Олено Шилова – гештальт- терапевтка, супервізорка, тренерка, та викладачка, авторка офлайн та онлайн семінарів, засновниця одеського гештальт інституту.
Олена, ви гештальт-терапевт, супервізор та психолог. Скажіть, що привело вас у психологію?
Все почалося з «коріння» (посміхається). Я виросла у великій родині: у мене було багато двоюрідних братів, сестер, багато іншої рідні. Ще з дитинства мене дуже цікавило, як так: ми ніби разом, але такі різні. В одній родині виховують так, а в інших – інакше, одні люди живуть за правилами, інші в хаосі, у всіх різні характери, але між собою вдається будувати взаємовідносини.
Спочатку я здобула медичну освіту і працювала у лікарні, але завжди цікавилася чимось глибшим. З часом я отримала психологічну освіту, але психологія на той час була чимось виховальним, діагностичним і не завжди тим, чим призначена бути. Я шукала інших форм присутності терапевта і поїхала вчитися «у світ»: навчалася в інститутах в Швеції, Бельгії, Італії, Франції та інших країнах. Це надихнуло мене заснувати власний інститут та викладати те, що повинно стати психотерапевтичною допомогою.
Розкажіть про ваш інститут. Ви не лише є психотерапевтом, а й викладачем?
Я люблю взаємодіяти з людьми в рамках психотерапії і паралельно досить багато викладаю та супервізую інших терапевтів. Тут важлива доброзичливість, а не оцінювання. Я знаю досить багато поламаних, зневірених людей психотерапевтами або психологами. Це відбувається через міфи, через фіксації цінностей самого терапевта, через непрофесіоналізм. На жаль, в психологію приходить багато людей з інших професій, які не знайшли себе, по залишковому принципу. Але психологія – це той напрямок, де важливо вчитись все життя, мати клінічну освіту, аби розуміти усі тонкощі з якими ми стикаємось в терапії з клієнтом. В інституті я надаю повний спектр тих знань, які допоможуть психотерапевтам проводити роботу з людьми кваліфіковано.
А в якому напрямку ви працюєте?
Кожен психотерапевт обирає той напрямок, який йому ближче, мій – гештальт-терапія. Все виникає в обставинах та можливо через обставини. Це дуже чуттєвий та цілісний підхід до життя людини, але також я вивчала психоаналіз, когнітивну, позитивну біхевіоральну та символдраматичну психотерапію. В своєму інституті я викладаю гештальт підхід; навчаючи цьому підходу я даю інформацію про те, як це розглядають в різних напрямках.
Олено, на початку повномасштабного вторгнення ви працювали з першого дня не полишаючи власних клієнтів. Скажіть, як сьогодні змінилися запити людей?
На початку війни я, як і усі нормальні люди, була в стані шоку та потрясіння. Але в перший день початку повномасштабної війни у мене був прийомний день і досить багато клієнтів прийшли до мого кабінету. В людей ніби земля пішла з-під ніг. Сьогодні головна тема – це вплив війни на людей та її наслідки. Це страшний виклик нашому суспільству. Це жахливі обставини. Я працюю з біженцями, з внутрішньо переселеними українцями, з українцями, що проживають війну вдома. Війна лиш стала лакмусом, та зробила фарби проблем яскравішими в тому, що було до війни, а для когось відкрила нові можливості, підтримала ті наміри на які раніше не було рішучості. Але з чим би не приходила до мене людина, ми іноді повертаємось до історії її раннього кохання (посміхається). Маю на увазі дитинства і того, чому вона там навчилась. Взагалі, українці – неймовірно спроможні. До повномасштабної війни ми не відкривали і половину того потенціалу, яким нас нагородила природа від народження.
Одна із важливих та болючих тем, яка хвилює жінок — це тема ідентичності та роль жінки у суспільстві. Чому, в потоці життя жінка втрачає себе та ставить своє Я на задній план?
Я наведу декілька прикладів, але їх набагато більше. Перше – сьогодні, в період повномасштабної війни жінки, які виїхали за кордон, глобально переживають шокуюче «обнуління». Вони багато втратили: починаючи від улюблених домашніх капців, звичок, відносин – закінчуючи кар’єрою, або роботою. Це схоже на «соціальний суїцид». В жінки залишається лише її ім’я і знання, що поряд з нею – її діти. Вона хапає їх і починає функціонувати. Друге – якщо жінка наближається до 40-50 років – це є криза середнього віку, яка в цей час і так би сталася, а війна пришвидшила процес. В цей період у жінки з’являються екзистенціальні питання: хто я, що я роблю, навіщо є життя, що є цінним, а що другорядним? Велика переоцінка усвідомлень. Третє – ми унікальна нація. У нас не проходить так, щоб 3 покоління було без війни. Можна сказати, що ми завжди у війні. Ми виживаємо, а практика просто жити – відсутня. Вибираючи партнера, не завжди на першому місті комфорт жінки. Виникають питання: не піде він від мене? Жінка починає старатися, хоче бути кращою, аби він не покинув її. Чи гарна я господиня? Чи краща мама? Жінка – виживає, а не насолоджується життям. Кожна подія ніби виклик. Після Другої світової війни ми маємо певний тягар: багато жінок залишилися без чоловіка або з чоловіком інвалідом. Виросло багато поколінь жінок, які пережили посттравматичний розлад, одним із симптомів якого є втрата емпатії. Зверніть увагу на минулі покоління, мами, бабусі – це люди які працювали, функціонували, здобували блага та добробут, але мало цілували, обіймали, говорили ласкаві слова. Діями вони говорили про любов до інших, а не дотиками, поглядами, словами. Але ми люди, нам важливо чути. Це наслідки, які ми вже мали, але зараз знову війна, сьогодні знову руйнуються сім’ї. Багато людей втрачають емпатію до не схожих. Ми чутливі до болю, коли вже жах, але не чутливі до особистого болю.
Олено, саме через це сьогодні так багато розлучень? Як у вашій практиці?
В парі потрібно розмовляти, дискутувати, комунікувати. Що закохує? Різність. Що приводить пари до розлучення? Різність. Коли ми різні в шлюбі, у нас є великий потенціал один у одного чомусь навчитись, трансформуватися, розвинути в собі ще нові якості, або ця різність «вбиває» пару, адже є бажання підкорити один одного. Багато років сім’ї можуть вести війну – хто підкориться, а хто буде підкореним. Багатьом вдається, а хтось каже – ні. Але людям, варто усвідомити, що найтяжча праця – робота над відносинами. Розлучення трапляються через втрату навику комунікувати та знаходити спільну мову залишаючись двома різними «я», що перетворюються у «ми». А не так, як в нашій культурі, коли одне «я» поглинає інше «я», люди в парі починають робити щось, що подобається одному, а інший – знаходиться в жертовній позиції. Потім якась кривда і вони міняються місцями, і так по черзі. Це теж призводить до розпаду сімей. Кращий шлях – звернутися до фахівців, вони допомагають почути один одного. Бо кожен в парі напрацював свою «ізоляцію», позицію, стиль поведінки та те, що забрав із свого «раннього кохання». І часто, це заплутаний клубок болю та любові, розчарувань та мрій.
Не буває щастя на самоті! Щастя серед людей. Воно у відносинах і розумінні, що найцінніше – це життя.
