матеріал підготувала Маріетта Мкртчян
Як це – зростати та виборювати місце під сонцем, коли ти – дочка народного артиста України?
Перше велике інтерв'ю для журналу GOSSIP magazine арт-кураторки, мрійливої та творчої – Анастасії Горбунової. Вперше вона вирішила розповісти про подробиці свого дитинства, дитячі мрії та професійний шлях.
Для кампейну французького recycling бренду «Vision&Something», 2022 рік.
Фотограф: Vincent Dulout
Ваш батько народний артист України. Розкажіть, як це народитися в такій незвичайній сім'ї?
Важливо розуміти, що народний артист – це звичайна, проста людина, така ж, як і всі інші, але через професійну діяльність творчі сім’ї дійсно не схожі на інші. Тато був в моєму дитинстві, але не стільки, скільки б мені хотілося. У нього були інші пріоритети, пов'язані зі зніманнями, з креативними проєктами. І, на превеликий жаль, родина відходила вже на другий-третій план, як зазвичай буває у житті творчих людей. У підліткові роки мені хотілося, щоб для моїх друзів, для мого найближчого оточення, був цей образ, що ось тато, він поруч і я така «татова донечка». У моїх творчих починаннях він мене дійсно підтримував. Я скористалась шансом і вирішила, що буду робити на цьому акцент: просувати бренд «тата та доньки». Все ж таки я скажу чесно, що бути донькою народного артиста – це мати батька, з яким ти можеш отримати популярність та особливий образ, а з іншого боку – жити зі справжньою, звичайною людиною, з її проблемами, з її характером, з її, місцями, байдужістю.
Фото з татом, особистий архів
У мене також є мама, яку звуть Олена Яковлева, але насправді в інтернеті постійно пишуть, що моя мама – Світлана Лопухова, художниця. Однак, цю жінку я навіть не бачила, не знаю, хто це така (посміхається). І я хочу підкреслити, що це плітки і неправда. Моя справжня мама завжди була поруч. І якби не вона, гадаю, що образ «батька народного артиста» він би, навпаки, зіграв дуже складну роль в моєму житті. Мама постійно підтримувала мене, робила багато непомітної, але важливої роботи. У той час як батько вирішив, що він буде просто насолоджуватися моєю компанією. І на цьому моменті ми зіграли таку ключову роль і зробили з цього справжній бренд.
Фото з мамою, особистий архів
Чим Ви захоплювались у дитинстві та ким мріяли стати?
У цьому питанні також велику роль зіграли батьки та їх положення в суспільстві, особливо батька. Адже все оточення нашої сім'ї казало про те, що я виросту і стану акторкою. І мене настільки це дратувало, що я сказала: «Ні, я виросту і стану юристом, як мама». Я це підкреслювала з чотирьох років. Однак потім зрозуміла, що мені це не так цікаво і більше схоже виключно на протест. І десь у першому-другому класі зрозуміла, що хочу стати дизайнеркою. Робити всі можливі наряди і плаття, які тільки можна уявити. Вже пізніше стало очевидно, що це теж не моє. І я повернулась до того, про що всі говорили з дитинства – акторство. Перший раз я спробувала грати в кіно в 12 років, і, чесно кажучи, мені дуже сподобалося (посміхається). Я вперше відчула енергію творчості, відчула, що хочу стати акторкою. Проте, мені було страшно зізнатися собі в цьому, тому я й надалі продовжувала казати, що хочу стати дизайнером. З самого дитинства я хотіла мати креативну професію. У сімнадцять років дійшла висновку, що не хочу займатися виключно творчістю, бо це дуже ризикований крок. Розмірковувала над тим, щоб знайти золоту середину, а це може бути реклама, журналістика, адже був досвід роботи на радіо "Аристократи". І я так прагматично підійшла до вибору спеціальності, але з огляду на те, до чого лежить моя душа.
Для кампейну французького recycling бренду «Vision&Something», 2022 рік.
Фотограф : Vincent Dulout
А чи були у Вас хоч раз прямі думки почати займатися журналістикою?
У десятому класі постало питання про вступ у ВНЗ, я розуміла, що хочу мати креативну професію, але ту, яку не соромно монетизувати (тому що для мене творчість повинна залишатися щирою, тому своє мистецтво я не хотіла робити комерційним). У 2019 році, коли питання професії було для мене актуальним, я думала, що це буде практичним варіантом, бо є багато відгалужень цієї професії, наприклад, копірайтинг. А це підвищує шанс завжди знайти роботу, якщо що. Скажу честно, я мала страшенний протест до всього типового глянцевого медіа та безпосередньо «жовтої преси». Бо саме ця історія з тією художницею, яка нібито моя мати, мене спочатку і відштовхнула. І плюс, «пластиковий» глянець не має енергію життя та пристрасті, яку я так шукала у журналістиці та комунікації з людьми, коли щира магія слова розкривається у чесній співпраці. Важливо додати, що не це вплинув мій попередній досвід, як я казала раніше, перша робота на радіо з 14 років, яка мені дуже сподобалось. Однак, я обрала все ж дотичну до цієї сфери спеціальність – «Реклама та зв'язки з громадськістю» і розуміла, що це якраз і буде мій такий щасливий квиток в життя. Хороша реклама, як маленьке кіно, і це монетизувати мені буде у задоволення (посміхається).
Ви сказали, що у 12 років у Вас був перший досвід у кіно. Можете більш детально розказати, як це було та чи задумувались Ви після цього про професію акторки?
У нас в сім'ї було таке правило: батько міг запропонувати мені якусь творчу історію (якщо я цього захочу, бо у дитинстві усі були проти моєї участі у кіно), але чи залишусь я в проєкті, залежить тільки від мене. І цього разу у нього була головна роль у першому українському дитячому мюзиклі «Трубач», він запропонував мені взяти участь і я вирішила спробувати. Проте, я не хотіла просто прийти на майданчик і грати свою роль, я вирішила пройти кастинг разом з іншими дітьми. Мені дуже не хотілось, щоб мене взяли тільки через моє прізвище. Коли ми приїхали на кастинг, було вже темно і пізно, я бачила, що після робочого дня режисер не в дуже приємному настрої. Все-таки, я почала танцювати, співати, дуже хвилювалась і тремтіла, але виклалась на повну. А потім, ми з мамою порадились і вирішили показати режисеру мої «скетчі», які ми знімали вдома. Я ніколи не думала, що хтось їх побачить, але воно того вартувало (посміхається). Коли я вперше почула його щирий сміх, то зрозуміла, що не дарма. Подібну реакцію неможливо було зіграти, але саме це додало мені впевненості у своїй акторській «майстерності».
Зі зйомок фільму для французької кіношколи ENSAV, 2023 рік.
Фотограф: Alexandre Magnien
Ви навчались у школі кураторства при галереї РА у Києві. Чому Ви обрали професію арт-куратора?
У 2017 року я потрапила на масштабну художню виставку "Kyiv Art Week", яка мене особливо вразила, з цього все почалось. Три величезні поверхи сучасного українського мистецтва, де головна ідея усього фестивалю полягала у тому, щоб налагодити культурні звʼязки арт-спільноти. Я хотіла бути причетна до цієї творчості, до цього глобального маніфесту. Тоді я почала цікавитися арт-менеджментом, а пізніше – арт-кураторством. Виявилось, що арт-куратор – це людина, яка на базі історичних та особистих знань створює ідею, концепцію та реалізовує її через візуальний голос художника. У моєї мами є знайомий – Андрій Триліський, який є директором галереї РА та школи кураторства. Тому можливість навчатися у школі при галереї зʼявилася одразу, але особисті комплекси через відсутність вищої художньої освіти не давали хоча б «спробувати». Після першого року навчання у КНУ я перейшла на заочну форму, через це зʼявився час продовжити додаткове навчання кураторства та захисти свою першу дипломну роботу (художню виставку). Один з лекторів школи є український арт-куратор та арт-критик Констянтин Дорошенко. Після лекції з ним мене повністю захопила ця діяльність і сфера. Насправді, той рівень знань, той рівень можливостей, який давала ця школа – був просто неймовірним. Дипломною роботою була справжня кураторська виставка. Мені було дуже тяжко у роботі з художниками, у розумінні нашої співпраці, але потім, вже після реалізації проєкту, я зрозуміла, що хочу бути арт-куратором.
Вже понад п'яти років Ви є рекламним обличчям багатьох брендів. Розкажіть про ваш досвід зйомок.
Я ніколи не була таким обличчям, яке ми бачимо скрізь: і по телебаченню, і на біл-бордах. Могла десь з'явитися і не більше, як буде далі – побачимо. Перший мій досвід як моделі був для салону краси у Києві. Вони мене запросили на фотосесію, зробили макіяж, зачіску, нігті, все це без будь-яких домовленостей про оплату чи контракт. Потім я дізналася, що моє обличчя є на сайті цього салону. Звісно, мене переповнювала гордість, що я стала рекламним обличчям їхнього бренду. Проте, з правової точки зору, вони просто вкрали моє лице. Коли мені було 15-16 років, тоді ще була легальна соціальна мережа як «ВКонтакті» і там було багато груп з моделями, які працювали безоплатно. Я писала багатьом фотографам, які мені подобались, що я згодна працювати у такому форматі. Так я познайомилася з дівчинкою, яка мене захопила своєю креативністю. Зараз вона знаходиться в США і є дуже крутою фотографинею - Mariia Lodina. Нашу першу спільну фотосесію ми провели за 300 гривень в Одесі (посміхається). Потім почали дружити і робили багато цікавого контенту. Пізніше, через повномасштабну війну в Україні, я вимушена була виїхати до Франції. Тут познайомилася з французьким брендом «Vision&Something», який займається створенням та пошиттям суконь з перероблених матеріалів. Вони запропонували зйомку та ми домовились про зарплатню у 50 євро за весь знімальний день. І я досі вважаю, що це був мій найдорожчий контракт (посміхається). І все ж таки я відчуваю себе більш художником, автором своєї ідеї. А коли ти працюєш як модель, ти просто виконавець задуму іншої людини й твого «Я» там не повинно бути. І саме тому, на початку вашого питання я відповіла «побачимо», по подібна роль ніколи не зможе реалізувати моє повноцінне та незалежне бачення усіх креативних процесів. Хочеться зараз створювати те, де є більше «справжнього».
Війна в Україні. Як вона вплинула на Вас?
Це дуже болісна тема для кожного з нас. Я не психолог, але мені здається, один з проявів посттравматичного синдрому – коли ти починаєш губитися у датах, місяцях і будь-яких числах, що я вже помічаю за собою. Бо іноді мені потрібен час, щоб згадати який сьогодні рік, чи що я робила минулого тижня. Такі «часові проміжки» стали складними для розуміння після 24 лютого 2022 року. З початком повномасштабної війни у мене склалось таке відчуття, що все, що було до – зникло. Немає ні моїх особистих перемог, немає ні щасливих моментів. Все це залишилося в минулому. Зараз я перебуваю у Франції, бо отримала можливість безкоштовного навчання в вузі, але питання не залежить лише від місцезнаходження. Об'єктивно, якщо ти перебуваєш закордоном, то ти фізично у безпеці. Проте є дуже багато інших аспектів, коли ти не відчуваєш себе захищено, навіть якщо знаходишся, особливо не на своїй території. Бо ти тут чужий, і завжди таким залишаєшся. Ми можемо розповідати свої переживання психологу та своїм друзям, але на загал ти нне маєш морального права сказати, як тяжко зараз бути не дома, як тяжко виходити, спілкуватися не своєю мовою. І це абсолютно нормально, бо люди відчувають стільки горя та втрат, що свої проблеми краще залишити для себе та найближчого оточення. Це коректно і правильно, тому я не маю право на публічну рефлексію, розуміючи реалії нашого сьогодення. Тут у Франції я вивчаю кіно і хочу здобути вищу освіту, перейняти навички європейського розуміння культури та всю цю практику принести у свою країну. Адже я бачу величезний потенціал в Україні та її культурному розвитку. Проте, я, як і всі, знаходжуся у повному нерозумінні, що буде далі. І одним з наслідків є те, що ти перестаєш будувати плани. Бо, здавалося б, в Європі у тебе багато можливостей, але це просто неможливо, ти не розумієш, який час, не розумієш, що буде в твоїй країні, ти не розумієш, що станеться з твоєю родиною, адже частина моєї родини досі в Україні. І я не можу собі дозволити навіть такого привілею, як планування, де б я не знаходилася.
Ваше «місце сили» – це Крим. Чому?
Дійсно, для мене Крим – це місце сили. Вперше я приїхала туди, коли мені було лише 3-4 роки. Пам'ятаю, як сиділа біля моря і завмерши дивилася на хвилі. Ця щира взаємодія з природою. І саме тоді я вперше відчула гармонію зі світом. Бо місце сили це там, де ти можеш бути собою, жити в моменті. У мене була можливість побачити багато красивих місць за життя, дякуючи батькам. Я була на Мальті, бачила Азію. Але ніде не було нічого схожого на Крим. І ця природа настільки дика, шалена, і саме вона дає спокій і силу. Цей контраст, який неможливо пояснити, і звісно, не можливо знайти аналогів. До анексії півострова, всі 3 місяці літа я проводила в неймовірному Криму з моєю бабусею Людмилою. Ми читали багато книжок, гуляли гарними схилами та збирали гілочки хвойних дерев. Це щасливе дитинство, яке, я впевнена, що знайому багатьом з нас. Саме у Криму відчуваєш певне «полегшення», яке ми не можемо собі ніколи дозволити в буденному житті. Зараз я дуже сумую за Кримом. У мене тижня не проходить, щоб я не згадувала ті міста. Він мені сниться постійно. Після анексії було дуже тяжко, здалося, що в тебе забрали частину тебе самого, щось вкрали. Проте, насправді, мені допомагає думка про внутрішню силу, коли ти розумієш, що все залишилось в середині твого серця. Море. Спокій. Найгарніші краєвиди Ялти, чи затишні вулиці Києва чи неймовірне сонце Одеси. Все в тобі, душі, в голові, в серці! Ось ця сила допомагає чекати.
