матеріал підготувала Анастасія Забашта. 
Поліна Червоненко – не просто хореограф, а справжній символ відданості танцю та успішний блогер. Вона змогла перетворити свою пристрасть у масштабний проєкт, надихаючи тисячі людей на самовираження через танець. Її історія – це поєднання наполегливої праці, творчих пошуків та невпинного розвитку. Поліна пройшла шлях від перших невпевнених па до власної унікальної методики викладання, яка завоювала серця як початківців, так і професіоналів. Її відео збирають мільйони переглядів, а студії танцю завжди сповнені енергії та драйву. Але за цим успіхом стоять роки праці, випробувань і боротьби зі стереотипами. У інтерв’ю для журналу GOSSIP Поліна відверто розповідає про свій шлях у світі танцю, виклики, з якими стикалася, натхнення, що веде її вперед, а також про свої амбітні плани на майбутнє.
Поліно, ви пам’ятаєте момент, коли зрозуміли, що танці — це справа всього життя?
Так, пам’ятаю. У три роки я ще не усвідомлювала, що танці стануть моєю професією, але вже тоді відчувала до них особливий потяг. Починала з класики, але завжди прагнула експериментувати, вигадувала власні рухи. Згодом спробувала народні та бальні танці, а ще театральну хореографію — хоч цей період тривав лише рік. У 13-14 років я була впевнена, що стану кінорежисером, навіть знімала короткометражки. Проте, попри всі захоплення, танці завжди залишалися зі мною. Я з нетерпінням чекала кожного тренування, і коли настав момент вибору майбутнього, зрозуміла: це не просто хобі, а частина мене. У 15 років мені вперше довірили вести власну групу — і тоді я остаточно вирішила, що танці стануть моїм життям.
Чи був у вас наставник, який вплинув на ваш стиль?
У мене не було одного наставника, який би сформував мене як танцівницю, але було багато людей, у яких я вчилася. Пам’ятаю свою першу викладачку, яка одразу побачила в мені потенціал, хоч і працювала зі мною досить жорстко. Це навчило мене дисципліни та наполегливості. Найбільший вплив на мене мала поїздка до Латинської Америки у 14 років. Там я вперше побачила регетон у його справжньому виконанні — потужному, технічному, наповненому енергією. В Україні цей стиль на той момент існував переважно як соціальний танець, і я зрозуміла, що хочу змінити це. Повернувшись додому, я почала поглиблено вивчати регетон, досліджувати його культуру, техніку, історію. Зрештою, мені захотілося не просто танцювати, а передавати ці знання іншим. Друзі та колеги підтримали мене, і саме завдяки їхній вірі я наважилася створити власну групу й почати викладати. Це був сміливий крок, але я знала, що йду правильним шляхом.
Цікаво, чи доводилося вам сумніватися у своєму шляху? Як ви справлялися з творчими кризами?
Сумніви можуть виникати в будь-якій сфері, але думки повністю покинути танці у мене ніколи не було! Звісно, я проходила через творчі кризи, особливо після переїзду до Іспанії. Тоді з’являлися думки: «А може, варто спробувати щось інше?» Але навіть у такі моменти я розуміла, що танці — це частина мене. Щоразу, коли стикалася з творчими бар'єрами, я долала їх саме через творчість — експериментувала, пробувала нові стилі, шукала натхнення у музиці, подорожах, спілкуванні з людьми. Саме це допомагало мені знову відчути пристрасть до своєї справи та рухатися далі.
Як ви почали викладати? Що було найскладнішим у цьому процесі?
Спочатку я заміняла інших хореографів, а в 15 років мені запропонували відкрити власну групу. Це був непростий період, адже я жила за містом, а викладати потрібно було в Києві. Я зрозуміла, що хочу повністю присвятити себе танцям, і прийняла непросте рішення — залишити школу та переїхати до Києва (посміхається). На початку було складно. По-перше, мій стиль був новим і незнайомим для багатьох, по-друге, я була дуже юною, і деякі учні ставилися до мене з недовірою. Я навіть приховувала свій вік, щоб зберегти субординацію. Спочатку на заняття приходило всього 2–3 людини, але я не здавалася: активно працювала над собою, створювала контент, знайомила людей з культурою цього стилю. Згодом усе почало змінюватися. До локдауну моя група вже налічувала 40–50 осіб, і мені довірили ще одну. Багато хто спочатку не вірив у мій успіх, але з часом ставлення змінилося. Я зрозуміла, що знайшла свою справу і отримую від неї величезне задоволення!
Поліно, а як виникла ідея відкрити власну школу танцю? Чи важко було зробити її впізнаваною?
Це було ніби покликання (посміхається). Під час локдауну танцювальна сфера фактично зупинилася, і всі перейшли в онлайн. Я почала записувати курси, розвивати цю сферу, але відчувала, що хочу більшого. Онлайн не міг замінити живої енергії залу, атмосфери тренувань, командного духу. У той час у студії, де я працювала, почалися конфлікти, і атмосфера вже була не тією, що раніше. Я все частіше уявляла момент, коли відкрию двері власного залу, зайду, глибоко вдихну й відчую: «Це моє». Я хотіла створити простір, де буде моя енергія, моя команда, мій вайб. Я поділилася цією ідеєю з батьками. Мама підтримала мене відразу, а тато мав сумніви, але коли побачив мою рішучість, зрозумів, що відмовляти мене марно! Я вклала всі свої накопичення — гроші з онлайн-курсів, заощадження, які відкладала на освіту. Це був ризик, але я знала: або зараз, або ніколи. Зробити школу впізнаваною було непросто. Я працювала на репутацію, вкладала в розвиток контенту, створювала особливу атмосферу. З часом люди відчули цей вайб і почали приходити не просто на танці, а в простір, який резонував із ними. Це і стало ключем до успіху!
Конкуренція у сфері танців велика. Як ви будували унікальність своєї школи?
Чесно? Я навіть не думала про конкуренцію. Коли відкривала школу, то не ставила за мету з кимось змагатися чи когось випереджати. Я просто хотіла створити місце, яке відчуватиму своїм — зі своєю енергією, атмосферою, людьми. Дехто бачив у мені суперницю — 16-річну дівчину, яка "відділилася" й відкрила власну школу. Були й ті, хто сприймав це скептично, але я не прагнула нікого переманювати чи конкурувати. Моєю метою було побудувати не просто студію танців, а справжню спільноту, місце, де люди можуть бути собою. Я зробила ставку на соцмережі, на унікальний контент, на емоції, які залишаються після тренувань. Усе мало працювати на створення особливої атмосфери. Дехто називав мої танці «ненормальними» — і це було найкращим підтвердженням того, що я створила щось унікальне! Я не розпорошувалася на боротьбу, а вкладала всю свою енергію в розвиток. І саме це зробило школу впізнаваною.
Я переглядала сторінку вашої школи в соцмережах. Після 23 лютого 2022 року контент перестав з’являтися. Чи означає це, що школа закрилася? Як ви приймали це рішення?
Це болюча тема, але зараз я вже можу про неї говорити. Той період став переломним не тільки для мене, а й для всіх українців. Я працювала з психологом, бо прийняти це було непросто. На той момент моїй студії ще не було двох років, але вона швидко розвивалася. У нас було багато учнів, сформувалася сильна команда з 15–16 педагогів, і, здавалось, усе йде вгору. Бізнес тільки почав виходити в нуль після кредитів, ми власноруч облаштовували нове приміщення в торговому центрі. Я вкладала в це всі свої ресурси та сили. Але коли почалася війна, усе зупинилося. Педагоги роз’їхалися, торговий центр не працював, і майбутнє було повністю невизначеним. Ми не знали, що робити, чи буде шанс повернутися. Влітку мені зателефонували й запитали, що робити зі студією, бо на наше місце вже були інші охочі. На той момент реальність була очевидною — студію довелося закрити. Це було непросте рішення, але в тій ситуації іншого виходу просто не було.
Поліно, ви переїхали до Валенсії. Наскільки складно було адаптуватися в іншій країні та знову знайти своє місце у світі танцю?
Це було дуже складно. Я завжди відчувала, що колись захочу спробувати пожити за кордоном, але одне — коли ти сам плануєш переїзд, і зовсім інше — коли обставини змушують тебе це зробити. Я звикла до Києва, до свого темпу життя, до студії, яку створювала з нуля. А тут усе нове: країна, мова, культура. Було непросто — починати все з нуля, шукати можливості, знайомитися з новими людьми. Спочатку я орендувала зал, набрала групу, але злякалася нюансів з легалізацією роботи. Тому, коли мені запропонували викладати в місцевій студії, я погодилася. Це був виклик: інша система, новий підхід, інший рівень конкуренції. Паралельно я давала майстер-класи в інших містах, вела онлайн-групи, продовжувала розвиватися. Звісно, були моменти, коли накривало: знову все будувати з нуля, невідомість, страх, чи вдасться закріпитися. Але мені було лише 18, і я знала, що знайду свій шлях. Я не могла зупинитися, бо танці — це те, що завжди веде мене вперед!
Чи відрізняється танцювальна культура Іспанії від України? Що здивувало найбільше?
Спочатку мені здавалося, що відмінності величезні. В Іспанії все відбувається повільніше, більш розслаблено. Тут люди цінують життя, насолоджуються моментом, обирають відпочинок (посміхається). Якщо надворі спекотно або пішов дощ, багато хто просто вирішує не йти на тренування — і це абсолютно нормально. В Україні ж зовсім інший підхід: більше дисципліни, люди прагнуть встигнути якомога більше і завжди працюють на результат. Коли я розповідаю іспанцям, що навіть під час війни в Україні проводжу майстер-класи, вони дивуються — для них це щось неймовірне. Ця різниця стала для мене викликом. Але з іншого боку, я навчилася цінувати баланс — між наполегливою роботою та вмінням насолоджуватися процесом.
Ви блогер-мільйонник. Чи допоміг вам блог у побудові кар’єри за кордоном? Як соцмережі змінили ваш дохід?
Безумовно, соцмережі стали величезним поштовхом для моєї кар’єри за кордоном. Мої 6,5 мільйона підписників у TikTok — це не лише українська аудиторія, а й люди з Іспанії та Латинської Америки. Вони були вражені тим, що навіть в Україні популярні їхні танцювальні стилі, і це викликало інтерес до мене як хореографа. Завдяки блогу я змогла налагодити співпрацю як із початківцями, так і з відомими артистами, залучати людей на свої класи. TikTok я перевела на іспанську — це був стратегічний крок. Дехто хейтив мене за це, мовляв, «забула Україну», але це питання кар’єри та впізнаваності в країні, де я зараз розвиваюся. Водночас Instagram для мене — це простір, де я залишаю українську мову. Це частина мого серця, моєї ідентичності. Соцмережі не тільки допомогли побудувати кар’єру, а й змінили мій дохід — вони відкрили двері до міжнародних проєктів, колаборацій, дали можливість монетизувати мою творчість на новому рівні.
Поліно, якщо б ви могли повернутися назад і дати пораду собі на початку кар’єри, що б ви сказали?
Я б сказала: «Let’s go girl! Йди вперед! Не зупиняйся і не слухай нікого. Не конкуруй, роби своє і кайфуй»! Наразі яоя мета — запам'ятатися людям як унікальна танцівниця та хореограф зі своєю манерою викладання. Мій принцип — робити свою творчість так, як хочу я! Ніколи не слідувати трендам, якщо вони мене не надихають. Бути щирою у своїй роботі та творчості!
А яку мрію у танцях ви ще не здійснили? Чи є у вас амбіційний проєкт, який ви хочете реалізувати найближчим часом?
Одна з моїх найбільших мрій — провести майстер-класи в Мексиці та Латинській Америці, адже саме звідти походять стилі, які мене надихають. На жаль, через відміну івенту поки це не сталося, але я впевнена, що ще реалізую цей план. Я хочу відчути цю атмосферу там, де все почалося, де культура танцю настільки глибока. Також я хочу станцювати з відомими артистами, які мене надихають, і знятися в кліпі того виконавця, з яким мрію працювати. Для мене танець — це не просто рухи, а історія, яку я хочу розповідати на ще більшому рівні.
