матеріал підготувала Духно Дар'я
Щолокова Світлана Валентинівна – також знана як «Мама-бос» - талановита та цілеспрямована жінка, котрій вдається суміщати несумісне: управління студією, виховання двох дітей, тренування своїх груп, розвиток та відвідування майстер-класів, курсів. Тож як вона досягла цього балансу, який пройдений шлях видніється у її минулому? Прочитавши цю статтю, ви краще зрозумієте можливі перешкоди на шляху до успіху та історію сьогоднішнього талановитого гостя.
Чому саме танці?
У дитинстві в моєї мами було багато спроб відправити мене на танці, тому що мені це подобалося, але я була дуже сором’язлива дитина. Дуже за все переживала, всього боялася. Десь мені зробили зауваження – усе, туди я вже не йду. Там, здалося, на мене дуже суворо глянули, я злякалась – усе, туди я вже не йду. Але в якийсь момент, коли я вже була в шостому класі - доволі доросла, - ми прийшла в ансамбль «Посмішка», і там я просто загорілася. Мені дуже сподобався метод викладання педагога, стилістика, яку він давав. Я от хотіла танцювати, танцювати й танцювати. І коли підійшов час для роздумів щодо майбутнього вступу, я, звичайно, розглядала танці, мені хотілось цього, але я дуже боялась. Прямо дуже мені було страшно.
Чим Ви займалися окрім танцювальної діяльності?
Я також любила акторську майстерність, різні сценки в школах – шкільна самодіяльність, одним словом, мене теж захоплювала. Я дуже мріяла про сцену. Мені хотілося на професійну сцену. Ось чому я акторство теж тоді розглядала: тому що мене вабила, прямо тягнула до себе сцена. Я не знаю звідки це, чому це. Не було якогось визначного моменту, коли я сиділа на якомусь спектаклі і зрозуміла: «Ах, хочу теж!» Не було. Просто відчувала цю тягу.
Коли настав час вступу, які будували плани на життя? Які ЗВО (Заклади Вищої Освіти) роздивлялися?
Ми вирішили з мамою, що поїдемо і в Карпенко-Карого, і в Університет культури. Приїхали, і якщо до Карпенка-Карого ми навіть, по-моєму, зайшли в фоє - мене вистачило на це - і я сказала: «Ой, та ні, щось мені тут страшно, не комфортно. Мамо, ходімо звідси!», то в Університет культури, пам’ятаю, ми тільки приїхали до приймальної комісії. Там було багато людей – вступників, таких як я, але вони всі були такі яскраві, незвичайні. Мене настільки опанував страх, що я розплакалася на місці. Я сказала: «Нє-нє-нє, мамо, я не буду туди вступати, у мене нічого не вийде. Точно ні». І після цього я пішла до Торгівельно-Економічного Університету. Але коли я вчилася, усе одно продовжувала танцювати. Я розуміла, усвідомлювала, що я росту. І вирішила після 5-ого курсу, що спробую свою спеціальність – туризм – у дії. Я дала собі слово спробувати попрацювати. Пішла, пропрацювала місяць в турфірмі і зрозуміла, що ні. Я хочу танцювати і зроблю все, щоб танці стали моєю професією.
Якими були Ваші перші проєкти та перша робота у танцювальній сфері?
Мій тренер, у якого я займалася, запропонував мені роботу. У той час я провела межу і сказала собі, що якщо за рік не знаходжу ніякої роботи, щоб заробляти хореографією, значить, я не можу. Хоча в цей час – з 18-ти років – я вже працювала у школі - ставила танці учням. І ось собі сказала – ще рік. Якщо нікуди не проходиш: ні в які шоу-балети, топ-групи, то все – звертай манатки і йди працювати в турфірму.
Пройшов рік. Я нікуди не пройшла. На кастинги ходила багато, але не підходила. Але я вирішила – нумо ще рік. Знов нікуди не пройшла, але в той час продовжувала працювати з дітьми, і кількість моїх груп, зайнятість у цій сфері збільшувалися, і мені це приносило величезне задоволення. Тобто я не приходила відпрацювати цю годину ,або дві, або три – я жила цим, і мене це дуже наповнювало, але моя мрія залишалась і я про неї пам’ятала. У мене було багато друзів у танцювальній сфері. Вони переїжджали з Дніпра до Києва. Один з них пройшов кастинг – його запросили в балет «D’arts dance project». І через деякий час – місяць- півтора після того як він почав танцювати, цей друг мені подзвонив і каже: «Так, дивись, треба зустрітися». Я пам’ятаю: це Контрактова, піцерія «Челентано», ми сидимо і він каже: «Ну, Коля хоче, щоб ти прийшла на кастинг». І моя ж перша реакція – це страх. Звісно, як в університетах розвертатись та тікати. Я закриваю обличчя руками і кажу: «Ні, ти що. Як? Я там не зможу». Він каже: «Ні, нумо». Я не знаю, як це сталося, як я пройшла. Була я там трішки менше двох років, але це був максимально насичений період. І дуже цінний для мене.
Чи покинули Ви вашу викладацьку роботу, працюючи у проєктах?
Увесь цей час я продовжувала працювати з дітьми. Коли моя зайнятість у балеті зросла до максимуму, я зрозуміла, що повинна від чогось відмовлятися. Я ставила заміни, на якийсь період навіть ішла. Пам’ятаю, навіть писала заяви про звільнення. Діти плакали, я плакала. І коли я завагітніла, я усвідомила, що з балету я йду і навряд чи повернусь. Я хотіла насолоджуватися материнством, тому я розуміла, що для мене – в найближчому часі - вороття туди нема. Але я так само розуміла, що вагітність – це не хвороба і я не хочу зараз прощатися з викладацькою роботою. Зараз це - моя можливість надолужити втрачене і зайнятися саме моїми учнями. І я продовжувала працювати. Пам’ятаю, на 9-ому місяці вагітності в «Каравані» був «Dance Monsters» і я з животиком бігала. Ми тоді 1-е місце взяли.
Що було поштовхом до створення студії? Власне, як ви її створили – будували з нуля?
Кількість дітей збільшувалася, зростав наш рівень, амбіції. Шукали різні виходи на проєкти, зйомки. І настав момент, коли їх стало доволі багато, а мені хотілося ще більше – не в плані кількості дітей, а в плані реалізації, яку я могла б їм дати. Але в тому місці, де ми були, на жаль, у нас не було можливості втілити це в життя. І мені давно казав чоловік: «Ось, пора». Уже ж і друга вагітність була. І він каже: «Усе, давай. Нікуди далі відтягувати». Я пішла звільнятися. Важко було, ми попрощалися. І після цього я зрозуміла, що я вже звільнилася, а куди я приведу цих дітей, я не знаю. І ми починаємо шукати зал – залів немає, приміщень ніде немає.
28-ого чи 29-ого серпня чоловік знайшов приміщення, каже: «Пішли, подивимося». Ми заходимо, а там не було навіть стін. І я кричу: «Та ти шо, це не підходить. Хто сюди прийде?». Я у відчаї. Але іншого приміщення не було. Ми підписали договір. А ви уявіть – це ж кінець серпня, треба вже скоро починати танцювальний сезон. За три дні чоловік, його брати, які приїхали, уся наша команда максимально швидко якось з цим завданням впоралися. Першою задачею було зробити стіни і повісити дзеркала. Думали встигнути з цим, а решту вже будемо поступово додавати. І було так: припустимо, заняття починаються о четвертій вечора, а ми о третій сорок п’ять ховаємо всі інструменти, кажемо: «Заходьте в зал». Килимками прикрили, дітей запустили, діти відзаймалися - ми знову до роботи. Ось такий був період – складний, але класний.
Одне можу сказати точно – про мрії слід ніколи не забувати. За будь-яких обставин не варто від них відмовлятися. Адже мрії – це плани Бога щодо нас!
