Віті з селища Широкого, що на Криворіжчині, 46 років. Коротка стрижка, весела вдача, тоненькі зморшки від усмішки, яка раніше не сходила з її обличчя. Три місяці знадобилося війні й російській армії, щоб залишити Віту без родини. На жаль, психологи програми психоемоційної стабілізації «Незламна мама» від «Фонду Маша», яку пройшла Віта, не можуть повернути жінці сина та чоловіка, але можуть повернути сенс життя і віру, що майбутнє можливе.
– 24 лютого о пів на п’яту ранку мене розбудив чоловік. Він сказав, що почалася війна, а я не повірила. 25 лютого йому та нашому сину принесли повістки. Я чомусь була спокійна: мій чоловік, мій Андрюша – міліціонер у минулому, працював у карному розшуку. А з 2014-го два роки воював в АТО. В нього вже був військовий досвід. Це заспокоювало.
Перші тижні мої хлопці були разом: медогляд, навчання. Потім чоловіка у складі бригади відправили на Луганський напрямок. Наш син Антошка просився з ним. Але чоловік сказав, що випхав його зі строю – не пустив. Не хотів наражати на небезпеку. На жаль, не допомогло...
Востаннє я чула свого чоловіка 1 квітня минулого року. Пам’ятаю, все питала адресу, щоб вислати йому продукти. Він не говорив, де знаходиться. А потім зв'язок зник. 6 квітня мені принесли сповіщення, що Андрій вважається безвісти зниклим. Це сповіщення й досі моя єдина надія, що ми ще колись побачимося. Я знаю, що інші полонені телефонували своїм рідним, мій чоловік – ні. Тож все, що мені лишається, це вірити.
Перші місяці син стояв по блокпостах Кривого Рогу, потім його перевели на Херсонський напрямок. Спершу в мене навіть виходило до нього приїжджати. В селі, де вони стояли, залишався один дідусь: не хотів виїжджати через велике господарство. Він годував хлопців, допомагав, чим міг. Якось дав їм свиню, щоб зарізали й насмажили шашликів. Я дуже вдячна всім людям, які допомагають нашим хлопцям весь цей страшний час.
Одного дня, в червні, я побачила з вікна, що до мене в двір заходять знайомі дівчата. Дивні якісь, у руках – валер’янка. Обійняли й почали казати, що Антошка тяжко поранений, у лікарні. Я намагалася опанувати себе, почала продумувати подальші дії. Зателефонувала знайомій лікарці, дізналася, де саме моя дитина. Пробула там усю ніч, поки сина оперували. Зранку мене пустили до нього на 5 хвилин. Але залишатися у Кривому Розі довго не могла – поїхала додому. На другу ніч, десь о 1:00, мені зателефонували і сказали, що Антошки більше немає. Йому було 26 років.
Так я залишилася сама. Моя підтримка – це куми, тітонька чоловіка і два коти.
Морально було дуже важко. Тривалий час час мала три маршрути: робота, дім і кладовище. Я ходила до сина через день, поки знайомі не почали зупиняти: «Віто, схаменися, що ти робиш, сама ж на тому кладовищі лишишся!» Я стала себе стримувати – ходжу до сина тільки раз на тиждень.
Наша родина, знаєте, ніколи не вірила в психологів. Чоловік після АТО повернувся іншим: замкненим, настороженим, нічого не розповідав про ті два роки війни. Ми просили його звернутися до психологів, але він відмовлявся. Мені також дивно, що комусь потрібні мої проблеми й ниття. Але я зрозуміла, що сама не впораюся. Так і опинилася на програмі «Незламна мама». Не думала, що мені стане легше. Але стало. Я дізналася, що не сама, бо в дівчат тут таке саме горе. Воно об’єднує, і разом ми можемо з ним боротися. Багато що було для мене незвичним, наприклад, вправи з дихання. Але пообіцяла психологам, що буду продовжувати займатися вдома. Бо я хочу жити. І дочекатися свого чоловіка та миру. Це найголовніше.
