Українська модель Анастасія Грабар розпочала кар’єру у 14 років. Вона дефілювала на показах у 40 країнах світу. Її світлини прикрашали обкладинки журналів, а яскрава зовнішність стала родзинкою світових рекламних кампаній. Про залаштунки модельної кар’єри, перші контракти та життя в Естонії.
https://www.instagram.com/grabar_anastasiya/
Анастасія, в 14 років ви вперше поїхали на свій перший модельний контракт. Розкажіть, як все починалося?
Багатьом здається, що у такому віці неможливо розпочати кар’єру. Але серед моїх знайомих моделей багато вдалих прикладів: і я тому підтвердження. У школі я була найвищою у класі, тому, як і будь-яка інша дівчинка з такими параметрами, я мріяла стати моделлю. Одного дня мені написала агенція, яка запропонувала приїхати в Київ спробувати себе в якості моделі, а я така, що люблю ризикувати (посміхається). В Києві мені сказали, що мої стегна 93 см в 13 років при зрості 180 см – це дуже багато. Я майже встигла розчаруватися, але доля підкинула мені ще один шанс. Вже через декілька днів я дефілювала в одного з кращих українських дизайнерів –
Андре Тана. Далі все закрутилося і вже в 14 я поїхала на перший свій модельний контракт. Починала я як подіумна модель, але ця робота «невдячна», тому я завжди шукала контракти з вищою оплатою. Я трудоголік, тому з 14 років я «пахала», робила все аби бути зайнято 24/7.
Чи підтримували вас рідні у вашому виборі стати моделлю?
Я вперта з дитинства, тому якщо я щось задумала – я цього досягну. Мама – це моя найкраща подруга. Вона мене завжди підтримувала та підтримує по сьогодні. Я якось швидко подорослішала, а вона це помітила, тому довіряла мені, знаючи, що я все аналізую і не зроблю недопустимі речі. Я дякую мамі та батьку за генетику: волосся, фігура, великі очі (посміхається).
Зі сторони дивлячись на моделей здається, що це робота для красивих дівчат, які дефілюють по подіуму та щодня фотографуються. Розвійте цей міф, які труднощі існують у вашій роботі?
Мені здається, що на початку мого шляху лише труднощі й були (посміхається). Робота моделі – це постійні кастинги, пошук адекватних агентів, недоспані ночі та робота по 12-14 годин, зміна десятків країн і тд. Пам’ятаю мою роботу в Туреччині. Графік роботи був 6/1: 12 годинний робочий день, де за зміну ми знімали 400 одиниць одягу. Уявіть, одягнути та зняти таку кількість одягу: в мене було стерто все тіло, в прямому сенсі. Але було й прекрасне в моїй роботі. Одного разу я підписала контракт з відомим брендом інтимної білизни. Це були зйомки найвищого рівня з найбільшим бюджетом в моєму житті, зі мною працював один із кращих фотографів України, стиліст та організатори, котрі зробили мене впізнаваною по всьому світу. Навіть сьогодні ви можете знайти білизну «з моїм обличчям» в усіх секс-шопах світу (посміхається).
Якби вам випала можливість потрапити в минуле і почати цей шлях знову, чи обрали б ви знову модельну кар’єру?
Так, не роздумуючи скажу, що пройшла б цей шлях знову і знову! Але я була б більш авантюрною. Погоджувалась би на різні авантюри (посміхається). Я люблю емоції, людей, знайомства, наповнююсь людьми –
модельна робота дає мені все це!
Анастасія, після початку повномасштабного вторгнення ви виїхали в Естонію. Скажіть, як ви прийняли це рішення?
24 лютого я, як і всі українці, не розуміла, що буде далі. Треба виїжджати чи ні, залишатися чи не ризикувати. Вже через місяць ми з мамою прийняли рішення виїхати в Естонію, адже у нас там були родичі. Планували на тиждень, але проживаємо вже тут 1,5 року. В Україні у мене залишився брат, який сьогодні захищає Україну в лавах ЗСУ. Я допомагаю йому та його підрозділу, купую все необхідне спорядження щоб максимально підтримати наших бійців. Навіть в Києві я продала свою квартиру і майже всі кошти пішли на допомогу ЗСУ. Я за нього хвилююсь, особливо коли брат не виходить на зв’язок, але він щиро радий за нас з мамою, що ми у безпеці. В Естонії мені подобається, це спокійна та тиха країна. Але я щиро сумую за Україною, вірю в перемогу та всім серцем співпереживаю українцям!
Що змінилося у вас в житті після переїзду? Чи змінилися орієнтири?
Моє життя набуло інших цінностей. Якщо до війни я була абсолютним трудоголіком, багато працювала та відкладала життя «на потім», то зараз ситуація кардинально інша. Чесно кажучи, до війни я дуже добре заробляла, але на себе витрачала близько 200 доларів в місяць. Чому? Досі не розумію. Тоді мені здавалося, що це норма і так всі живуть. Я зовсім себе не цінувала. Не ходила до ресторанів, не їздила на відпочинок, економила на собі і не робила те, що мені подобається. Сьогодні я живу по-іншому, адже я дійсно зрозуміла цінність життя: кожну хвилину, кожну годину ціную те, що маю. Я продовжую допомагати ЗСУ та вірю, якщо кожен внесе свою лепту в перемогу, ми разом її пришвидшимо!
