матеріал підготувала Віолетта Шкрібляк
Талановита гуцулка, після смерті батька вирішила продовжити роботу музею гуцульського побуту, етнографії та музичних інструментів, над яким тато працював усе життя. Музей розташований на другому поверсі будинку Кумликів. Доки батько займався ним, концертував і проводив екскурсії, Наталю геть не цікавила музика. Серце горіло медициною. Проте у 29-ти річному віці, напередодні страшної війни 2014 року, батька раптово не стало. І жінка з гордістю вирішила продовжити працю життя найріднішої людини, свого тата.
Наталя поділилася історією свого успіху, тонкощами туристичного бізнесу та перевагами медицини. Як віддавати себе одночасно двом справам? І головна відповідь на питання: До чого все ж таки більше тягнеться душа?
Якими рисами характеру можете себе охарактеризувати?
Впертість, наполегливість, справедливість, чесність – інколи вона мені шкодить, бо я хочу сказати правду, але інколи виходить, що треба було б змовчати.
Чи є у Вас хобі?
Я лікар-педіатр. Але коли почала працювати в музеї, я зрозуміла, що це мої дві роботи, напевно одне, що я дуже люблю, коли гарна погода –поїхати в гори, дуже часто подорожую мотоциклом з чоловіком, мені це дуже подобається. Замінити поки що це нічого не може.
Що Ви полюбляєте робити у вільний час?
Вільного часу дуже мало. Годину я люблю просто відпочити. А так то, як і всі жінки напевно, готую їсти, прибираю, домашні завдання перевіряю завжди, яка би там не була втомлена, завжди допомагаю, то вчити уроки, то ще щось дітям. Бо я і мама, хто як не мама перевірить усе?
Яка у Вас мрія? Що б ви ще хотіли здійснити в майбутньому?
Зараз – тільки дочекатися ПЕРЕМОГИ. Щоб наша Україна була найрозвиненішою у світі. Ми цього заслуговуємо. Ну як сказати, я вже зробила те, що хотіла. Мрія – видати татову книжку, щоб татові був пам’ятник поставлений, так можливо це не така «велика» мрія, але вона була, інакше не могло бути. Приходять на татовий гріб друзі поляки, знайомі, ми ходимо. Ну як не поставити? Як не зробити? Всі ці такі мрії мої - здійснилися після смерті тата. А взагалі зараз, коли почалася війна, я зрозуміла, що я дуже мало подорожувала, хочу бачити інші країни, дуже хочу побачити інше сузір’я із Америки.
Чи пишаєтеся своїм Гуцульським краєм, тим що Ви гуцулка?
Я завжди цінувала те, що я гуцулка, завжди дякувала Богу за це. Україна наша велика, але я завжди верталася додому і думала: «Боже як добре, що я на Гуцульщині». Я не знаю чому, може тато з мамою привили це. Мабуть більше тато, він в мене такий справжній гуцул.
Знаю, що є дуже багато людей, які цього соромляться. Що Ви про це думаєте?
Так, так. Я знаю, що й соромляться і не знають. Буває приходять у музей, приводять своїх знайомих, а самі коли я включаю татовий твір «Чардаш», а вони кажуть: «Це наша гуцулка». По-різному буває, я розумію, що багато дійсно й не знають, або дійсно стидаються. Я наприклад дуже рада, що Гуцульщина мені подарувала такого тата, що я можу зараз теж прославляти нашу Гуцульщину. Ну хоч і важко, бо якщо чесно мені дуже важко, дехто не розуміє, а мені от важко. Не можу я сказати, що провести екскурсії 2-3 це легко. Чи наприклад тобі кажуть, що є якась делегація, ти мусиш прийняти. Але ти розумієш, що ти з людьми такими ніколи не бачилась. Чи з міністрами, чи ще з кимось. Ну руки дрижать, ти мусиш заспокоїтись. Чи коли телебачення приїжджає. То так ніби все легко, але ти вже думаєш, що і як сказати, щоб нікого не образити, щоб висловитися правильно. Ну так, морально іноді буває складно.
Які традиції Гуцульщини збереглися у Вашій сім’ї і є найціннішими для Вас?
Це завжди Святий Вечір у мами. Тата вже немає, все одно Леся(сестра) приїжджає. Це завжди так було й буде, хоч ми тут живемо дуже близько. Але я завжди буду святкувати Святий вечір і Різдво у мами. І так само на Великдень. Де би ми не були, а все одно ти заходиш до батьківської хати і сідаєш за стіл на такі свята. Ну так само колядувати. От ми маленькими завжди колядували татові з мамою і гостям. І так само виходить, вже нам по сорок, а ми ще колядуємо.
Ким Ви мріяли стати в дитинстві?
Ну це тільки, не музикантка. Музей – ні. Це категорично ні, це бойкот. Це зламана скрипка і розчарований тато.
В 10 років я пішла вперше до стоматолога. І коли я побачила лікарку, я теж захотіла бути в білому халаті й дуже мені сподобалася професія - лікар. Я розуміла, що буду завжди потрібна. Я завжди хотіла бути лікарем. Це перше, що в мені було з десяти років. Вже потім коли почала працювати, зрозуміла, що й не завжди це добре, що ти всім потрібен. Ти просто інколи хочеш відпочити. Тато був категорично проти. В Івано-Франківськ я не вступила, я думаю, що це через татову ініціативу. Коли тато поїхав у Польщу, я поїхала в Чернівці вступати до медичного інституту. І я вступила. Сказала татові, що я буду вчитися сама, лиш нехай оплачує мені. Мама зі мною поїхала, вона бачила, що я дуже почала плакати, бо не вступила, і я вчилася, я готувалася. А тато каже: «Нічого страшного, я тебе навчу грати, ти підеш у щось нижче, не в мед університет, а в коледж». А я кажу: «Я не хочу! Я хочу бути лікарем». Ну і тато приїхав я вже сказала, що вступила сама. І сказала, що він не буде навіть знати де деканат, я буду вчити все сама. Тато мій дійсно, як привіз мене на перший курс, так він абсолютно нічого не знав про моє навчання. Він знав, що я завжди здаю екзамени, що в мене ніколи немає пропусків.
Я дуже гарно ставилася до тата, завжди з повагою до батьків.
Навчання було легким тоді?
Я б так не сказала. Вчитися треба було. Хто вчився – той все складав. Навчання було важким, дуже багато всього. Як тільки складу всі екзамени, пройде буквально тиждень чи два, вже якісь нові перездачі, пари, нові екзамени. Літом усі відпочивають три місяці. А ти ще в червні складаєш іспити й уже літа немає. А липень ти йдеш у лікарню на стажування на 4 тижні, початок серпня ти здаєш практику ну, а два тижні серпня залишається і вже не розбіжишся нікуди. І знову вересень, відпочинку не було. Тому я дуже дякую Богу, що моя дитина не хоче йти в медицину. Я дуже багато часу присвятила навчанню.
Розкажіть про свій досвід роботи лікаркою. Як на Вас вплинула професія педіатра? Чи змінився стиль життя, звички, бачення світу? Чи були якісь складні ситуації?
Взагалі-то, я педіатрію дуже люблю. І мені подобається те, що я роблю. Коли спочатку я пішла на дільницю працювати, це мені не зовсім подобалося. Є така гора Пушкар і я 30 хвилин ішла туди з мед сестрою. Оглянути всіх діток там. І стала біля плоту, розплакалася. А мед сестра каже: «Романівно, чого ж Ви розплакалися?». А я кажу: «Та я 8 років вчилася, щоб ходити отут горами і дивитися з цього паркана на цілу Верховину?». Зараз це прекрасно, я працюю в кабінеті, дільниць у нас немає і на ці патронажі лікар не має ходити. Лікар має чекати пацієнта в кабінеті. Бо тому, що батьки бували різні й інколи користувалися цим. Робили зайві виклики. Є асоціальні сім’ї, за які потрібно було відповідати. І через невідповідальних батьків - педіатра дуже сварили. А до чого тут педіатр? Є різні соцслужби. Але тоді був винен педіатр, бо він не повідомив. Ось це для мене було важко. Я не розуміла, чому має педіатр це робити.
Чи Ви не передумали після цього випадку? Чи не закралися сумніви?
Ні. Особисто мене це бентежило. Але я писала завжди заяви в соціальні служби, завжди дублікати собі залишала. Бо я реально боялася, що в якийсь момент подзвонить і скажуть, що дитинка не нагодована, чи померла. Було багато випадків, коли я купляла їжу за свій рахунок. Ну тоді це були не великі для мене гроші. Було так, коли я знала, що є асоціальні сім’ї, то я купляла продукти. Ішла, пригощала дітей, бо я знала, що вони цього хочуть. І мені навіть подобалося, що я робила добро і таку радість. Це мені не заважало і великих грошей не витрачала, чесно. Але купити кілограм печива, кілограм цукерок, водичку, молока, хліба, булочок - я завжди була готова допомогти. І навіть добре, що Бог дає мені такі ситуації, коли я можу зробити добро. Я люблю робити діток щасливими.
Чи вплинула медицина на ваш стиль життя?
Думаю, що ні. Я цього хотіла, я почала працювати. Лише тільки коли я почала працювати в пологовому будинку на півтори ставки, я зрозуміла, що не приділяю багато уваги своїм рідним. Мене бентежило це, що я не встигала виконувати всі свої плани. Я контролюю все, що з’їли, якщо кудись ідуть мої діти я мушу знати. Я така мама, що контролюю кожен крок своїх дітей . Бо дуже переживаю за них. Я можу бути дуже заклопотана, але мені треба писати й казати, що все добре, я в школі, все нормально чи в мене сідає телефон. Ну не знаю, мені треба завжди все контролювати. Тоді я спокійна.
Тоді я розуміла, що хочу бути більше з сім’єю. Я настільки випадала з цього графіку, більше проводила часу в медицині. І мені вже потім це почало не подобатися, бо я працювала й у суботу або в ночі . Але це довго не було, я вдячна Богові, що таки зважилася на другу дитину і пішла в декрет. І вже після декрету я не хотіла повертатися на півтори ставки, я хотіла вже працювати педіатром і трішки більше часу проводити з сім’єю. Хоча раніше я говорила, що я кар’єристка і мені це подобалося. А потім, коли я цього покуштувала, я не готова була замінити дітей на роботу, я хотіла, щоб був баланс 50/50.
Чому в юному віці Ви не хотіли навчатися музиці й обрали медицину? Адже наскільки розумію, тато хотів Вас навчати грі.
Тато навіть трішки вчив мене. Я не знаю чому. Але по-перше, не люблять декотрі коли я так кажу, але татові дуже заздрили. Я не люблю про це говорити. Але я неодноразово чула якісь насмішки через музей. Я добре пам’ятаю такий момент, коли я ішла з татом додому і якийсь гуцул, так добряче тата задів. Він якось так висловлювався, що ніби тато щось низьке зробив у хаті, таке ніхто не робить, розклав бербениці й думав, що будуть до нього ходити. На той час ніхто не приймав туристів удома, починав тільки тато й ще декілька. Їх теж критикували. Люди ще були не готові. Саме тоді тільки розвивався зелений туризм. Але мій тато, він сирота, але дуже багато в житті добився. Бо казав, що ніколи не звертає уваги, коли люди не вірили в нього. І я кажу йому: «Тату, Ви якесь таке придумали, що люди з вас сміються». Він на мене тоді образився, якось ніби крикнув, щоб я не лізла не в свою справу. І тоді в мене з’явився спогад, відблиск, що це соромно. Ну не знаю чому, можливо такий спогад спричинили одна чи дві людини, але вони відіграли отаку негативну роль. І цей мій бойкот з дитинства можливо саме через таких двох людей. Треба комусь думати, що говорити. Якась була така травма. Хоча я бачила, що дуже багато людей до тата приходить. Музиканти, туристи, діти – всі грати вчилися, всі тата обожнювали, на весіллях теж. Але коли я втратила тата, я пообіцяла йому на могилі, що дослухаюсь його порад і буду проводити екскурсії, розказувати про Гуцульщину. Якби я закрила музей – це була б моя найбільша помилка.
Я ночами вчилася, дивилася відео, як грають на цимбалах і я так повторювала. Я рада, що все це пройшла. Але це досвід. Треба просто це пережити. Треба себе цінувати й працювати над собою, виправляти свої помилки. Все ж таки, видала татову книжку «Гуцульські співанки», при тому, що я нічого абсолютно не розуміла. Я коли бачила ті співанки, думала: « Боже, це така праця». Я не розуміла цього, коли люди дарували мені книжки. Ну книжка, як книжка. Але скільки ці люди вкладають у це…Упорядкувати, зробити дизайн, малюють одні, пишуть інші, підшивають ще інші. І ти розумієш, що це через одну книжку, скільки людей задіяно… Але я це не цінила, бо не знала. А коли я цього скоштувала - я зрозуміла, що люди, які роблять і пишуть книжки вони взагалі молодці. І ще з таким ентузіазмом, бо це потрібно десь знайти гроші і потім знову писати щось. А талановитим людям потрібно тільки черпати.
В який момент остаточно зрозуміли, що хочете продовжувати роботу музею? І що Ви тоді відчували?
Воно якось само собою. Коли тато помер 22 січня зненацька, вранці тромб обірвався і людина була, людини немає. Ми почали татові інструменти переносити, дещо було на першому поверсі, я винесла це у музей. Бо похорон починався і треба було ховати скрипки. І я тоді дуже сильно тут розплакалася. Воно в мить замовкло все, просто замовкло, тато ніколи не заграє… Мені було дуже боляче тоді, я відчувала свою провину. А я ж бачила всю цю працю. Було так, що тато хотів купити цимбали Чернявського, дуже багато знакових речей купляв, то я знаю, що ми зимою за ці цимбали носили три роки чоботи одні й ті самі, з ногою, яка росте. Тато казав, що мусимо потерпіти. Я розуміла скільки вкладено. Він багато в чому відмовляв собі й не купляв. Я розуміла, що я хочу продовжувати татову справу. Я не знала, як це буде, чесно. Мені здавалося, що взагалі після смерті тата, після похорону 24 січня здавалося, що вже всі забули. Я думала, що 25 вже ніхто не згадає, хто такий Роман Кумлик. І мені хотілося кричати на повні груди, що мій тато був таким віртуозом, попри те, що бабуся була виселена в Сибір, через боротьбу за Україну, він побачив рідну маму в 19 років. Виховувався з опікунами, неодноразово був невизнаний, бо тому, що він проста сирота. Він завжди боровся, але завжди зі сміхом. Він був веселим. Може так і добре. Бо я завжди борюся зі сльозами, я завжди плачу. Згодом в березні я мала перших відвідувачів, потім ще і ще. Екскурсії починалися з того, що я тільки говорила , могла лише на скрипці заграти кілька мелодій. Але далі все швидко пішло, вже літом я грала більше. Це досить швидко. 4-5 місяців для гри на різних інструментах, це дуже швидко я вважаю. Воно якось в мені відкрилося.
Спочатку коли ви починали проводити екскурсії, чи не порівнювали Вас із батьком?
Ну було так кілька разів. Казали, що тато віртуоз, але я ще так не граю, бажали успіху. Це був стимул – ставати кращою. Я починала з програми, яку сама зробила. І розуміла, що я вже будую себе , як окрему особистість – дочку Р.Кумлика. Тато це є віртуоз, тата не можуть повторити й музиканти. Я не музикант, я не граю на весіллях чи святах, я сама - лікар. Але є татів музей і я не можу закрити двері перед відвідувачами. Якби й зараз хтось порівнював, то порівнювати немає чого. Я не порівнюю тата з жодним музикантом Верховини не те, що я. Люди часто кажуть, що я така талановита, але вони не знали про тата, я розказала, вони дізналися. І я зрозуміла, що вони вже бачать мене. Це такий був стимул, я дуже хотіла піднятися по-своєму. Я розуміла, що тата не вернеш, мені було теж не добре, бо я в голові хотіла бути татом. Я хотіла, як він перевертати скрипку. Але я кажу стоп, Наталя, ти не тато. Все. І я собі 100 раз казала, що ти не тато, ти не будеш грати, як Р.Кумлик. І я себе інколи сварила отак. А якщо я вже прийшла в туристичний бізнес– то я мушу зробити себе. Це мені важко далося, бо для мене все було геть новим. Інколи я досі не можу навчитися казати, що я Наталя Кумлик під час екскурсій. Ну це моя помилка, бо я розповідаю тільки про тата і про музей. Я дуже довго не давала книгу відгуків, мені здавалося, що я ще нічого не зробила. Люди хотіли писати, а я казала, це все тато, який мені відгук? Що я зробила? Зараз маю вже три книги відгуків. А тато мав 4, в нас їх 7 з 1998 року. І то, я її в іншу кімнату поклала, туди рідше заходять, хто дійде – напише, інколи навіть вертаються і просять написати. Я дуже люблю живе спілкування. Воно мені потрібне, люди мені потрібні тут. Мені кажуть: «Наталя, ти вже особистість – ти виросла по-своєму». І музей вже знають через мене. Туристи – це моя велика розрада в житті. Українці чудові, вони мене підняли і допомогли далі жити, творити, любити.
Як Ви навчалися грати? Чи було це складно і як проходило це навчання?
Було складно, бо це все було для мене нове. Приходив татовий друг і казав: «Давай я тобі вистрою скрипочку, навчу якихось мелодій». Він грав ще на сопілці і мені показував. Ніхто мене не буде вчити 2-3 години, та й я теж не могла, бо в мене діти ще малі були. І я все сама вчила. Багато я ловила на слух. Окарини я сама вивчила, ліру - з тата, сопілку-двійницю я сама, професійну теж сама. Я дивилася на татове відео і все вчила сама. Трембіту й дримбу теж сама, ніхто не вчив. От цимбали мені показали, я собі знімала відео, а далі сама. Пам’ятаю, як вела екскурсію, і зіграла на долобанці кілька мелодій гуцульських, а потім люди пішли і я ще раз захотіла зіграти. А в мене тріснула струна, думала, що кінець світу. Треба замінити струну, а я не вмію. А тепер мені з цього смішно. Бо мені було важко вистроювати інструменти і вони десь два роки не слухалися мене абсолютно. Таке враження, що вони за татом сумували. Або може я й не вміла, просто я притиралася до цього всього, звикала. І все, зараз я вже до кожного звикла. А раніше, так нервувалася.
Ну не було кому допомогти і я частково якусь безвихідь відчувала. Чоловік у мене не музикант, мама теж ні. Ну а я розумію, що це все на мені. Уся відповідальність. Найважче людині, це взяти на себе відповідальність - це дійсно так. Раніше тато був опорою. А тут ти сам. Він навчив нас бути самостійними. Та перші кроки без тата, були зі сльозами. Найважче мені було розібратися з тим, що не вміла. Тепер з цього сміюся, бо то взагалі не проблеми були.
Який інструмент Ви опанували першим? Що допомагало Вам не здаватися? Звідки брали силу, натхнення?
На скрипці я грала, а потім цимбали мені дуже сподобалися. Тато казав, що туристи їх найбільше люблять, і я полюбила. Тепер теж найчастіше граю на цимбалах. От вони мені сподобалися. На всіх інструментах важко, на сопілках, бо на кожній по-різному грається. З професійними складніше було, права рука грала, а ліва ні спочатку. Згодом навчилася. Мені складно в трембіту дути, вона важка. Інколи я аж відчуваю судини в мозку. Ну бо це чоловічий інструмент. Люблю сопілку, дримбу теж. Я люблю все, я стараюся все любити. Якщо б я щось не любила - то я не буду це робити. Я не з тих, щоб терпіти те, що мені не подобається загалом. Все завжди має іти з серця. Все має бути справедливо. Мені однокласниці, знайомі, друзі – завжди казали, що та чесність і справедливість у мені дійсно є.
Сила - це діти, я просто розуміла, що мушу поставити їх на ноги. Я інколи була така втомлена, прийдуть люди і ти цілу годину граєш, співаєш емоційно. Я зараз заспокоїлася, то я раніше такою емоційною була. Не знаю звідки це було в мені. Головне треба вкладати душу в музей. Треба хотіти.
Переглядаючи відео з Ваших екскурсій, Ви дуже жваво, емоційно, експресивно розповідаєте і цим привертаєте людей. Як Ви виробили в собі цей стиль?
Воно само по собі. Я це не виробляла. Навіть питали, хто мені поставив
сценарій екскурсії, хто навчив говорити, дикцію, хто навчив сценічно себе представляти, жартувати. Я не відчуваю цього, воно зсередини, гуцули всі такі. Вони такі талановиті, можуть не мати освіти, але вони будуть музикантами, артистичними, веселими. Вони так гарно вишивають сорочки, вони і художники і різьбярі, так Бог дав, що люди гір – вони такі. Це десь у мені й було, десь заховане тими людьми, які колись з тата насміхалися. Але на все свій час.
Майже 9 років я працюю в музеї, тато працював 15. Якраз найважче було цим засновникам, ті хто вірили в себе, один одного надихали, допомагали і це вже класно. Виявляється, що зараз музей - це супер. А колись було й цькування. Світогляд змінився у людей і це добре.
Коли музей став відомим, ми почали трішки краще жити, якщо чесно. Бо жилося на той момент, скромно. Але я все одно вважаю, що тато на піку своєї слави помер, коли досягнув багато, він просто вже не мав ресурсу, згорів на сцені. Люди, що віддають багато енергії, довго не живуть.
Ми з мамою багато говорили, про те, що робити далі, після того, як тата не стало. Я зразу сказала, що я буду вести екскурсії. Я навіть на той момент і про Гуцульщину багато не знала. Почала все вчити, читати за ці 40 днів. І я сказала мамі: «Кажіть екскурсоводам, що мине 40 днів і я почну вести екскурсії». Мама передзвонила всім, кого знала, люди співчували, відзивалися, були так, що зразу почали возити туристів. Більша частина тур агенцій погоджувалися на екскурсії зі мною попри те, що я не грала. Бо татові екскурсії це не мої. І люди хотіли те саме, але тоді це не могло бути. Бо тому, що я тільки починала. Я плакала, якщо я трималася цілу екскурсію, то коли в кінці вмикала відео, вже не могла стриматися. Люди гарно відносилися, жаліли, підтримували, співчували мені. І тур фірми, які були зі мною тоді, вони зі мною досі.
Що Ви надбали самостійно?
Я вже багато надбала. Щоб татове не чіпати, сказала дочці, якщо щось станеться у майбутньому, не знаємо, але я покажу все, що купила я, і ви те можете продати, а що дідове - то до останнього збережіть. Ну це дуже боляче, якщо людина над чимось працює, потім помирає і родина продає. Люди не розуміють цінності або не поважали свого родича. Я так не могла зробити, якби хліба навіть не мала тоді, я б все одно не продала. Були такі випадки, що крали експонати. Я хвилювалася, щоб не татові. Якщо мої, то нічого страшного. Я вже придбала 20 зозульок(окарин). Сопілки, два ребра, також сопілку-телинку, яку мені зробив Діма Мазуряк, з гурту KAZKA. Мій тато колись його вчив, бо побачив у ньому талант, який треба розвивати. Потім його приводили на уроки до тата і так він вчився грати.
Який найцінніший музейний експонат?
Все з чим тато концертував. Татова скрипка, у дипломаті, татові зозульки всі, сопілки з якими він концертував. Це найкращі музичні інструменти. Я ними не користуюся, я їх не чіпаю, не граю на них. Це найцінніше. Коли розпочалася повномасштабна війна, я хотіла вивезти закордон татову скрипку й інструменти з якими він концертував. Хотіла вивезти, щоб зберегти. Бо було страшно, ми нічого не знали. Дивилася на цю всю працю і дуже хотіла її вберегти. Але Слава Богу тут ще безпечно й усе знаходиться в музеї.
Як вплинула війна на роботу музею? Чи були з чимось труднощі? Чи менше відвідувачів?
Почнемо з COVID-19. Він сказав стоп. Я йому навіть дякую, але звісно, надзвичайно шкода людей, яких він погубив . Але він урятував мене від вигорання й перевтоми. Не знаю чим то світило, бо я була надзвичайно перевтомлена. Бо кожен день я віддавала енергію і не мала звідки її черпати. Мені сказав колись один журналіст, що я заряджена на 8 відсотків. І він дійсно був правий. Це вже дійсно було 8 червоним і знак, що потрібно зарядитися. Тоді 4 місяці нікого не було і я трішки відновилася, перезавантажилася.
Далі під час війни. Війна почалася ще в 2014 році. І я побачила людей, що приїжджали зі Сходу. Люди почали піднімати патріотизм. І вони хотіли цього. Бо Україна має бути на першому місці. Тільки Україна. Патріотизм і Україна. А під час війни також є туристи. Люди трішки сумні, насправді. Дітей багато, вони оздоровлюються. Дорослих менше, а якщо приходять то трішки тут відпочивають. Кажуть, що їм тут добре. Мені дуже важко приймати сиріт і військових, були в мене сім’ї загиблих пілотів. І я стала для всіх волонтером, я всіх прийняла. Дуже переймаюся, якось тривожно мені. Багато людей плачуть, багато розповідають про свої біди.
Ну українці об’єднані Слава Богу! Є такі, якісь нюанси, але про них не варто говорити. Я кажу, що ніколи не потрібно помічати чорну крапочку на білому аркуші. Бо добра можна зробити дуже багато. Особливо зараз.
Чи є музей для Вас місцем сили? Чи відчуваєте тут спокій, свою ауру?
Аура тут добра. Тато завжди радів, що він це зробив. Бо він досить важким трудом все це зробив. Я відчуваю тут тата. Інколи втомлюся, погладжу татову світлину, думаю все - відпрацювали. І люди тут відчувають добру енергетику, кажуть, що не хочуть звідси йти. Дехто мені казав, що цей музей дуже щасливий. Хтось каже мені, що вже 5 раз в музеї. До мене ходять, як до церкви, жартують люди. А вони хочуть набратися цієї енергетики. І я не проти, я люблю людей, я з повагою ставлюся до людей. Іноді можу працювати в збиток собі, витискаю до останнього, але я однозначно відпрацюю. І люди не винні в цьому. Можливо тому, що я така відповідальна, я дуже людей поважаю. Люди приходять до моєї хати з повагою, що ще мені треба? З Полтави, Києва, Херсону, з цілої України люди самі приходять до мене. А я в Полтаві, наприклад, ніколи не була, а людина звідти приїхала до мене. Я просто по-іншому не можу, я завжди з повагою ставлюся до людей. А людей не обдуриш, ти мусиш мати щире серце.
Чи можна вважати музей Романа Кумлика, власне, який зараз розвиваєте Ви, вкладенням у розвиток і популяризацію Гуцульського краю?
Я так вважаю, і тато теж вважав. Дмитро Павличко сказав, що тато зробив більше ніж Кучма для України. Я думаю, що таких людей в Україні потрібно дуже цінувати. Вчителів, лікарів, незалежно кого – всіх. А ще особливо таких творчих людей, в них дуже тоненька аура. Саме державі треба думати про таких людей і цінувати їх. Мій тато – знав багато про Гуцульщину. Знав чудово історію, гуцульські говірки, читав до останнього і до останнього вчився. Що би я його не спитала, він все знав. Був дуже розумним. Треба було тільки з нього брати й допомагати. Тому так, це однозначно розвиток Гуцульщини. Він боровся до останнього за вільну, незалежну Україну.
Я так розумію, зараз Ви працюєте і лікаркою і паралельно проводите екскурсії. Але до чого все ж таки більше тягнеться душа: лікарка чи музикантка?
Я жартую щодо цього питання. Бо кажу, що в мені є дві Наталки. Добре, що вони між собою не говорять. Нас просто дві. У музеї я одна, на лікуванні інша. Не люблю тільки, коли мені в лікарську справу вмішують музей. Це табу. Там я тільки лікар. Тут так само, я веду екскурсію, якщо хтось телефонує, я не можу відповісти, я це зроблю після. Я тут одна, там я інша. Нас дві. Реально, дві Наталки. Я вже один раз вибрала, я покинула медицину на 4 роки. Ми організували вечір пам’яті, фестивалі. Книжку видали самі. В державі війна, фінансування не було, тому довелося багато брати на себе.
Що для Вас слугує мотивацією працювати й розвиватися?
Дуже хочу, щоб наша Україна перемогла і дуже хочу, щоб українці були єдині. Я цими словами закінчую екскурсії. Ми мусимо одне одного поважати і українці повинні бути єдиними. У нас немає іншого виходу. Я справді хочу цей патріотизм підтримувати. Я завжди говорила українською. Були й латиші, й естонці, й поляки, але в мене така позиція. Хоча вони все розуміли. І це смішно, коли ти по-українськи, а екскурсовод російською перекладає, хоча можна зрозуміти й так. Я не могла переступити себе. Тільки українською і тільки Україна.
З інших країн приїжджали люди: Польща, Румунія, з Америки наші українці, вони казали, що музей для них рай. Іспанці, італійці, голландці, французи. Екскурсоводи їм перекладали. Іноземців дуже багато, вони в захваті від України, від наших гір, традицій. Ми хочемо кращого майбутнього своїм дітям. І вони навіть були шоковані, що українці такі розумні, що ми стільки можемо. Я сама не знала, що ми такі потрібні. Ми взагалі молодці. І от зараз всі хто залишилися в Україні, вони тут стараються працювати, їм не треба великої зарплатні. Вчителі, лікарі, хтось сплачує податки. Ну все одно я вважаю, що це на ентузіазмі, вони підтримують економіку, всі хто лишилися - дуже велику справу роблять для країни. І там важко. Є куди вертатися - вертайтеся. Не спокійно, будьте там, перечекайте. Не можна осуджувати тих, хто за кордоном, там теж не легко, там не відпочинок.
Що б ви порадили собі 16 річній?
Я була дуже амбіційною. Але я засвоїла одну помилку – те, що я не вчилася у тата музики. Я би могла вчитися грати разом із ним. На жаль, я не хотіла й не мала того натхнення, але потім мені було вкрай важко. Вважаю, що треба було його послухати тоді. Треба було, щоб він мені все розказував, учив грати, щоб я мала відео записані. Тоді, я би не була така безпорадна на початку. Думаю, що якби допомагала татові вести екскурсії, йому було б легше, він би так швидко не вигорів. Але з іншої сторони ти розумієш, що є доля. І собі шістнадцятирічній я би побажала більше слухати тата. А ще обійняла б, і побажала сил і терпіння, щоб пройти цей шлях.
Чи відчуваєте ви духовну підтримку батька зараз?
Давно мені не снився. Кажуть люди, що значить в нього все добре. Бо раніше я страшенний зв'язок мала, й аж потім повірила, що це є. Я коли бачила тата, я дуже сильно плакала уві сні. Я не могла його ні про, що спитати, ні подякувати, лише казала, що все стабільно й ми міцно обіймалися. І я думаю, я така релігійна достатньо, я мушу 40 днів дуже молитися за тата. Священник сказав, що дуже добре молитися у ці дні, тому я так і зробила. І на 40-вий день він мені сниться, і каже: «Ти так мене підтримала, що я мушу тобі допомогти» Це сказав і більше нічого не казав ніколи. І мені здається це все він мені допоміг. Я навіть на початку відчувала татову енергетику в собі. Я відчувала, що я тато, я відчувала, що я говорю, як він. Аж потім це відійшло. Але перший рік я його дуже відчувала.
Що для Вас означає успіх?
Успіх – це коли в тебе є робота. Коли ти робиш її на сто відсотків. І якщо ти чесно працюєш, то тебе починають цінувати. Я лікар і мені хочеться виліковувати дітей, щоб батьки приходили й були впевненими в моїй допомозі. Так і в музейній справі, я відпрацюю цілу годину й коли люди в захваті підійдуть, щиро подякують, похвалять – я тільки рада працювати для них. Бо хочу якнайкраще показати Гуцульщину, щоб люди закохалися у неї. Треба робити свою роботу відмінно й не жаліти себе. Для мене це успіх. Люди самі до мене приходять і це приносить мені задоволення. Туристи кажуть, що лікують у музеї душі. Я їм вдячна, вони мене лікують, а я їх. Головне працювати справедливо.
Ваші звички успішної жінки. Що би Ви порадили жінкам, щоб стати успішними? Що Ви виховали в собі , що вам завжди допомагає?
Частково думаю, що складаються такі обставини, різні, що жінка мусить іти й ставати успішною. Не завжди, але вона розуміє, що по-іншому не буде. Вважаю, що якщо людина народилася з талантом, вона повинна його розвивати. І тоді люди самі по собі стануть щасливими й успішними. Може якби тато був живий, я була б успішною в лікарні. Але це подвоїлося, бо тата не стало, не стало опори і я сама стала собі опорою і своїм дітям. Я інколи така втомлена. Сяду грати на цимбалах, дивлюся Олежик пробіжить чи Зеночка. І просто розумію, що я не маю куди дітися, я мушу. І щоб люди тебе поважали, ти мусиш працювати. А коли ти працюєш ще й на двох роботах, то навіть твій ворог буде тебе поважати. Треба поважати те, що людина працює.
Ну взагалі-то треба ще один одного підтримувати. Я завжди даю візитки інших музеїв, колиб, чанів. Я завжди допомагала іншим. Бо я знаю, що мені це вернеться. Мені приємно. Я вважаю, що аж тепер наша Гуцульщина розвинута.
В нас не було ні басейнів, ні чанів, ні колиб – люди самі почали розвивати. Оце величезний прогрес нас усіх. Зараз зовсім інші люди. Туристи в гори почали їхати, в музеї ходити. Страшенний прогрес. Хтось каже, що господарі такі молоді й бануш варять і бриндзу роблять. Хто їх це вчив? Ніхто – це в крові. Це гуцули, вони гарні люди. Нам є чим пишатися, нам є що показати – бо це в нас у крові. І ми просто такі, як є. Люди питають, чи ми носимо традиційний одяг чи тільки в музеї? Так, ми це носимо, прийдіть на Різдво до церкви, на фестивалі, подивіться. Це є нормально, це наше життя. Це не театральна вистава – ми дійсно так живемо!
Ну а за мову, я інколи з кимось можу посперечатися. Я говорю по-українськи і люди вже потім переходять на українську. Я не буду їм казати, що вони не знають. Чесно, я завжди говорила українською, в нас ніколи такого не було. Хоча коли я вчилася, то багато книжок, справді потрібних, було російською. І ми це всі розуміємо. Але я ніколи собі не дозволяла говорити нею. І люди погоджуються, що треба переходити. Зазвичай люди вже розуміють. Мова це наш код. Якщо ми будемо говорити українською, ніхто не захоче нас «рятувати». А ми будемо українцями, нас будуть боятися, що ми вже по цілому світу. Як кажуть, що ми із західної частини України - бандерівці, та краще, ми всі будьмо бандерівцями і нас усі будуть боятися. Давайте всі будемо, як на сході, так і тут. Це нічого такого немає в цьому. Просто не хочеться, щоб всю цю історію, яку ми знаємо і бачили – щоб це саме повторилося. Бо минули роки, люди померли й про виселку в Сибір почали менше говорити. Забагато людей полягло. Молоді багато. Забагато сліз, забагато зламаних життів, сімей. Оці діти маленькі, вони ще не розуміють, а мені так шкода їх. Я у 29 втратила тата і ледь це пережила, а вони ще такі маленькі. Те, що відбувається із нашим народом – це дуже боляче. Я завжди кажу: «Україна понад усе – українська мова і пропаганда України». Обов’язково розказувати за виселки, розказувати як було історично. Ми мусимо бути єдині й гуртуватися. У нас всі музеї гарні, у нас є куди піти. І кожен популяризує Україну. Я ніколи не думала, що культура так сильно тримає Україну. Немає мови й культури, то немає і держави.
«Україна понад усе», - з вірою в перемогу, пані Наталя продовжує працювати й розвивати побут рідного краю, поширює творчість рідного батька й популяризує Україну. Любов і віра в серці українки – найцінніша зброя. Саме про таких цілеспрямованих жінок повинна говорити Україна й пишатися їх досягненнями. Вони мотивують і надихають, бо вони унікальні. Бо вони заслуговують визнання.
