матеріал підготувала Софія Німилович
Мистецтво – це говорити душею, зображувати на полотні те, що неможливо описати словами. Вероніка Прохорова – українська мисткиня, яка працює в стилі імпресіонізму. В інтерв’ю для журналу GOSSIP Вероніка поділилася своєю історією створення картин, розповіла про творчу кризу і про те, що мотивує її творити далі!
Вероніко, розкажіть про початок свого шляху, як художниці. З чого все почалося?
Я малювала все своє шкільне життя, але якось ніколи не думала поєднати майбутнє з мистецтвом, бо вважала що художники – бідні люди (усміхається). В старших класах я активно обирала, куди хочу вступати після школи, а так як я любила тварин – вирішила стати ветеринаром. Я навіть почала готуватися до вступних іспитів з хімії та біології і плакала кожне заняття, а моя репетиторка плакала разом зі мною, адже я нічого не розуміла. Це був період справжнього розчарування, і я почала сумніватися, чи обрала я правильний шлях. І ось, одного дня, сидячи з репетиторкою, ми обидві були втомлені від навчання. Вона подивилася на мене і запитала: «Вероніко, а що ти ще вмієш у житті робити, крім того, що любити тварин?» Я не знала, що відповісти, і просто сказала, що люблю малювати. І тоді вона відповіла: «Ну, тоді йди на малювання!» Це був момент, коли я зрозуміла, що потрібно не просто мріяти, а діяти. Вона підштовхнула мене до розуміння, що мистецтво може стати моїм справжнім шляхом. До вступних запитів залишилося зовсім мало часу, і я не мала змоги повноцінно підготуватися, але я все ж таки вирішила спробувати. І я подала документи до Львівської академії мистецтв, де мене прийняли з першого разу. Це був великий знак для мене — я відчула, що моє місце саме тут, у світі мистецтва.
Ви пам’ятаєте свою першу картину? Що на ній було зображено?
Ця картина стала основою для мого стилю, який я згодом розвивала. Вона є відображенням того, чим я займаюся зараз, і як моя техніка та розуміння мистецтва еволюціонували. Морське дно з рибками на моїй першій картині показує не просто підводний світ, а й те, як в імпресіонізмі важливо передавати не тільки саму сцену, а й атмосферу, емоції, що діють у процесі спостереження за природою.
Кожен підходить до творчого процесу по-різному. Опишіть свої етапи створення картини: ви наперед знаєте, що будете писати, чи ідеї приходять у моменті?
Творчий процес для кожної людини справді унікальний, і в мене він теж з часом змінювався. Раніше я не мала чіткої стратегії або плану, коли бралася для створення картини. Ідеї приходили спонтанно, іноді вони виникали раптово, як образи або відчуття, яке я відразу намагалася перенести на полотно. Це було як натхнення, яке не потребувало попереднього обдумування чи підготовки — просто момент, коли я набрала пензель і слідувала своїм інтуїтивним поривам. Однак останнім часом я справді зіткнулася з творчою кризою, що змусило мене переосмислити підхід. Тепер я більше замислююся над ідеями до того, як сісти працювати. Важливою частиною процесу стало заздалегідь створення ескізів, що дозволить мені структурувати свої думки і наміри. Ескізи стали для мене своєрідними мостами між концепцією і реальним полотном.
А як щодо назви картини?
Назва картини для мене завжди є результатом процесу її створення, а не попереднім планом. Коли я починаю працювати, я віддаюся процесу, шукаю рівновагу між кольорами, текстурами і композиціями. І тільки в цей момент я починаю відчувати, як картина оживає, як вона набирає глибини і розповідає свою історію. Назва картини часто стає завершальним етапом, коли я вже бачу, що з'являється певний образ, тема чи настрій. І в той момент, коли я завершую роботу, я дивлюся на картину і просто розумію, яке слово або фраза найбільше відповідає її духу.
Вероніко, поділіться історією першої виставки ваших робіт. Коли це було та найголовніше – що ви відчували?
Перша виставка моїх картин була в Німеччині. Тоді вже почалася повномасштабна війна в Україні. Це був важкий час для всіх нас, але він також відкривав нові можливості. Я запропонувала своїм подругам організувати спільну виставку, і вони охоче погодилися. Ми працюємо разом, кожна з нас представила свої роботи, і хоча ми не продали жодної картини на тій виставці – це був важливий досвід. Ми показали наше мистецтво, наші погляди, наші почуття в цей складний період. Це був момент, коли я усвідомила, що важливо ще не тільки продавати, а й виражати свою ідентичність через творчість, особливо в такий час.
А згодом я організувала свою індивідуальну виставку. Направду, я була вражена величезною кількістю людей, які прийшли подивитися на мою роботу. Це було неймовірне відчуття — я бачила, як люди реагують на мої картини (посміхається). Виставка сталася завдяки моїй активній участі у благодійних виставках до того, і саме ця участь допомогла мені показати себе як художницю. Це була моя мрія, яка здійснилася!
А якою є цінова політика Ваших картин?
Це справді складне питання. Адже мистецтво — це не тільки матеріал і техніка, це також емоція, яку вкладає художник, тому багато митців говорять, що ціна збільшується «по відчуттях». Я спілкувалася з іншими художниками, і більшість з них кажуть, що важливо не недооцінювати себе, але й не перебільшувати. Встановлення ціни — це складний баланс між власною впевненістю у вашій роботі та реаліями ринку.
Вероніко, немало чуток є про те, що молодих художників недооцінюють самі ж художники. Що ви про це можете сказати?
Щодо токсичності в коли митців, це, на жаль, правда. Дуже часто я чую від молодих художників, які тільки починають свій шлях, про те, як їх критикують або навіть знецінюють інші митці. Це особливо помітно щодо самоучок. Деякі митці можуть сприймати їх як тих, хто не має «права» продавати свої роботи за високу ціну, бо не отримав профільної освіти. Але я вважаю, що це абсолютно хибне виявлення. Мистецтво не має меж, і важливо, щоб кожен художник, незалежно від освіти, мав можливість продавати свої роботи за те, що вони варті. Ми маємо підтримувати одне одного, бо мистецтво повинно об'єднувати, а не розділяти.
Ваш улюблений митець – Ван Гог. Яĸий фаĸт з його біографії Вас вразив найбільше?
Ван Гог для мене — це не тільки великий художник, а й символ стійкості та боротьби з власними демонами. У мене встановлений діагноз – межовий розлад особистості, і я розумію, що цей стан є важким та болісним, але, дивлячись на Ван Гога, я розумію, що навіть через найскладніші моменти можна продовжувати рухатися вперед. Він також стикався з психологічними проблемами, страждав від депресії, мав періоди, коли його психічний стан був настільки поганим, що він не міг функціонувати як звичайна людина. Проте, незважаючи на це, він продовжував малювати, створюючи деякі з найбільш знакових і впливових картин в історії мистецтва. Це дуже надихає мене, як можна не здаватися навіть у найтемніші часи. І, якщо Ван Гог міг продовжувати творити, незважаючи на свої труднощі, то я також повинна не здаватися, незважаючи на свої. Його боротьба — це нагадування про те, що важливо не зупинятися і не дозволяти своїм внутрішнім проблемам перемогти. Ван Гог довів, що навіть якщо тобі здається, що світ навколо тебе темний, ти все одно можеш принести щось світле в цей світ — свою творчість, свою історію, свою боротьбу. Він був прикладом стійкості, і це дає мені сили рухатися вперед.
Ви активно ведете соцмережі, де ділитеся з авдиторією своєю творчістю. Як Ви сприймаєте критику до своїх робіт? Чи ламає вона Вас?
Спочатку критика дійсно ламає. Як і багато хто, я сприймала її болісно, особливо коли почала активно вести соцмережі. Мабуть, частково я сама була винна, тому що інколи писала гучні заголовки для відео, намагаючись привернути увагу. І не завжди мої глядачі правильно розуміли, що я мала на увазі, що часто викликало негативні коментарі. Ці моменти справді були важкими, і я інколи сумнівалася в собі. Але з часом я зрозуміла, що це частина процесу, і важливо не зациклюватися на критиці. Важливіше те, як ти сприймаєш свою творчість, і як люди, що тебе підтримують, ставляться до твоєї роботи. Моя сім'я, друзі, мій хлопець — вони завжди були для мене опорою. Вони не лише хвалили мої роботи, а й активно захищали мене в коментарях під моїми відео, коли з'являлися хейтери. Їхня підтримка була безцінною і давала мені сили не здаватися, продовжувати розвиватися і вдосконалюватися. Зараз я вже не так гостро реагую на критику, бо розумію, що це частина процесу. Творчість не може залишити всіх байдужими, і це нормально, що люди мають різні думки і погляди. Тепер я більше зосереджуюсь на позитивних відгуках, на конструктивних порадах, а не на негативі. І це дозволяє мені рости і не лякатися будь-яких труднощів на шляху.
Яку б пісню ви хотіли покласти на полотно?
А чи рахується, якщо я вже поклала одну пісню на полотно? Мені дуже подобається український гурт «Шмальгаузен». Їхня музика має таку емоційну і творчу глибину, що вона просто надихає мене на нові ідеї для картин. Вони змушують відчувати щось більше, ніж просто звук — відчувається справжня енергетика, яка веде до створення образів, які важко передати словами. Я створила картину «Танго ночі» на їхню пісню «Танго», і це був надзвичайний досвід. Кожен акорд і кожен момент у пісні підштовхували мене до нових образів, емоцій і кольорів, які я переносила на полотно. Музика гурту дуже мистецька, а їхній стиль пронизаний творчим вайбом, який справді відчувається в кожній пісні. Їхні твори дозволяють створювати справжні емоційні образи, наповнені глибиною і неповторною атмосферою. Мені здається, що кожну їхню пісню можна трансформувати у візуальне мистецтво, адже їхня музика — це справжній драйв, наповнений почуттями, які я б із задоволенням втілювала на полотно.
Вероніко, сьогодні важливо розвивати українське мистецтво і підтримувати українських митців. Як ви гадаєте, як можна це зробити?
Як на мене, перше, що потрібно робити — це не здаватися і не зважати на гейт. Багато людей можуть критикувати або не розуміти твою творчість, але важливо пам'ятати, що ти твориш не для когось іншого, а для себе. Творчість — це внутрішній процес, і те, що ти вкладаєш у свою роботу, те вона й принесе. Я завжди намагаюся писати, думаючи про те, що несу у світ красу. І це не просто слово. Я завжди вибираю кольори яскраві, насичені, які вражають і надихають. Моя мета — показати світові красу, навіть у самих простих і звичних речах. Тому, я б радила кожному митцю, незалежно від рівня його досвіду чи освіти, не зупинятися на досягнутому. Мистецтво має бути живим і наповненим емоціями. Важливо також підтримувати одне одного, обмінюватися ідеями і допомагати зростати. Так ми будемо творити сильну культурну спільноту, де кожен художник має шанс бути почутим.
На даний момент Вероніка працює над новою виставкою картини під назвою «Перевтілення». Ця виставка для неї дуже особлива, вона має на меті передати ті емоції та відчуття, які супроводжували її під час творчої кризи. У своїх роботах Вероніка хоче показати цей процес трансформації, який став для неї ключовим.. Виставка буде про те, як з труднощів народжується сила, як від болю можна знайти шлях до оновлення і розвитку.
