матеріал підготувала Свириденко Аліна
Поспілкувались з українською телеведучою та журналісткою Мариною Машкіною, яка вже давно завоювала серця глядачів своєю харизмою та професіоналізмом. Вона не лише пильно стежить за подіями у світі спорту, а й має неперевершений талант розповідати про них. Давайте разом відкриємо для себе світ футбольного журналіста і дізнаємося більше про її кар'єру. 
Марино, яке місце займає спорт у вашому житті?
Десь між першим і другим (посміхається). Насправді, я виросла у спортивній родині. Мій батько спортсмен з дитинства, тому і мене з малечку привчав до фізичних занять. Ще в дитинстві я перепробувала дуже багато видів спорту: від легкої атлетики до волейболу. Якщо говорити про сьогодні, то щотижня в моєму розкладі є басейн, біг та пілатес. Зараз погода стає комфортнішою для їзди на велосипеді, тому, якщо буде вибір між поїздкою на машині або велосипедом – оберу велосипед. Фізичні навантаження дають мені можливість відчувати себе здоровою, тому спорт був, є і буде в моєму житті!
Саме через любов до спорту ви обрали спортивну журналістику?
Не можу сказати, що це було основною причиною. Взагалі, не вважаю себе спортивним журналістом. Я – футбольний журналіст. Для мене спортивний журналіст – це людина, яка орієнтується у всіх видах спорту, а я все ж таки, виключно футбольний журналіст. На самому початку кар’єри в мене були спроби стосовно випусків про хокей, але я зрозуміла, що це не моя тема, оскільки я в цьому нічого не розумію. Навіщо ламати голову, якщо є спеціалісти у цьому напрямку? А ось футбол – 100% моє. Мої знання у темі футболу сформувалися завдяки тому, що я часто разом із батьком дивилась матчі. Навіть, пам'ятаю ситуацію з дитинства, коли був важливий матч Чемпіонату Світу в Німеччині і ми планували його дивитись разом з татом, але мама попросила нас поїхати в магазин. Ми були дуже засмучені, але знайшли вихід – слухали матч по радіо (посміхається). Усе дитинство я збирала картки про чемпіонати з футболістами в альбоми і потім обмінювалась ними з однокласниками. Думаю, деякі з них ще збереглись!
Розкажіть як ви готуєтесь до інтерв’ю та прямих ефірів? Як обираєте героїв та теми випусків?
Якщо говорити про роботу в прямих ефірах і брати до уваги саме мої включення на матчах Української Прем'єр-ліги, то я знаю свій розклад на наступний тур або, іноді, навіть на декілька турів вперед. Саму підготовку зазвичай починаю за два дні до матчу, зв'язуючись із прес-службами клубів, щоб дізнатись про ситуацію в команді, можливі травми гравців або головні новини у команді. Я записую цю інформацію і ми обговорюємо її з редактором. Ключові моменти розділяємо, щоб підготувати контент для ефіру, обговорюємо, що буде на включенні в студії, кого беремо на ефір тощо. Робота з інтерв'ю – це трішки інший жанр. Інтерв'ю потребує більшої підготовки. Теми і героїв обираю сама, але раджусь зі своїм коханим та друзями (своїх колег вважаю своїми друзями). У мене є список героїв, який майже не змінюється. У ньому приблизно 100 людей, з якими я хочу записати випуск. Починаючи від якогось футболіста першої ліги і закінчуючи Кріштіано Роналду (посміхається), я собі умовно ставлю плюсик з тими, з ким вже записала або домовилась.
Марино, а як щодо тайм-менеджменту? Який у вас графік роботи, чи встигаєте «жити» життя?
Мій графік настільки насичений, що більшість часу я живу в режимі футболіста (посміхається). Потяг, готель, стадіон, літак, знову стадіон, і знову готель – це моя реальність, яка дуже виснажує. Час в дорозі займає більшість часу в моєму розкладі. Часто, відпрацьовуючи матч, їду у готелі, а наступного дня вже знову потяг та наступний матч. Якщо збірна грає за кордоном, можу там бути аж до трьох тижнів. І навіть вихідний для мене – це паніка: прокидаюся о 8-й з думкою, що проспала матч, або дивуюсь, що мене будить коханий вдома, а не провідник у потязі (посміхається). Але незважаючи на всі тонкощі та труднощі моєї роботи, я дуже сильно люблю те що роблю! Часу вистачає на все: і на кохану людину, і на друзів, на спорт та хобі. За роки роботи я навчилася все поєднувати.
А як часто ви стикаєтесь із хейтом та критикою в свою адресу?
Доволі часто стикаюся з певними уявленнями та стереотипами, пов'язаними з моєю професією. Одним з таких уявлень є те, що я, як дівчина, що працює в кадрі, як спортивний журналіст, особливо футбольний, маю за головну мету – знайти футболіста. Люди часто припускаються цієї думки. Я розумію, чому такі уявлення можуть виникати, але важливо розуміти, що кожен журналіст має свої власні інтереси та напрямки роботи. Незважаючи на образливі коментарі та стереотипи, я ставлю собі за мету залишатися професіоналом і не реагувати на негатив. Я відповідаю лише на конструктивну критику, а образливі коментарі залишаються без уваги.
Який особисто для вас був найважчий момент в роботі зі збірною України?
Ох, звичайно, пам’ятаю той день. Це було під час матчу Україна - Боснія, коли збірна програвала до 80-ї хвилини. Я стояла у флеш зоні, хоча зазвичай маю інше місце, і, розумію,що, здається, зараз все. Зізнаюся, я вже готую питання про нашу поразку, і просто не хочу йти на післяматчеві інтервʼю. В душі пустота. І тут, я повертаюся на своє традиційне місце, позаду тренерів, ми забиваємо два голи і змінюємо ситуацію. Тоді масажист команди сказав, щоб я тепер завжди стояла на своєму місці під час гри (посміхається).
А поділіться з нами цікавою або незвичною історією з вашої роботи журналістом разом із збірною України. Яка запам’яталась найбільше?
Маю таку історію, вона навіть більше «смішна» (посміхається). Коли я їду по роботі, в мене в думках лише робота. Тому, дякую адміністраторам збірної, які за мною «слідкують» і дякую їм за те, що я ще досі зі своїм закордонним паспортом. Ось на останніх матчах збірної у нас літак Прага-Мальта. В аеропорту Праги під час огляду тренерський штаб і адміністратори вже жартують наді мною, мовляв, «Марина знову щось загубить». Я кажу: «Ні, все зі мною». Але чомусь, саме в той день я одягнула годинник, який був подарунком від моїх батьків. Ми проходимо всі контролі, на одному з них я знімаю годинник, щоб покласти його в контейнер і забираю все, окрім годинника. Вже на Мальті я розумію, що годинник залишився в Празі. Завдяки адміністраторам і подрузі, яка живе в Празі, вдалося його повернути. Але це сталося ще й завдяки тому, що я була саме зі збірною, а не сама. Адміністратор навіть в тій ситуації не здивувався, а просто спитав: «На цей раз що?» Також була ситуація з паспортом, коли ми їхали автобусом до України, завдяки нашому водію нам вдалося його повернути. Всі вже знають про мою зосередженість на роботі під час наших поїздок (посміхається).
