ярослав почав бесіду суто по протоколу, спілкування переходило від польського до англійської і навпаки, аби тільки зрозуміти підозрювану.
І знову одне і теж, нічого не знаю… можливо це син господаря… я нічого не брала…
Марта слухала всю цю маячню і аж заморилася. Вона зістрибнула з підвіконня, чуть не зламала один підбор і, трохи накульгуючи, підійшла до столу. Ні підозрювана ні поліцейський не очікували такої появи і Марта, поки вони не оговталися, почала українською:
- Оксана, я розумію, що ти не злодійка! Але відчуваю, що ти поліції не все розповідаєш! Це так? Можливо ще є «дехто», який тебе просив мовчати?
Оксана від догадок цієї панночки мовчала і тільки червоніла. Марта зрозуміла, що на вірному шляху і напирала далі:
- Розумію, що цей секрет може бути особистим, але цей злочин виходить за рамки «особистий»! Та зрозумій, нарешті! – «спіч» Марти вже був на підвищених тонах. Ярослав дивився на це дійство з розтопиреними очима.
І Марта розповіла Оксані, що цей етюд Левітана «Болото» був викрадено кілька разів: у 2014 році із Маріупольського музею під час тимчасової окупації рашистами, 2015 - із приватної колекції рузскава гєнірала у Криму, 2022 - із антикварної лавки у Варшаві і вона впевнена, що картина Левітана повинна бути в Україні, а справжній злочинці і замовники – повинні отримати покарання!
Із гарних очей Оксани полилися сльози і крізь дівочу істерику, Марта записала у своєму диктофоні те, що пару тижнів тому Оксана познайомилася на вулиці з парубком, теж з України, закохалася в нього, але він, майже зразу, зізнався, що одружений і їх відношення з Оксаною поки повинні бути таємними, поки він не розлучиться з дружиною, а за добу до крадіжки картини, Антон зник!
- Ярослав, ти ж усе чув! – звернулася Марта до поліцейського, - ось прізвище і номер телефону цього Антона, може ще встигнете схопити його у Варшаві? - Марта «передала естафету» поліції, тепер можна і відпочити, як їй здавалося).
***
Біля стійки реєстрації до Пафосу на вечірній рейс стояла чимала черга людей. Усі летіли на відпочинок до Середземного моря. Великі валізи на коліщатках рухалися у черзі разом із своїми господарями, майже на всіх валізах сиділи діточки, в пріоритеті був родинний відпочинок.
Антон був без валізи і без діточок. Він весь час дивився то на смарт-годинник, то на електронну вивіску оголошень. Скоріше б вже сісти в літак і злетіти – крутилося в його голові.
Поруч з собою в черзі він побачив двох подруг, які «кидали» йому не однозначні погляди. Високий, стрункий, з широченними плечима, з модною зачіскою від барберів, він завжди притягував до себе погляди жінок різного віку. Але його «притягували» лише заможні панночки! І, якщо б йому колись захотілося закохатися, то це була б така дівчина, як Оксана, яка зараз замість нього сидить у в’язниці.
Він знову подивися на електронне табло над стойкою реєстрації, опустив нижче очі і… біля робітниці аеропорту за стойкою, побачив двох молодих чоловіків з військовою виправкою.
Антон все зрозумів, розвернувся і направився до ескалатора.
- Twoje dokumenty! – звернувся до нього польською чоловік і протягнув руку с поліцейським посвідченням.
Дорога до ескалатора була перекрита. Бігти було нікуди.
- Podazaj za nami! – поліцейський дістав з кишені наручники і пристебнув до себе затриманого.
***
- Ну що, Антон Дзюба, пропоную написати «відверте зізнання» про крадіжку в антикварній лавці, - напроти затриманого сидів молодий слідчий.
- Моє прізвище Новак, - почав заїкатися затриманий, але слідчий його миттєво зупинив.
- Ок, Дзюба-Новак, тоді я почну розповідати твою історію, а ти продовжиш! – затриманий підвів бровами, а Ярослав почав оглашати те, що зміг «нарити» в соціальних мережах і проаналізувати:
- Антон Дзюба народився і виріс у Львові, там же закінчив інститут економіки і туризму. Через два роки після закінчення вищого закладу, опинився у Варшаві, вже з новим прізвищем - Новак. Ви від когось ховалися? – подивився Ярослав на затриманого – блакитні очі, чорне волосся, нахабний погляд! Це, мабуть, в розумінні дівок і є образ «мачо».
- Ні! Від кого мені ховатися? Це прізвище моєї дружини, покійної дружини, - «мачо» зробив штучний сумний погляд.
- Скільки було років Вашій дружини, коли вона померла? – Ярослав приблизно знав цю історію кохання, але цікаво було почути виправдання від цього альфонса.
- Шістдесят, - промовив альфонс і почав розглядати свої нігті, такі бездоганні, які бувають тільки після салонів краси.
Після почуваного, поліцейський хвилину сидів в роззявленим ротом, шістдесят… а Дзюбі тоді було… тридцять п’ять років різниця?
- А від чого вона померла? – запитав поліцейський.
- Від серцевого нападу. Тільки не треба мене звинувачувати! Я її кохав! – заговорив альфонс на підвищених тонах.
- Може Ви її і кохали, але її туристичне агентство кохали більше, ніж її чи не так? – продовжував натискати Ярослав, - А чому ж вам не залишилось це агентство? Може тому, що син Вашої дружини, маючи фах адвоката, заздалегідь прорахував ці ваші стосунки і вжив превентивних заходів?
- А яке відношення це все має до мого затримання? – затриманий нервував, пиха потихеньку з нього злітала.
- Ок! - Ярослав продовжував задавати питання Дзюбі-Новаку, - яким чином було викрадено картину Левітана?
- Спочатку зробив відбиток ключів, коли залишився ночувати у Оксани, далі - дублікат ключів, наступного дня – бачив, як Оксана натискає числа коду сигналізації і все, - Антон все це розповідав начебто не про крадіжку, а про покрокове використання електроприладу.
- Де викрадена картина? – Слідчий приблизився до основних питань.
- Передав замовнику. Замовника ніколи не бачив, завдання отримав через сайт «Europe job», - відповів Антон і побажав відпочити.
Ярослав Зелінський був впевнений, що в наступний раз затриманий розповість все, що в цей раз недоговорив і погодився відкласти опитування на завтра.
***
«Знову цей дощ! Знову ця сірість! Як я хочу весну!» - Марта прокинулася від рінгтону будильника, подивилася на темні вікна і потягнулася під ковдрою.
«Чогось давненько не було сповіщень від чоловіка» - згадала панночка і почала шукати інстаграм його друга, щоб зрозуміти, що вони живі і здорові, бо її чоловіка ніколи не було в соціальних мережах. Продивилася купу світлин чоловіка і друга, незнайомих чоловіків у військовому одязі, волонтерські авто, бліндажі, хтось в «кікіморах», мабуть, снайпери. Прогорнула ще раз подивитися на дату – остання дата - дві доби тому, значить, все гаразд, просто зайнятий. Стоп, щось Марту збентежила одна світлина … знову прогорнула інстаграм і, її чоловік на задньому плані, тримає ніжно за руку якусь молоду дівчину з модним «тюнюнгом» на обличчі, а вона дивиться на нього закоханими очима… під фото напис: «У нас в гостях волонтери», дата – місяць тому. І що це? І як до цього ставитися? – настрій зранку був зіпсований.
- Алло! – Марта не очікувала досить раннього дзвінка від Ярослава.
- Добрий ранок, красуня! У мене для тебе є гарні новини! – слово «красуня» було ним проговорено з такою ніжністю, що на серці Марти трохи відлягло від ранкових «знахідок».
- Та невже? Можна тебе привітати з арештом злодія? – вона це промовила із сарказмом, бо була впевнена, що без неї цю справу не розкрутили б.
- Так! Цей Антон у відділку, можеш телефонувати Марічці, нехай забирає свою племінницю додому, - закінчив розмову Ярослав і відключив телефон.
Марта спочатку зателефонувала однокласниці, потім - Наталці:
- Привіт, подруго! У нас гарні новини! Нашу співвітчизницю Оксану відпускають на волю! Злодія арештовано!
- А «Болото»? З ним була картина? – запитала Наталка
- Йопт, я, навіть, не спитала! Я така була «розірвана» з самого ранку, що і не спитала про картину, - засмутилася Марта
- Хто тебе «розірвав», моя дівчинка? – здивувалася Наталка настрою подруги.
Марта нічого не стала приховувати і розповіла в усіх подробицях, треба ж їй з кимось цим поділитися, може вона все перебільшує!
- Ти ж доросла дівчинка, сама розумієш, що чоловіки не можуть довго бути на самоті! У них така говняна природа! Скільки він вже на фронті? – Наталка намагалися підтримати подругу
- Та вже більш, ніж сім місяців, - згаслим голосом відповіла Марта, - І що? – запитала вона подругу і заплакала.
Наталка розуміла, що тут немає відповіді, просто слухала у трубку схлипування подруги і згадувала свої далекі часи, коли її зрадив чоловік і вірити їй в це не хотілося, і дуже довгий час намагалася його виправдати... Кожній жінці потрібен свій термін «оговтання», кому години, кому – роки…
***
- Оксанко, дівчинко, моя! Ми з твоєю матусею звели себе, доки дочекалися твого звільнення! Дякувати Марті і Ярославу! - Марічка обіймала племінницю прямо на виході з поліцейського відділку.
- Тітонько, я так рада тебе бачити! – Оксана почала ридати в Марійчиних обіймах, її худенькі плечики здригувались від схлипів.
- Бажаю Вам, панночка, більше не потрапляти до таких непорозумінь, - Ярослав вийшов на ганок проводити свою колишню підозрювану.
Обидві панночки подивилися на поліцейського, водночас закивали головами і пішли у протилежному напрямку від поліції.
***
Вже кілька годин поспіль Марта проводила лекції з українськими студентами он-лайн, а в голові весь час крутилося: «А картина? Невже проґавили?... Чоловік. Покохав іншу?».
Як тільки закінчилося останнє заняття, вона зразу зателефонувала Ярославу, але відповіді не було, отже ок, передзвонить, коли буде мати вільний час, Марта в цьому не сумнівалася, бо відчувала, що він в неї закоханий по самі вуха. А вона? А вона – заміжня жінка, принаймі ще вчора так вважала.
Марта вийшла із кабінету і зазирнула до дитячої кімнати. Ден з кимось боровся за перемогу в он-лайні:
- Синку, в тебе все гаразд? – запитала матуся, але відповідь не отримала, - що за день! Усі парубки мене сьогодні ігнорують!
Пішла на кухню, увімкнула чайник, затягнулася айкосом і подивилася у вікно. У вечірньому промені вуличного ліхтаря було видно дрібний дощ, під сильним нахилом від вітру. Марті стало холодно лише від одного цього виду і так захотілося, щоб її хтось обійняв, як їй цього не вистачало в житті…
- Мам! Я гепнув всю орду орків! – Ден умощувався за обіденний стіл, - може ти погодуєш переможця?
- Звичайно, синку, зараз будемо вечеряти, - Марта любувалася своїм синулькою: на вигляд вже здоровий дядько, а в душі зовсім дитина).
Родинну вечерю перервав дзвінок:
- Привіт, красуня! – почула Марта знайомий голос і чогось розхвилювалася.
- Привіт, герой! Як справи? – відповіла панночка, допиваючи чай.
- Все гаразд! Справу закриваємо! – браво промовив польський поліцейський.
- А що з картиною Левітана, Ярослав? – запитала Марта і взяла у руку айкос.
- При злодії картини чи інших речей антикваріату не було. Завтра зранку спробую ще поспілкуватися з цим Антоном, - Ярослав чомусь не придавав великої уваги до картини, головним же було визволення української дівчини.
- А візьми мене з собою, до злочинця? – запропонувала Марта-Шерлок, але отримала від поліцейського чітке «ні», - Ну тоді, зразу мені зателефонуй, як будуть подробиці.
Після побажання тихої ночі один одному, Ярослав переключився на свої справи у відділку. Марта жалкувала про «Левітана» і десь звинувачувала себе, що не «вийшли» своєчасно на виконавця, бо злочином займалася тільки у вільний час від своєї роботи. Вона засипала з мріями про своє детективне агентство, колись, у майбутньому житті!
***
- В смысле взяли под стражу? Твоя задача была какая? – з підлеглими він розмовляв крізь зуби.
- Вернуть картину в Вашу коллекцию, товарищ генерал! – чітко відповідав помічник по справам, які були неординарні чи особисті.
- Вернуть без хвостов! – гиркнув генерал
- Понял, товарищ генерал! …
***
Марта дуже любила п’ятницю за те, що за нею слідом були вихідні. Можна було видохнути навантаження і втому та планувати відпочинок!
Ніхто нікого не запрошував сьогодні на ранкову каву, але подруги все рівно зібралися у «CREMA CAFFE».
- Добрий ранок, Наталко! – зачиняла Марта парасольку і привітала подругу, - ти каву вже замовила?
- Та ні, чекаю тебе! – зраділа зустрічі Наталка, - я вирішила сісти за цим круглим столиком, бо біля холодного підвіконня якось промозкло, - і пішла до бариста замовляти каву.
Марта сіла на низький, незвичний для неї стілець, подивилася на запотілі вікна і дістала айкос. Посередині їхнього столика стояла мініатюрна вазочка з маленькими айстрами бузкового кольору, вона доторкнулася до них рукою і зразу відчула аромат осені – гіркої вологої трави.
- Як справи, подруга? Чи можна тебе тут залишати саму? – Наталка ставила на стіл дві філіжанки кави, а бармен стояв поруч і тримав блюдце з пахучими круасанами.
- Та все у мене гаразд, не переймайся! – гріла свої руки об білу горнятку Марта, - справа з крадіжкою майже закінчена, залишилося «вийти» на замовника злочину і повернути нашу картину.
- Та я зовсім не про цю справу, - Наталка подивилася в очі подруги, - я про твого чоловіка. Було щось від нього?
Марта затягнулася айкосом і похитала головою.
- Нічого не було, жодного слова. Може я сама себе накрутила, а? – звернулася вона до подруги.
- Може, - невпевнено відповіла Наталка і перевела тему спілкування, про своє повернення до Києва.
***
Ярослав їхав до поліцейського відділку на своєму байку і розмірковував кроки допиту з Антоном Дзюбою. Учора він показав йому, що володіє деякою інформацією, але десь «перетиснув» чи не дотиснув» на підозрюваного і не отримав зізнання в повному обсязі…
- Так, сержант! Що? Через десять хвилин буду на місці!» - його роздуми було перервано дзвінком чергового по відділку.
Ярослав припаркувався і побіг через сходинку до камери попереднього ув’язнення.
На місці вже працював експерт-криміналіст.
- Що скажеш, колега! – запитав слідчий Зелінський, розглядаючи труп ще вчорашнього серцеїда.
- А що можна сказати? Час смерті – приблизно шість годин тому, причина смерті – удушення, скоріше під час сну, бо тіло – на ліжку і слідів боротьби не видно, вбивця, можливо знав східні єдиноборства, бо шийні хребці згорнуті ювелірно. Точніше скажу після розтину, - завченими фразами відповів експерт-криміналіст.
«Як це могло статися? Кому заважав цей злодій? Де була охорона? Багато чого треба з’ясувати, ланцюг до замовника розірвано…» - такого Ярослав ніяк не очікував.
Пізніше буде розслідування цього інциденту в поліцейському відділку, будуть знайдені вартові, які поставилися, типу, халатно до своїх обов’язків… А ще пізніше, буде виявлено, що «нічна зміна» поліцейських замовила піцу, скоріше за всього «снодійну»… І, за годину до вбивства, на зовнішній камері спостереження, зафіксовано рознощика піци…
Ярослав Зелінський набрав номер телефону Марти:
- Привіт, красуня! Ти де?
- Повертаюся додому з автосервісу. Щось трапилось? З тобою все гаразд, мій поліцейський? – Марта відчула напряг у голосі свого друга і запереживала.
Те що вона почула не містилося в голові:
«Невже картину вирішив повернути до себе російський генерал і щоб на нього не вийшли, прибрав виконавця? І ще один момент не зрозумілий з крадіжками картин: таке уявлення, що «колекціонер» сам продавав на сайтах картини, начебто викрадених, потім знову їх викрадали любителі швидкого та легкого заробітку, такі, як Антон і таким чином «колекціонер» подвоював свій добробут.. Не має зовсім логіки в цьому, хоч яка може бути логіка у рашистів!
А може я помиляюся у висновках?»
Марта скерувала своїм авто і з’їхала на узбіччя дороги. Вона дивилася як двірники повільно, але впевнено впоралися з дощем, її погляд зупинився на маленькому помаранчевому листку клена, який прилип до лобового скла…
«Чому не має радості та задоволення від виконаної «роботи»? Завдяки їй, була звільнена із поліції Оксана, раділа Марічка, її однокласниця, був знайдений виконавець крадіжки», - Марта відчувала себе після цього розслідування «Дружиною рибалки біля розбитого корита».
«Може тому, що Антона вбивають у камері попереднього ув’язнення і рвуться сліди замовника? Тому, що етюд Левітана не вспіли перехопити у Варшаві? Тому, що Марта напевно знає замовника і розташування його зміїного гнізда, але його не дістати? Принаймні зараз, під час війни» - вона не переставала дивитися на маленький листок – маленький, мокрий, впертий, нескорений! Панночка накинула капюшон, відкрила двері машини, забрала листок до теплого салону авто і сказала вголос:
- Я знаю, що робити!
Машина трошки пробуксувала і виїхала на трасу.
***
Місяць потому.
Вже минув місяць, як Марта знайшла інтернет-сайт британського журналу «Art Times», де публікуються рейтинги найвидатних творчих людей світу – художників, галеристів, керівників музеїв і познайомилася з його головним редактором Марком Джонсоном.
Вона написала довгий лист-звернення до творчої спільноти світу про те, що просить допомогти Україні повернути українські твори мистецтв, розкрадені рашистами у 2014-2022р.р., а Марк Джонсон обіцяв цей лист опублікувати на своєму сайті.
Зараз Марта сиділа у кав’ярні біля запотілого вікна. Однією рукою вона тримала то маленьку білу фарфорову чашечку з кавою то айкос, другою – гортала сторінки в телефоні і побачила у своїй електронній пошті лист від редактора англійського арт-журналу с посилання на публікацію свого листа-звернення.
«Марта, добрий ранок! Після публікації на інет-сайті, Ваш лист-звернення набрав 25 тисяч переглядів, а британські галеристи звернулися до мене з вимогою створити Арт-спільноту допомоги Україні! Тож, у Вас все вийшло! Вас почули!».
Марта зробила ковток гарячої кави і відповіла Марку:
«Дуже Вам вдячна, Марк! Тепер я впевнена, що національне надбання України не згине у рашистському болоті невігластва».
Марта подивилася у вікно. Там, за вікном у повітрі кружляли, перші у цьому році, сніжинки, вони потроху забілювали осінню брудну землю і сірі дахи будівель. На підвіконні поруч з її філіжанкою кави вже стояла чашка з кавою для Ярослава.
