матеріал підготувала Духно Дар'я
Українське жіноцтво – приклад невичерпної сили, безмежної стійкості та могутньої витримки, адже багато з нас були змушені самостійно покидати рідну країну разом з дітьми, деякі – з батьками похилого віку або молодшими сестрами та братами.
Ми тікали закордон без чіткого плану, де переночуємо з наляканою малечою наступної ночі. Мали надію, що хтось приютить до себе, в інакшому випадку були б змушені жити просто неба у вогких палатках на баскетбольному стадіоні.
Ми не знали коли знову побачимо своїх чоловіків, а діти – своїх татусів. Якщо взагалі побачимо.
Ми не встигали думати про себе, бо на нашій відповідальності були інші нездатні себе захистити люди, доньки та сини, яким було ще страшніше та незрозуміліше ніж нам, через що власні бажання та почуття відходили на другий план.
Ми якомога більше старалися допомагати іншим, донатити хоча б невеликі суми грошей на ЗСУ, тоді як самі заплуталися і поволі падали в пухку павутину страхів та жахіть.
З 24-ого лютого, ми стали безстрашними, відважними та незламними.
***
На жаль, з початком війни більшість бізнес-мам втратили стабільний дохід, тим часом як потреба в ньому тільки зростала. Всіма можливими засобами українські жінки-біженки шукали нові шляхи розширення свого бізнесу на закордонних місцевих аренах, бо тільки так вони отримали б змогу на деякий час бути впевненими в завтрашньому дні та майбутньому своїх дітей.
У бізнес-сфері таку впевнену поведінку люди називають розважливою – коли перепони на кар’єрному шляху стають новими можливостями та ідеями. Таким чином всі негаразди перетворюються на успіх, який іде у правильне русло та приносить непоганий прибуток.
Якщо вже тема зайшла про успіх, то ось вам невеличка історія мого «осяяння» щодо характеру, з яким найлегше підкорювати вершини, бо, як з’ясувалося, всі загальноприйняті стереотипи є доволі безглуздими у нових реаліях нашого життя :)
Одного разу, коли в нас не було світла 5-у годину поспіль, я вирішила прочитати книжку одного американського міліонера, яка завалялася на поличках вдома. Пам’ятаю, ніби це сталося вчора: неспішно гортаючи сторінки, я несподівано натрапила на фразу: «Головна риса успішних людей – вміння адаптуватися». Спочатку, мені здалося, що вона позбавлена всілякого сенсу. Адже що цінують найбільше дорослі та зрілі люди? Звісно, стабільність. Тому з якого дива це не є позитивною рисою, а швидше негативною?
Поміркувавши над цими словами, я збагнула, що в написаній мною вище цитаті криється справжня істина. Бо часто люди цінують стабільність настільки, що коли відбувається будь-яка незапланована та несподівана ситуація, вони стають розгубленими та немічними і не знають як діяти, бо все відбувається занадто швидко, не за сценарієм! Проте саме випадковості дають нам неоціненні шанси, які стають часто найважливішим вибором у нашому житті; можливості, які годі знайти знову. І більш здатні до адаптації жінки та чоловіки схильні приймати такі шанси долі, тоді як люди, що віддають перевагу стабільності, спробують втекти та вже точно не повернуться.
Через російсько-українську війну громадяни України – особливо жінки - стали свідком та доказом користі вміння швидко адаптуватися за будь-яких обставин. Якби не цей навик, сім’ї українських біженок ще спочатку зазнали б поразки у «грі на виживання» під час втечі у перші дні війни. Ті, хто змогли швидше адаптуватися – зараз проживають в кращих умовах; ті, хто повільніше – у трішки гірших. Але висновок один - всі ми змогли пристосуватися до тимчасового нового життя навіть попри такі складні обставини і це дає мотивацію рухатися далі.
Продовжуючи тему про користь миттєвої адаптації, хотіла зазначити, які умови та ситуації впливають швидше на адаптивні навички та і що, в загальному, викликає у нас захисну реакцію у вигляді адаптації. Ви могли подумати: сім’я, еміграція, відповідальність. Всі ці варіанти є однозначно правильними, адже немає конкретного визначення терміну «адаптація» у реальному світі і для кожного вона інтерпретується по-різному. Але головна та незмінна мотивація для виникнення адаптації – це страх. Страх за родину, дітей, батьків, країну. Зрештою, страх за самих себе.
І українські жінки як ніхто інші в черговий раз усвідомлені з усіма словами, написаними вище, на власному досвіді. Ми на практиці зрозуміли, чому хочеться якнайшвидше звикнути до такого життя та не відчувати постійних страху та страждання.
Страх, коли почули перший вибух.
Страх, коли чоловік прощається з дітьми та іде на фронт.
Страх смерті.
Страх такого життя.
Але ми намагаємося не просто існувати, а жити. Розвиватися, забезпечувати нашим дітям життя та освіту, насолоджуватися тим, що маємо, мріяти. Ми, жінки, продовжуємо вірити у повернення чоловіків з фронту і, чекаючи на них, не мусимо впадати у відчай.
Ми повинні жити. По-справжньому жити, поки маємо таку чудову можливість. Адже ніхто не знає, коли наступний раз в нас спробують забрати її знову.
