матеріал підготувала Вознюк Анна
Христина Христонько – блогерка та співачка, яка завоювала серця багатьох завдяки своїм каверам та емоційним пісням. Її творчість вирізняється глибиною почуттів та щирістю, що здатна зачепити навіть найсуворіших слухачів. В інтерв’ю для журналу GOSSIP Христина поділилася своїм шляхом до сцени, розповіла, як дитяча мрія стати співачкою поступово стала реальністю. Співачка зізнається, що музика завжди була її пристрастю, хоча шлях до сцени був не такими простим, як здається на перший погляд.
Христина, ви завжди знали, що будете блогеркою та співачкою, чи це сталося випадково? Як усе почалося?
Мріяти про сцену я почала ще з самого дитинства, напевно, з пелюшок (посміхається). Але ніколи не думала, що це стане реальністю, адже я з простої сім’ї без продюсерів, хоч і виросла в музичному середовищі. У мене був талант, але не було можливостей для просування. А музика потребує багато коштів, тому я розуміла, що, швидше за все, не зможу собі цього дозволити. Це була мрія, але вона здавалася для мене недосяжною. Є навіть відеозаписи з мого дня народження, де мені три роки, я ходжу по хаті з мікрофоном, а тато грає на фортепіано. Уже тоді я відчувала себе артисткою, але лише у своїх мріях. Змінюватися все почало під час карантину. Ще в студентські роки я трохи заробляла, співаючи на вулиці, і пам’ятаю, як багато людей зупинялися, коли я виконувала народні пісні, особливо «Гуцулку Ксеню». Мені це дуже подобалося. Але коли почався карантин, сидіти в чотирьох стінах у селі для мене було трагедією. Я складала дрова, варила їсти, пасла козу — робила все, що можна було. Але відчувала, що всередині є нереалізована енергія. Я розуміла: якщо зараз не почну щось робити, буде пізно. Тоді мені прийшла ідея знімати кавери. Я витратила свої відкладені студентські гроші на iPhone X, щоб мати якісне відео, і купила синтезатор Yamaha. Почала записувати народні пісні та викладати їх в Instagram. І якось усе почало органічно набирати популярність. Я навіть не розуміла, звідки беруться ці люди, як вони мене знаходять. Але, думаю, людей привабила щирість — коли щось робиться від душі, це відчувається. Так усе й почалося.
Який момент став для вас першим великим кроком у кар’єрі?
Я не одразу зрозуміла, що це мій шлях. Я просто робила те, що мені подобалося, і навіть не уявляла, що все так закрутиться. Спочатку я думала: «Та де, я ж навіть не вмію писати пісні». Максимумом для мене був блогерський шлях — записати кілька каверів і все. Але потім я зрозуміла, що можу створювати власні пісні. Тоді ж я познайомилася з чудовим музичним продюсером Іваном Клименком. Мені було дуже приємно з ним працювати, я їздила до нього в Київ, і він сказав: «Христя, давай, щось придумаємо, допоможемо тобі». Він у мене так повірив, що це стало справжнім поштовхом. Ми не підписували жодних контрактів, але він дуже багато відкрив для мене, запропонував різні мелодії. Так у нас народилися перші пісні: «Дитинство», «Гойдаю», «Серденько» — вони всі були створені разом з Іваном Клименком. Після цього я поступово перейшла на самостійний шлях, бо вже розуміла, як усе працює. Спочатку я навіть не знала, як правильно писати пісні: яка у них структура, як створювати куплети, приспіви. Іван допоміг мені зрозуміти цю форму, і це була саме співпраця. Я не планувала спершу стати блогеркою, а потім почати писати пісні — просто мене помітили люди, які повірили в мене і допомогли відкрити для себе музику по-новому.
Як підтримка ваших близьких впливала на ваше рішення? Чи підтримували вони вас у цьому?
На початку мене підтримувала лише моя сестра. Вона допомагала мені тікати з дому, щоб знімати відео для блогу (посміхається). З самого початку все відбувалося через Instagram — всі колаборації, знайомства, навіть з Калушем. Це все стало можливим завдяки блогу, який дозволив мені продемонструвати свій талант. Одного разу Калуш написав: «Христя, ходи, зробимо якийсь хіт», а я відповіла: «Давай, питань немає». Але на той момент я казала: «Давай, Леся, скажи, що я в тебе вдома, а я втікаю записати відео для кліпу до пісні Калуша». Леся мене підтримала, сказала: «Давай, я батькам скажу, що ти в мене». Батьки дуже переживали — боялися, що я кудись «рипаюся», роблю щось не так. Вони з іншого покоління і не розуміли, чим я займаюся. Тоді для них було важливо, щоб я була вчителькою в музичній школі чи вихователькою — це була для них хороша перспектива. А те, що я почала чимось займатися в іншому напрямку, було для них дивно. Але з часом все змінилося. Зараз вони все зрозуміли, допомагають і підтримують. Люди в селі іноді не розуміють, хтось навіть пише, що я блокую їх, бо дійсно я переблокувала пів села (посміхається). Але мені завжди було байдуже, що вони говорять.
Христино, а коли вийшла ваша перша пісня? Які були емоції, коли ваші пісні почали звучати по всій Україні?
Моя перша пісня «Забери мене» вийшла, коли я записала її з Тьомою Паучеком. Я написала цю пісню, сидячи в селі, коли відчувала, що моя душа вже кричала, що я хочу вибратися звідти і почати щось своє. Я просто просила Всесвіт забрати мене звідси, бо я відчувала, що хочу змін і рухатись вперед. Так і написалася ця пісня, ще в селі. Я випустила її без великих сподівань, просто по приколу, навіть не думала, що вона буде популярною. Але вона насправді зайшла людям, хоч і не так, як мої пісні зараз, але на той момент вона була для мене дуже важливою. Я записала її завдяки допомозі друзів, які безкоштовно допомогли з записом, адже в мене не було грошей. Я приїхала до Франківська з тисячею гривень у кишені, зняла кімнату і почала все з нуля. Було важко, але я все одно вкладала всі свої кошти в музику. Люди почали це відчувати, і ця підтримка дала мені сили рухатись далі.
Ваша музика дуже емоційна. Чи є пісня, яка для вас стала “дзеркалом” певного періоду життя?
Кожна пісня є відображенням моїх почуттів, емоцій, які я хотіла виразити, або моєї фантазії. Мене завжди запитують: “Яка пісня тобі найбільше подобається?” Але кожна пісня для мене, знаєш, як моя дитина. У мене їх вже багато — понад 15, тож я, можна сказати, багатодітна мама. Я не можу виділити одну, бо кожна має свій сенс і щось означає. Виділяти якусь одну — це все одно, що виділяти одну дитину, тому мені нічого сказати.
Як ви відчуваєте зв’язок між вашими піснями та особистими переживаннями?
Більшість моїх пісень засновані на особистих переживаннях, але інколи — ні. Іноді просто хочеться закласти певний сенс і посил. Буває, що я спеціально вирішую написати пісню на конкретну тему, наприклад, про нерозділене кохання. А інколи вона народжується від душі, як, наприклад, пісня “Мама”. Це дуже індивідуально. Творчий процес непередбачуваний — інколи навіть сам не очікуєш, що прийде в голову.
Христино, чи є пісня, яка для вас є особливо важливою, яку ви співаєте з особливими почуттями?
Пісня «Мама» є дуже особливою для мене. Вона вийшла нещодавно, і багато людей говорять, що ця пісня має сильний емоційний заряд. Коли її слухають, люди починають плакати — це, напевно, найплаксивіша пісня з усіх, що я маю. І я сама інколи, коли співаю її на концертах, думаю: "Не пустити сльозу, Христя!" Бо це пісня про маму — людину, яка завжди поруч, завжди підтримує. В цій пісні я сказала багато того, що не змогла б сказати мамі в реальному житті. Це додає ще більше емоційності і сили пісні. Завдяки їй ми з мамою стали ще ближчими. Для багатьох слухачів ця пісня також стала особливою. Вона дуже важлива для мене, і я бачу, що її енергетика сильна — на концертах люди співають її, плачуть, і це дуже приємно. Всі реагують на неї з теплом, і я ще жодного разу не чула поганого коментаря про неї. Вона дійсно торкається сердець.
Як ви себе почуваєте, коли бачите такі великі натовпи людей, які так відгукуються на ваші пісні?
У мене в голові завжди одна фраза: «Чому я це не зробила раніше?» Чому я раніше не почала робити концерти? Але я знала, чому цього не робила — просто не було достатньо пісень для повноцінної концертної програми. Через чотири роки я зібрала потрібну кількість пісень і тоді вирішила почати робити концерти. Та й морально я була готова до цього. Тепер я можу сказати, що я залежна від них. Це окрема енергетика, ніби наркотик. Слава Богу, я не залежна від нічого іншого, але сцена — це мій наркотик. Я не потребую алкоголю чи інших речей, мені просто потрібно бути на сцені, серед людей, відчувати енергетику натовпу. Чим більше людей, тим більше я розкриваюся, стаю собою. Я ніколи не відчувала, щоб я закривалась або розгублювалась на сцені. Адреналін і енергія з залу роблять свою справу, і це справжня залежність для артиста. Треба бути обережним, тому що інколи ця енергетика настільки сильна, що ти відчуваєш, ніби твоя душа існує окремо від тіла. Це важко пояснити словами. Концерти для мене — це особлива любов, і я планую продовжувати гастролі по Україні.
Розкажіть, як ви готуєтеся до масштабних концертів? Які переживання ви відчуваєте перед ними?
Тремор страшний на початку, особливо коли залишаються секунди перед виходом на сцену, і перші секунди на сцені. Потім, коли починаєш дивитись людям в очі, заспокоюєшся. Особливо я, коли дивлюсь в очі кожному, проходжу весь зал очима, і все — починаю заспокоюватися. Бачу, що їм все подобається, що вони задоволені, що я виглядаю гарно, все класно. Тобто, коли ти на сцені, переживання до кінця концерту просто зникають. Це як з своїми друзями, з моїми “кентами”. Я можу жартувати, робити приколи з людьми, і до кінця концерту всі розслабляються. Спочатку тремор тримає, кожного разу, як вперше. Пам’ятаю, як перший концерт у Львові був — я взагалі не розуміла, що зі мною відбувається. Стою на сцені, годину співаю, а враження, ніби пройшло 5 секунд. Кожен раз — як перший раз.
Христино, як це – стояти на сцені, коли перед тобою величезна кількість людей?
Неймовірно! Коли бачиш очі людей, які прийшли, ти відчуваєш, ніби ти знайома з ними сто років, ніби це твоя велика родина, і ти нарешті їх зустріла. Всі ці люди — це частина тебе. І я відчуваю таку любов до них, хочу їх обійняти, розцілувати. Це емоції, які не можна описати словами, коли ти стоїш і відчуваєш всю цю енергію. Люди часто після концертів кажуть, що вони ще кілька днів на емоціях від того, що пережили. І я теж після концерту відходжу від цієї ейфорії, це як окремий світ, який неймовірно крутий. У той момент я розумію, що всі зусилля не були марні. Ті гроші, які я витратила на кліпи і музику, всі ці інвестиції — це того варте. Всі мої друзі-блогери вже мають квартири, а я все в музику вкладаю, але я люблю це, я не можу це відпустити. Весь час, поки я була в блогерстві, я лише машину купила, а все решта вкладаю у музику. І для мене це нормально. Ти можеш вибирати: квартира, машина чи ще кліп, але завжди вибираєш музику. Коли любиш свою справу, це можна зробити прибутковим заняттям, головне — розвиватися. Треба постійно рости в професії, ставати кращим, кожна нова пісня має бути ще кращою за попередню. Ти маєш бути самокритичним і ставати кращою версією себе, надихаючись класними людьми. І тоді ти ростеш, стаєш кращим за інших і відчуваєш, що твоєму розвитку немає меж.
Як ви налагоджуєте контакт з публікою?
Під час концерту я завжди намагаюся спілкуватися з людьми, даю мікрофон для того, щоб вони могли висловитись, задаю їм запитання. Це перші кроки для того, щоб зблизитись з аудиторією, адже я не хочу, щоб вони відчували, що я якась далека. Я спілкуюсь з ними, як з друзями. А в кінці концерту ми завжди фотографуємось. Ще не було такого, щоб хтось не зміг зі мною сфотографуватись, хіба що хтось не витримав чергу. Буває, що люди кажуть: "Я хотіла сфотографуватися, але не змогла дочекатися". Ми фотографуємося по годині-дві після концерту, інколи спина болить, але я не можу відмовити, адже ці люди мріяли про цю зустріч. Тому навіть якщо я дуже втомлена, я завжди знайду сили для фото, бо для мене важливо, щоб кожен отримав свій момент.
Поділіться, а який найбільший урок ви винесли зі свого тернистого шляху?
Найголовніше, що я зрозуміла — це не зважати на те, що тобі кажуть або пишуть. Не зупинятися, не втрачати віри в себе, незважаючи на те, скільки хейтерів буде на твоєму шляху, що б вони не писали і як би не намагалися тебе зупинити. Якщо ти падаєш, встаєш і йдеш далі, бо тільки так можна розвиватися і досягти нових висот. І з часом ті, хто намагався тебе зламати, просто замовкнуть. Тому я винесла один великий урок: якщо любиш свою справу, не можна дозволяти їй зупинятися. Потрібно робити все, щоб вона постійно розвивалась і вдосконалювалась.
Христино, які ваші найближчі плани? Чи є нові проекти, над якими ви зараз працюєте?
Зараз я працюю над новими демо, їх пишеться дуже багато. Зараз відбираю ті пісні, які буду просувати і далі. Є вже одна пісня, яка точно буде наступною, і я впевнена, що вона сподобається багатьом випускникам. Я завжди прагну писати універсальні пісні, які будуть актуальними на багато років. Тому наступна пісня також буде з тих, які будуть жити ще довго і залишати свій слід.
