матеріал підготувала Вачарадзе Софія
Засновниця найбільшої в Україні свічкової майстерні «Просто Миколка» розповіла про ведення власної справи, переїзд до Скандинавії та джерела натхнення.
З чого почався шлях «Миколки»? Скільки років вже існує ваша справа?
«Миколка» існує вже 6 років. Свічки ми виготовляємо 4 роки, а починали з чашок: наносили зображення на чашки різних форм, намагалися знаходити небанальні. Співпрацювали з різними ілюстраторами, робили різні цікаві написи, мотивуючі, - те, що я знаходила в інтернеті. Чашки – це було перше, що прийшло нам в голову, коли ми захотіли відкрити власну справу.
Чому обрали таку назву?
Назву обирали недовго. Тоді в нас якраз народився другий син – Миколка. Мені завжди дуже подобалося це ім’я. Так звати мого діда, а я його дуже люблю. Постійно крутилося слово «просто», але хотілося до нього ще щось додати. Якось в діалозі з чоловіком ми говорили про те, що нам подобається, багато обговорювали дитячі імена. Тоді ми дійшли до того, що нехай це буде «Просто Миколка». Коли ця назва прозвучала, ми обидва зрозуміли, що цей варіант нам дуже подобається, тож на ньому і зупинилися.
Чим надихаєтеся та звідки берете ідеї для виробів?
Я підписана на багатьох майстрів з різних галузей. Дуже ціную ручну роботу і надихаюся з усіх усюд, чесно кажучи. Я можу побачити сережку, якесь панно чи щось таке і в мене одразу ці думки інтерпретуються в мій свічковий бізнес, як це можна втілити.
Якщо говорити конкретніше, то часто мені допомагає Pinterest. Я заходжу, забиваю, наприклад, «bees candles aesthetic» і дивлюся усі фото підряд. Те, що подобається, зберігаю. Оскільки я завжди була творчою натурою, такі штуки в мене в голові відкладаються, і коли приходить черга створювати свічку, ці картинки одразу виринають. Ми намагаємося ніколи не повторювати один в один, але постійно кимось надихаємось, це 100%. А є деякі моменти, які ми створюємо повністю з нуля, унікальні.
З чого починається процес створення свічки?
У мене є ідея, я описую її ілюстратору. Він малює це з різних сторін, потім ми передаємо це дизайнеру, він робить 3D модель, ми все узгоджуємо, друкуємо 3D форму, і з цього прототипу вже робимо силіконову форму для свічок. Або ж прототип нам інколи ліпить скульптор. Зараз вона не в Україні, тому нам стало важче робити унікальні свічки. Загалом, я б порадила усім підписуватися на бренди, сторінки, де вам подобається контент, але намагатися не копіювати. Коли ви копіюєте, ви завжди йдете за кимось. Через це я не боюся, коли нас копіюють, тому що ці люди завжди ідуть позаду. Вони чекають, що ж ми придумаємо, щоб знову скопіювати.
Чи стикалися з вигоранням і бажанням все покинути?
Так, звісно, з вигоранням постійно стикаюся. Просто в нас з чоловіком була така ситуація, що ми не мали шляху назад, в нас не було запасних варіантів. Шлях був тільки вперед. І це завжди найбільше мотивувало, бо коли в такі періоди у людини є шанс відступити, то вона, скоріш за все, ним скористається. Це велика проблема власників бізнесів, особливо малих. Ти сам все починаєш, і навіть потім, коли в тебе з’являється команда, дуже важко перелаштуватися на інший лад. Я ось вже останні два роки працюю над цим. Знайти помічників, делегувати роботу ще півбіди, а от навести порядок в своїй голові - це набагато складніше. Я працюю з психотерапевтом і періодично купую якісь інфопродукти від власників бізнесу, щоб у них повчитися, як почати жити це життя, коли тобі не треба працювати щоденно 24/7. Бо за багато років це входить у звичку і призводить до дуже плачевних наслідків, якщо не давати собі відпочивати.
Чи траплялись негативні відгуки? Якщо так, як реагували на критику?
Так, негативні відгуки трапляються. Не скажу, що часто, але вони є. Скажу чесно, вони мене ніколи не засмучують, тому що ми дуже совісно робимо свою роботу. Тобто, якщо людина каже «Ви знаєте, мені не подобається ця свічка, тому що від неї сморід як в громадському туалеті», у мене немає сумнівів стосовно аромакомпозиції, яка там використана. Я знаю, що в цього аромату є багато прихильників, тому це особиста думка людини. Бувають різні претензії, стосовно пакування, мовляв, «дуже велика коробка, я дорого заплатила за доставку». Доводиться постійно людям щось пояснювати.
А взагалі, ми колись для себе прийняли рішення мінімізувати негативні відгуки. Якщо людині прийшла свічка і вона відкололася в дорозі, чи щось не те надіслали, у нас така позиція: клієнт завжди правий. І це завжди вигідно для нас - піти назустріч клієнту. Тому що ми бережемо свій час і нерви, а це найголовніше. До того ж, такі люди зазвичай до нас повертаються, незважаючи на те, що їм один раз щось не сподобалось. Тому що їм сподобалось, як ми вийшли з цієї ситуації. Це завжди спрацьовує. Людина може написати, що в неї були якісь очікування, але прямо негативні відгуки трапляються вкрай рідко.
У вас був неймовірний шоурум в Житомирі, але його довелося зачинити. Чому так сталося і чи хотіли б відкрити такий знову після повернення додому?
Так, шоурум був прекрасний. Ми всіма силами намагалися його вберегти. Під час ковіду вигадували, як працювати. Потім, коли ми зрозуміли, що тільки в Житомирі ми не зможемо працювати, тому що все таки аудиторія в нас була не готова до цього, ми вирішили зробити сайт. І це був величезний крок, тому що дуже багато товарів приходили в шоурум тільки один раз і в одному екземплярі.
Митці надавали нам товар під реалізацію. І багато з них, наприклад, «Глинкар», могли надіслати 35 чашок, і всі вони були різні. Наступного разу це будуть ще інші. Сайт - це була жесть, тому що треба ці 35 чашок відфотографувати, додати їх на сайт, а коли вони продадуться, вони вже вони ніколи не повторяться. Це було дуже складно. Я веду до того, що ми намагалися усіма силами врятувати шоурум, але в Житомирі це було дуже важко.
Я завжди любила українських виробників і дуже щиро хотіла їх популяризувати. Зараз це, мабуть, було б простіше. Не знаю, як в офлайні, але онлайн люди зараз дуже класно реагують на українську продукцію і залюбки замовляють. А тоді це було дуже складно і мого ресурсу не вистачало на ведення власної справи і шоуруму. Наша команда працювала і в шоурумі, і на «Просто Миколці» - ми просто розривалися. І коли прийняли рішення закрити шоурум, то справи в «Миколці» різко пішли вгору. Тобто це було дуже правильне рішення. А взагалі, не знаю чи зможуть виживати шоуруми такого формату, принаймні у нашому місті. Бо було дуже складно.
Через війну вам довелося переїхати до іншої країни. Які враження від Данії, що найбільше подобається, а що дратує?
Так, ми переїхали в Данію через тиждень від початку війни. Тиждень ховалися, бігали в підвал під звуки вибухів. Я навіть не думала, чи залишатися, будувати далі бізнес. Було пофіг на майно. Ми згребли дітей - в нас троє синів, найменшому тоді був рік, і поїхали. Враження від Данії дуже позитивні. Тут хороші, спокійні люди, країна відчувається як максимально безпечна, надійна. Ми живемо в селі, - я обожнюю село, тому для мене це супер комфортно, суцільна терапія. Я займаюсь з психотерапевтом, приймаю ліки, їжджу на велосипеді, тобто мені тут набагато легше переживати війну. Подобаються люди, їх простота. Вони привітні, ніколи до тебе не лізуть, не чіпляються. Ми живемо на дорогому острові і тут багато заможних людей. Реально дуже заможних по українських мірках. І вони всі дуже прості - з нами спілкуються на рівних, їздять на простих машинах, ходять у простому одязі, часто брудному. Можуть в драних шкарпетках зайти до нас в хату і їм байдуже. Бо для них це абсолютно не головне.
Дуже подобається естетика їхніх будинків, як вони облаштовують їх всередині. У людей дуже класні, правильні цінності. А з того, що дратує... Напевно, вітер сильний. Хоча я й до нього вже звикла, бо кожен ранок відвожу сина в садочок на велосипеді. І ціни високі, звісно. Але ми знали, що їдемо в одну з найдорожчих країн світу і за благополуччя, тотальну безпеку треба завжди дорого платити. Це було очікувано.
Як проходить ваш день?
Мені довелося повністю перелаштувати своє життя після переїзду, і це далося досить складно. Я над цим постійно працюю, бо змінилося все. А я не планувала нікуди переїздити і змінювати своє життя. Ми рано прокидаємося і рано лягаємо. Я намагаюсь лягати о 9 вечора, тому що в 5:30-06:00 ми вже встаємо. Ранні підйоми я ненавиджу, тому що я сова. В Житомирі я могла працювати пів ночі. Зранку чоловік завозив дітей в садок і в школу, а в мене була помічниця. Вона приходила і я могла передати їй Мишка. Вони бавились, а я собі зачинялась в кімнаті і досипала, тому що мені подобалось працювати вночі, я була супер продуктивна.
Тут все не так: встаю зранку, збираю дітей. Старші їдуть автобусом, меншого я везу на велосипеді 16 км. Мені треба поїхати в сусіднє село, щоб завезти його в садок. Коли повертаюсь, я снідаю і сідаю за роботу. Тобто майже цілий день сиджу в телефоні, бо з усіма спілкуюсь на відстані. Знайшла нових людей в команду, додатково поперекидала різні обов’язки.
Інколи відчуваю себе людиною, яку прив’язали до стільця, зв’язали їй руки-ноги і сказали: «Ми зробимо все, що ти скажеш. Тільки говори». Тобто дівчата в майстерні зараз все роблять моїми очима, моїми руками, і я їм проговорюю дуже багато моментів, часом навіть смішних. Тому що я собі уявляю, що і як це треба зробити. І я їм розказую, показую. Так само з фото. Тому що для нашого бізнесу я планувала все сама, бо колись працювала фотографом. В мене є декілька професійних камер, я дуже люблю цю справу. Але я зрозуміла, що не зможу вчасно отримувати всі свічки, щоб їх тут знімати. Фотографу так само все розказую, скидаю кольори, які мені потрібні, відтінки, референси. Це важко, але якщо я хочу гарний результат, я мушу на це витрачати час. Згодом вони починають все краще мене розуміти і час на пояснення зменшується.
Загалом постійно переписуюсь з дівчатами на соєвих свічках, на бджолиних, з менеджером по відправках, з менеджером директу. Там майстер робить підсвічники, там я замовила сірники, там ми узгодили дизайн коробок, там наклейки, нову ілюстрацію і це все різні чати, і отак поки не приїдуть діти. Тоді я все відкладаю, ми вечеряємо, граємось з дітьми. Ввечері я викладаю вдень заготовлений контент. Мені всі все знімають, а я це поєдную і займаюсь публікаціями. Тому що я завжди була присутня в нашому бренді, люди звикли до мого tone of voice, я завжди з ними спілкувалась через наш бренд. Тому цей момент я не делегую ніколи.
Які данські звичаї або елементи культури хотіли б бачити в Україні?
Ми з данцями дуже різні, насправді. Навіть стосовно свічок. Данці великі споживачі свічок, але через те, що вони такі традиційні, їм дуже важко проштовхнути щось нове. Наші свічки для них абсолютно не типові. Вони такі «Вау, це так красиво! Піду куплю парафінову», бо вони до цього звикли, вони дуже стримані й консервативні. В Україні реакція людей на свічки - «вау, я такого ніколи не бачив і я собі це хочу». У данців ні - «я цього ніколи не бачив, у нас це не прийнято і я хочу таке, як у всіх». Мене здивувало це усвідомлення. Я питала кількох своїх друзів, які живуть у Данії, чи правильна в мене склалась думка, і вони сказали, що так.
Що мені подобається – простота і функціональність всіх речей. Тобто ти заходиш в будинок і зазвичай все дуже красиво, але дуже просто. Просто, натурально, функціонально, мені це дуже подобається, а для них це звично. Тут немає життя напоказ, щоб хтось випендрювався один перед другим ремонтами, автівками, такого взагалі немає. Люди більш зосереджені кожен на собі, щоб мені було добре, я міг класно проводити час, подорожувати. Не переймаються абсолютно, що про них думають інші. Тому тут часто можна зустріти жінок з якимось максимально неохайним пучком на голові, ненафарбованих і без манікюра, які йдуть щасливі і посміхаються. І так, тут всі завжди посміхаються, вітаються і це дуже приємно. Я поки проїду на велосипеді, то разів 10 когось зустріну, скажу «Hi» і мені обов’язково посміхнуться, помахають і всяке таке. Тому дуже хочеться, щоб люди більше фокусувалися на собі, на своїх потребах і не думали, що про них скажуть інші. І віддавали перевагу простим, натуральним, класним речам без зайвого пафосу і випендрьожу.
Що допомагає емоційно триматися в такий непростий час?
Взагалі я приймаю антидепресанти. Це важко описати словами, але з ними моє життя поділилось на «до» та «після». Мені це дуже допомагає – психотерапія, антидепресанти, література. Я завжди цікавилась психологією, вона мені подобається. Також спілкування зі своїми дівчатами з майстерні, ми зідзвонюємось. Ну і робота, звісно. Якби не було роботи, міг дах поїхати, тому що чужа країна, чужа мова. Село, де 120 людей і їх майже ніколи не видно на вулиці, тобто відсутність соціальних зв’язків. Тому робота, інстаграм - це моє спасіння. Але я дуже багато працюю над цим психологічним станом. Не хочеться такою нервовою клячею повернутися в Україну. Тому що травмованих людей вистачає, на жаль. Людей, які через війну стали злі та агресивні. Я не хочу бути такою, тому дуже дозовано споживаю новини. Якщо я бачу, що там буде якесь жестякове відео, я його спеціально не дивлюся. Щовечора ми слухаємо на ютубі короткий огляд основних подій на фронті, плюс якась аналітика без тих емоційних штук. Допомагаємо армії - відчувати, що ти можеш щось зробити, що ти можеш допомогти війську, це теж дуже рятує. Тому я сильно тішуся, коли вдається закривати якісь збори або випускати новинки на підтримку ЗСУ. Ось у нас зараз одна така на черзі. Дуже сподіваюсь, що в людей буде класна реакція. Я розумію, що Україні треба гідне майбутнє покоління і намагаюся робити все, щоб тримати себе в купі і бути представником цього покоління.
