матеріал підготувала Гураль Вікторія
«Якщо ми хочемо стати дорослою нацією ми маємо прожити і глибоко переосмислити цей досвід, зрозуміти як він нас змінив, як ми можемо зцілитись та як ми можемо допомогти сім’ям загиблих»
«Я пишу вірші все життя. Тут, на війні, це активізувалося в мене. Жартую з хлопцями, що я служу зі швидкістю один вірш на тиждень», - написав Павло Вишебаба у травні 2022 року для Apostrophe.ua. Український екоактивіст, музикант та письменник, співзасновник та голова ГО «Єдина планета», посланець з питань толерантності ПРООН в Україні. З початком повномасштабного вторгнення стоїть у лавах ЗСУ та є командиром відділення у 68 окремій єгерській бригаді імені Олекси Довбуша. Реформатор відеопоезії та поет, вірші якого допомагають жити далі.
37-річний Павло Вишебаба про літературу і війну, про новий унікальний та такий трагічний досвід та про відеопоезію як спосіб просування України в міжєвропейський контекст.
У розмовах з інтерв’юерами я дізналась, що ви до початку повномасштабного вторгнення були зоозахисником. А як ви прийшли в літературу? Розкажіть про свій шлях.
У п’ять років, коли я вперше сам читав книгу «Казки народів світу» мене осінило, що я буду письменником. Я був у цьому впевнений все своє життя. Десь з десяти років я почав писати вірші. Вони публікувалися в шкільних газетах, міських газетах Краматорська і згодом моя поезія з’являлася деінде в спільних збірках, які ще називають «братськими могилами». Розуміючи, що хочу працювати саме з текстами я вступив на журналістику Маріупольського університету, там же і закінчив його з відзнакою. Я люблю літературу з самого дитинства, багато читаю і я не покидав її з тієї першої книги. Література була зі мною все життя. Я часто публікував вірші в соцмережах, і так сталось, що найбільшої уваги вони набули під час повномасштабного вторгнення. Так мені запропонували одразу декілька видавництв видати книгу, що ми і зробили. Збірка «Тільки не пиши мені про війну» стала найпопулярнішою книгою року, так точно. За два тижні було продано 15 тисяч екземплярів: вперше в Україні поетична збірка вийшла в такій кількості, і вперше вона була розпродана за такий рекордний термін. Був виданий другий тираж, який потрапив на полиці книгарень і вже 3 місяці поспіль в книгарні «Є» моя збірка знаходиться у топ-продажі, з них місяць на першому місці.
Зараз ми як ніколи усвідомлюємо значення слова, його сутність і вагомість для формування нації. Не можу тут не зацитувати Пантелеймона Куліша “До гурту ж, небожата, і великі, й малі! паненята з мужичатами! До гурту рятувати святе насліддє - слово! Воно-бо - скарбіння нашого духа. Воно - великий завіт незазнаної нашої предківщини. Воно - правдиве пророкуваннє нашої будущини.” І велика шана тут творцям, письменникам. Як, на вашу думку, війна впливає на творців та й і на розуміння (або переосмислення) творів української класики чи “гарячих” текстів?
Письменники та й інші творці пишуть на підставі власного досвіду. І, звісно, що наш народ зараз отримує новий, унікальний, трагічний, епічний та дуже різноманітний досвід, який збагачує нас з одного боку, а з іншого боку – дозволяє нам стати унікальною нацією. Люди намагаються переосмислити прожиті події, тому зараз така велика увага до поезії, і в тому числі до моїх поетичних текстів. Я свідомий того, що поетичне слово найшвидше може зреагувати на те, що відбувається, на відміну від прози, яка не може бути написана тут і зараз. Якщо подивитись на попередні війни, то серйозні важливі прозові тексти з’являлися через 3 - 7 років після закінчення конфлікту. Насправді в усіх великих війнах, насамперед у Першій - Другій світові війні, поезія виходила на перше місце. І зараз те саме. Поширення віршів дає змогу відчути єдність. До мене звертались і продовжують звертатись, і писати, і особисто я зустрічався під час концертів з багатьма людьми, насамперед, дружинами, мамами, які втратили захисників, і вони мені говорили, як книга «Тільки не пиши мені про війну» допомагає пережити горе. Вони розуміють, що ці втрати, якими б вони трагічними не були, все ж таки не марні, що ця країна варта того, щоб її захищати. Так що, звісно, війна впливає на творчість і якщо би було інакше, якщо би сів митець у вежу з слонової кістки і писав про все на світі, але не про війну, можливо така творчість колись і була б оцінена, але я, наприклад, такого б не зрозумів. Коли твоя країна потребує текстів, ти маєш їх давати.
Я свідомий того, що поетичне слово найшвидше може зреагувати на те, що відбувається, на відміну від прози, яка не може бути написана тут і зараз
Як вам пишеться зараз? Яка головна причина написання віршів для вас: змога вилити свої думки і переживання на папір, чи спроба достукатись до людей, розповісти їм про події війни?
Головна причина написання віршів для мене є невідомою. І я не зустрічав ніколи людини, яка б знала, чому вона пише поезію. Для мене це звичайна і невід’ємна частина існування. Коли виникають якісь складні внутрішні переживання, з якими мені важко, якісь життєві складнощі, чи то сімейні, чи то життєві, чи то військові чи будь-що, мені допомагають вірші. Якщо в мене є поезія про таке почуття, поезія терапевтична, то я її читаю і мені стає краще. Якщо немає – то я її пишу. Намагаюсь зафіксувати те почуття і під час написання вилікуватись від гіркоти. І, як правило, багато людей, і критики, і читачі говорять, що я пишу про важке, але з надією. Якщо уважно прочитати мої тексти, то можна побачити, що ця надія з’являється в кінці вірша, бо поки я пишу, я намагаюсь подолати тугу, трагедію, яка відбувається навколо нас. Я думаю, що це відчуває читач, коли говорити про терапевтичний ефект поезії. Читач, проходить зі мною цей процес одужання від тої катастрофи та трагізму, що зараз відбувається.
Ваші відео швидко ширяться в просторах соцмереж, а саме відеопоезії. Як ви ставитесь до такого жанру візуалізації поетичного слова? Що для вас є відеопоезія.
Відеопоезія, як на мене, має стати невід’ємною частиною поетичного життя, тому що більша частина аудиторії краще сприймає звук і відео. Для таких людей я і, власне, записую поезію.
Як ваші побратими і посестри ставляться до знімання роликів? Чи дають вам поради, чи допомагають вам? Можливо, радять щодо складання сценарію?
До знімання роликів мої побратими ставляться нормально. І прості солдати, і полковники респектують мене за те, що знімаю відео. Мій найближчий побратим Олег Конанчук дуже мені в цьому допомагає, часто займається зйомкою, підказує, каже, якщо треба перезняти дубль, хоча, як правило ми знімаємо все з першої спроби.
У вашому творчому доробку вже багато відео на поезію. Який саме підхід до знімання такого виду відео вам імпонує: сценарна відеопоезія чи спонтанна?
Сценарну відеопоезію я ніколи не знімав. Зйомка у мене відбувається спонтанно: з’явилась ідея, тут же реалізував, тут же записав. Експромт мені вдається краще, аніж якась підготовка. Та навіть зараз, чесно кажучи, на підготовку якусь немає часу. Знімання ролика в такий спосіб, як на мене, виходить більш щиро. Якщо є можливість знімати – знімай, тому що як співається в відомій зараз пісні: «Завтра може вже не бути».
Якщо є можливість знімати – знімай, тому що як співається в відомій зараз пісні: «Завтра може вже не бути»
Жанр відеопоезії ще не розвинений достатньо в Україні, як і за кордоном, до речі. Чи допоможуть якісні зйомки відео на поезію просувати Україну в міжєвропейський контекст і тим самим, розкривати по-іншому тему війни?
Так, безумовно, відеопоезія дуже з цим допомагає. Нам постійно потрібно розуміти в якому контексті ми знаходимось. Зараз ми живемо в час соціальних мереж, в час інформаційної ери, тому поезія має підлаштуватися під ці умови. Відверто, скільки людей читають книги і скільки людей читають соцмережі? Це дуже неспівмірна аудиторія. Тому відеопоезію потрібно розвивати. Якщо вона хоче залишатися актуальною, хоче бути тут і зараз, то має підлаштовуватись під сучасні умови. І звісно, що якісні зйомки відео на поезію допоможуть просувати Україну в міжєвропейський контекст. Візьмемо на прикладі вірша «Доньці». Тільки ті відео які я бачив набрали близько сорока, а то і більше мільйонів переглядів. Цей вірш станом на зараз перекладений на 17 мов світу, чи то і 18, якщо рахувати жестову мову. Це допомагає по-іншому розкривати тему війни. Творчість тут має бути таким гачком, щоб якомога більше людей залишалося на емоційному зв’язку з Україною.
Творчість тут має бути таким гачком, щоб якомога більше людей залишалося на емоційному зв’язку з Україною
Одна із головних проблем, яка очікує українське суспільство по закінченню війни – це подолання посттравматичного синдрому. Як ви вважаєте, яке місце відіграватиме література, літературні зустрічі для внутрішнього катарсису суспільства? Чи може це спровокувати появу нових жанрів, як до прикладу жанр “відеопоезії”?
Література – це не стрічка новин. Творець, коли він працює, намагається заглибитись у проблему і прожити її; негативний досвід переробити на досвід з яким можна жити. Власне, так працює гарна література. Це може спровокувати появу нових жанрів, до речі, вже є такі приклади. Це те, що в Західному Світі називається Spoken word. Бійці, які наприклад воювали в Іраку, писали про це вірші, проговорювали їх, робили відео про це під музику. Це вже працювало як метод. А яке місце відіграватиме література у цьому? Я думаю, це залежить від того наскільки включатимуться літератори в цей процес. Головна перевага літератури тут – не відвертатися від досвіду. Це те, що ми не можемо собі дозволити. Тобто, нам би дуже хотілось, коли закінчиться війна, забути назавжди про горе, страх, біль, які ми пережили, а хтось і не пережив. Але так не можна робити. Дорослі люди поступають по-іншому. Якщо ми хочемо стати дорослою нацією ми маємо прожити і глибоко переосмислити цей досвід, зрозуміти як він нас змінив, як ми можемо зцілитись та як ми можемо допомогти сім’ям загиблих. Вони всі мають відчувати нашу підтримку, підтримку суспільства, яке не забуло про те, що сталося, не забуло героїв, які загинули, не забуло жертв, яких вбила росія. Нам треба попрацювати над помилками цілої нації. Дати відповідь на питання «Що ми зробили не так, за останні 3, 30 і 300 років?» Над цим має працювати література, і в тому числі її терапевтична функція, яка, безумовно, присутня.
Нам треба попрацювати над помилками цілої нації
Є ще одна проблема, яка нас не чекає, а яка вже є тут, з нами. Це вигорання. Як ви боретесь із вигоранням? Як ви там тримаєтесь? Чи допомагають якісь примітивні побутові речі (а насправді не примітивні, якщо комусь допомагають переключитись від жахливих подій)?
Це спільна відповідь з побратимами: переключатися на щось інше. З трагічних, або болісних новин, відчуттів переключатись, концентрувати увагу на тому, що ми маємо робити просто по службі, по роботі, щоб працювати на перемогу.
Як триматись? А що робити?! Завжди треба йти від зворотнього. Це дуже допомагає. Ми хочемо здатися? Ні! В нас є прекрасні приклади, подвиг наших бійців на Азовсталі. Вони були в ситуації, здається, навіть не патовій, а просто в тупіковій, та вони продовжували боротися. І коли думаєш про такі подвиги, це тобі надає сил. І якщо вони навіть в такій безвихідній ситуації знаходили в собі сили боротись і боролись до кінця – то значить це можливо. «Якщо це може одна людина – значить це може кожен», - як казав Магатма Ґанді. І якщо вони змогли – значить і ми зможемо зціпити зуби та працювати на перемогу.
У березні ви із командою здійснили тур Україною з метою збору коштів для своєї бригади. Бачила в соцмережах, що вдалось зібрати навіть більше, ніж планували. За що щира дяка вам, команді і людям. Чи важливо робити такі зустрічі? Як до них готуватись і глядачам, і творцям? Чи варто взагалі таке організовувати зараз?
Цей тур Україною, який був запропонований волонтерськими організаціями, погоджений із моїм командуванням викликає в мене подвійні відчуття: з одного боку це були зустрічі з багатьма людьми, у яких рідні на фронті, з якими ми разом плакали, сміялися, а в кінці обнімалися. Це були справді дуже терапевтичні зустрічі, які є незабутніми, і які є потрібні людям. До того це була ще й величезна допомога для моєї бригади, яка отримала все необхідне. Загалом ми зібрали 4 300 000 гривень на зустрічах у 15 містах України, з яких 12 основних і 3 додаткових. Проте, я не думав, що значна частина суспільства сприйме це так в штики і на мене, відверто, обрушилась велика кількість негативу і хейту. Я отримав безліч коментарів, що багатьох відпускають лише на 10 днів відпустки, а мені дали 20 днів відрядження на цей тур. Мені тяжко було з цим, тому що я всього-на-всього хотів бути ефективним, щоб це допомогло моїм побратимам зберігати життя і здоров’я. Я ось 14 місяців служу своїй державі на Вугледарському напрямку в 68 бригаді. З цих 14 місяців я на 20 днів виїхав в тур, щоб зібрати для нас 110 тисяч доларів, з яких не взяв ні копійки, а мені досі під кожним віршем, під кожним відео пишуть, що «він катається по турам, він не служить». Бог суддя для тих, хто таке пише. Я можу зрозуміти їхнє почуття, тому що зараз дуже багато втоми, багато нервів, які виливаються, на жаль, не на ворога, а на своїх людей. Для мене головним критерієм залишається ефективність. Якщо бригадою було вирішено, що ефективніше мене на 20 днів відправити в тур, щоб були зароблені кошти, які будуть зберігати життя і здоров’я людей, то треба було так зробити. Я можу тільки погодитися. Те, що від мене відвернулась частина моїх підписників і образилась частина військових – це вже побічний наслідок, який я приймаю.
Для мене головним критерієм залишається ефективність
І наостанок запитання, коли чекати від вас наступного туру знову по всій Україні, бо бачила, що скоро ви поїдете в Харків, Суми і Черкаси? Чи очікувати читачам літературної новинки?
Зважаючи на все, що я сказав до цього в тур я більше не хочу, тому що таку кількість негативу мені просто складно переварювати. Але знову ж таки, якщо командування вирішить, що це потрібно моїм побратимам, то я зроблю це якого б там хейту воно мені не коштувало. Сам я як і не просився, так і не буду проситись в подібні тури під час військового стану, але якщо читачі і аудиторія, яка цікавиться моєю поезією, захоче цього після перемоги, то я би з радістю з ними зустрівся. А зараз працюємо наскільки можемо і так як можемо. Працюємо на перемогу кожен на своєму місці.
