Авторка: Алла Гоцман – психолог арт-терапевт, сексологиня, авторка курсу «Уроки сексуальності», членкиня ВГО «Арт-терапевтична асоціація».
Коли ми дивимося в дзеркало, що ми бачимо? Своє тіло? Чи зібраний пазл із чужих очікувань, ідеалів з Instagram і маминих «ну, ти ж могла б трохи схуднути?» Я задумалась про це після того, як моя подруга Марго – впевнена у собі жінка з нульовим терпінням до модних дієт – зізналася, що постійно приховує широкі бедра. У неї?! Витонченої Марго?! Але, схоже, комплекси – це як погана зачіска: іноді вони у всіх.
Жіноче тіло завжди було полем бою, і не лише для феміністок. Уявіть: XVIII століття, корсети. Вони робили талію осиною, але за рахунок того, що ребра згиналися, а легені не працювали. Або вікторіанська епоха: жінки настільки приховували тіло під шарами одягу, що лише вигляд щиколотки міг звести чоловіка з розуму. (Щиколотки! Сучасні люди це не зрозуміють).
І ось сьогодні, коли корсети здаються антикваріатом, ми, здається, виграли право на oversize та на body positive, але продовжуємо вести переговори з суспільством про своє тіло. Чому?
Пам'ятаєте, як у школі на уроці фізкультури нас виставляли в ряд за зростом? Для когось це був звичайний урок, а для когось – перше знайомство з комплексами. «Я надто худа», «Я занадто широка», «Чому в мене ноги не такі довгі, як у Іри?» – і пішло-поїхало. Ми починали порівнювати себе ще до того, як зрозуміли, що з ідеалами можна не погоджуватись.
І знаєте, де ми це підхоплюємо? В домі. «Ти така гарна, тільки якби не ця твоя... (вставте потрібне: ніс, вага, волосся)». Мами іноді з добрих намірів перетворюються на перших редакторів нашого тіла, коригуючи нас так, ніби ми чернетка, яку треба доопрацювати.
А потім з’явились глянцеві журнали. Вони почали переконувати нас, що целюліт – це страшніше за податкову перевірку. Вони навчили нас рахувати зморшки, як зірки на небі. Але найгірше – це ретуш. Уявіть, що десь існує жінка без пор, з бездоганною фігурою й білосніжною усмішкою. Але вона існує лише у Photoshop.
А тепер – соцмережі. Тепер ми не просто дивимось на ідеальних жінок, а й підписуємося на них, лайкаємо їх і часом навіть намагаємось наслідувати. І ось ти стоїш біля дзеркала і думаєш: "Чому я не виглядаю як ця модель у купальнику?" Тому що ця модель теж не виглядає як ця модель у купальнику – її тіло підкоректували за кілька кліків.
Ми багато років переконуємо себе, що полюбимо своє тіло «коли...». Коли схуднемо. Коли підкачаємось. Коли знайдемо ідеальні джинси. Але ось що я зрозуміла: любити своє тіло – це не фінішна пряма. Це марафон. І ти біжиш його не проти когось, а для себе.
То що, може, сьогодні почнемо з малого? Відкриємо шафу, знайдемо те саме плаття, яке «завузьке», і вдягнемо його? А ще згадаємо, що наші коліна, руки, животи – це не просто частини тіла. Подякуйте своєму тілу. За те, що може зігрівати кохану людину, обійняти того, хто цього потребує, і відчути краплі сліз, які дають полегшення.
Ми так багато часу витрачаємо на виправлення того, що не потребує виправлення. Наше тіло – це не проект для вдосконалення. Це наш дім. І навіть якщо він іноді здається нам "не таким", це все одно найкраще місце, яке у нас є.
