матеріал підготувала Софія Німилович.
Роксоляна Мичка – українська соціологиня, яка зробила несподіваний крок у своєму житті. Минулого року вона вступила до лав Збройних сил України, де служить дотепер. В інтерв`ю для журналу GOSSIP Роксоляна поділилася своїм досвідом служби, а також порушила важливе питання, що стосується гендерної рівності в українському війську. З початку служби Роксоляна активно брала участь у бойових діях, спостерігаючи за тим, як змінюються військові стандарти й погляди на роль жінок в армії. Своїм прикладом Роксоляна прагне довести, що жінки можуть не тільки стати на захист Батьківщини, а й змінити суспільні стереотипи про жінок в армії, боротися за свої права та створювати нові стандарти служби.
Роксоляно, розкажіть, яким було Ваше життя до початку повномасштабного вторгнення росії на територію України? Чим Ви займалися в цивільному житті?
До 24 лютого я була звичайною студенткою, яка не дуже цікавилася політикою. У мене була своя мета — здобути освіту, реалізуватися в обраній сфері і я, як багато інших, думала, що це найголовніше. Вступила до університету, обрала спеціальність соціологія і навчалася дистанційно. У той час навіть не уявляла, які зміни на мене чекають. Спеціальність я обрала більше для саморозвитку, більше як хобі. Соціологія давала мені змогу пізнати не тільки себе, але й навколишній світ, його структури, культурні та політичні процеси. Це було моє розвантаження від інших аспектів життя, місце, де я могла відчути себе частиною чогось більшого. Окрім соціології, з дитинства мене заворожувала ІТ-сфера. Я завжди захоплювалася технологіями, тому паралельно з навчанням в університеті я проходила курси з ІТ. Це був дуже цікавий досвід для мене. Навчання в ІТ давало нові можливості для пізнання, розвитку та отримання практичних навичок. Я кайфувала від цього процесу!
Для кожного 24 лютого 2022 року було складним, сповненим хаосу та нерозуміння, що робити далі. Розкажіть свою історію того дня, який змінив життя українців?
Я сама львів’янка, і того ранку була вдома у Львові, не маючи уявлення про те, що станеться. Почалося повномасштабне вторгнення. Наступні два дні були важкими. У нас була паніка, не було ясного розуміння, що робити далі. Спочатку ми переїхали за місто, а вже потім виїхали з батьками в Польщу до їхніх знайомих. Спершу все здавалося тимчасовим, але день за днем розуміли, що це не закінчиться так швидко...За кордоном ми жили, мабуть, до травня-червня. Це були важкі місяці, у мене з`явився синдром самозванця. Я відчувала, що не маю права бути тут, що не маю права просто так жити в безпеці, коли моя країна воює. Це почуття постійно мене переслідувало, і я не могла знайти спокій. Після деякого часу в Польщі я зрозуміла, що мені важко бути далеко від дому, і вирішила повертатися в Україну. Мені було важливо продовжувати свою професійну діяльність, і я зосередилася на навчанні та саморозвитку. Так як я знала англійську, мені вдалося швидко знайти роботу в українській ІТ-компанії, де я пропрацювала близько двох років. Тоді я навіть переїхала до Києва. Але з усім цим я не могла залишити волонтерську діяльність. Моя країна переживала жахливі часи, і я відчувала, що треба робити все можливе, щоб допомогти. Це стало моєю постійною мотивацією і дало сенс у той час, коли все інше було розхитаним і невизначеним.
Що Вас найбільше мотивувало обрати шлях військовослужбовиці?
Переломний період, коли я задумалася піти на військову службу, стався тоді, коли в мене за один тиждень загинули троє знайомих. Це були люди, з якими я підтримувала близькі стосунки, і кожна смерть залишила глибокий слід у моєму серці. Спочатку я не могла зрозуміти, чому все це відбувається, чому вони, а не я. Протягом цього тижня мені повідомили про похорони в різних містах: один — у Києві, інший — у Дніпрі, третій — у Запоріжжі. Це було важко пережити, але я розуміла, що жодним чином не можу допомогти, не можу повернути їх. І в цей момент я усвідомлюю, що я роблю недостатньо. І це була та мить, коли мене охопила справжня туга і розпач за моїми друзями. Не можу навіть точно сказати, чи це була депресія, чи просто безнадія, але в мене було чітке розуміння: якщо я хочу зробити щось важливе, якщо я справді хочу бути частиною змін, я маю діяти зараз. Увесь цей біль і цю розпач я повернула в рішучість. За кілька днів я написала в свою компанію, де працювала, повідомила, що хочу піти на службу. І ось я вже стою на порозі найближчого військкомату і підписую контракт на три роки. Це було рішення, яке змінило моє життя. Це було моє рішення бути частиною чогось більшого, важливого. І з того часу моє життя змінилося назавжди.
Якою була реакція Ваших рідних та друзів на такий вибір?
Друзі, на диво, підтримали. Їх це шокувало, вони не очікували. А батьки, звісно, були не те, що засмучені, а більше розлючені: «Гарна освіта, розвиток в кар`єрі, а ти хочеш зламати своє життя?». Вони намагалися відмовити мене йти на службу. Але в той момент мені було все одно, і я сказала їм про свій вибір уже після того, як підписала контракт. Але після того, як я пройшла базову військову підготовку, вони змінили свою думку. Мабуть, прийняли це, змирилися. Після цього я відчувала від батьків шалену підтримку. Вони досі мене підтримують і допомагають всім, чим потрібно!
Після того, як Bи вирішили стати до лав ЗСУ, гадаю, у Вас були певні сподівання. Якими вони були і чи справдилися вони?
Ох, я трохи розчарувалася, але не відразу… після служби. До року я мала великі надії, намагалася максимально виправдовувати свій вибір. Людині важко розчаровуватися у власному виборі. Особливо не хотілося почути від батьків: «А ми тобі казали не йти туди». Але, на жаль, я це почула, коли вже не витримала і почала жалітися. Розчарувалася я більше не в людях, а в тому, як у нас все це влаштовано. Я не очікувала, що все буде ідеально, але були певні моменти, коли реальність виявилася іншою. Я розумію, що навіть у нашій армії є багато питань, які потребують уваги, і часто вони не вирішуються так швидко, як ми того хочемо. Це системні проблеми, з якими стикаються всі, хто проходить службу. Я думаю, що це залежить від конкретного підрозділу. У моєму випадку я розуміла для себе, що деякі місця все ще живуть старими традиціями, десь досі є радянщина, а десь від цього повністю відмовилися. Ці контрасти між підрозділами насправді можуть бути дуже помітними. І коли ти переходиш у середовище, де все працює за старими стереотипами і методами, це не завжди співпадає з твоїми очікуваннями. Але після цього я почала більш усвідомлено ставитися до свого вибору і розуміти, що не все так просто, як здається ззовні.
А чи розчарувалися Ви у ставленні до жінки-вйськовослужбовиці в армії?
Я думала, що сексизму буде більше. Можливо, мені просто пощастило, але я стикалася з такими ставленнями не часто. В основному це було з боку старших командирів. Вони часто вважають, що жінка недостатньо сильна та вправна для військової роботи, недостатньо вмотивована. Ці стереотипи насправді дуже глибоко вкорінені у свідомість деяких людей. Я знаю багато жінок-військовослужбовиць, і вони абсолютно заперечують цей факт. Це справжні професіонали, сильні, рішучі й вперті. Коли ти спостерігаєш за ними, то розумієш, що вони сильніші за багатьох чоловіків.
Ви виконали пісню «Ой, у лузі…», яка вже стала символом кривавої війни, і виклали уривок у соцмережі. Розкажіть більше про саму ідею запису цього відео? Якою була реакція глядачів?
Відео випадково зняла моя подруга. Я дуже люблю співати, і мене всі знали як дівчину, яка постійно щось співає (усміхається). Перед походом на стрільбу ми спускалися в палатку, і я подумала: «Чому б не заспівати?».Тоді подруга вирішила зняти цей момент. Я не очікувала такого ажіотажу після публікації. Кількість коментарів перевищила всі мої сподівання. Більшість відгуків були сповнені шаленої підтримки, і не тільки від українців, а й від іноземців. Звісно, була і критика, і здогадатися, з якої країни вона була – не важко (посміхається). Мене це смішило, а українці кидалися натовпом на ці коментарі, захищаючи мене.
Роксоляно, що б Bи порекомендували жінкам, які хочуть піти воювати?
Я б порадила оцінити свій психологічний стан, тому що часто бувають випадки, коли жінка приймає різке й рішуче рішення, а потім вигорає. Дуже хочеться, щоб жінки позбулися цього і максимально підготували себе до розбіжностей з тим образом служби, який вони собі уявляють, і реальною службою. Це важливо розуміти й бути готовими до всього!
Гадаю, актуальним буде запитання про жіночу військову форму. Чи існує вона і чи забезпечує держава ними наших військовослужбовиць?
Коли я проходила базову військову підготовку, жіночої форми не було. Нам видавали чоловічу. Ми підшивали її як могли, навіть прищепками підколювали. І не завжди вдавалося отримати форму близької до свого розміру. Це, звісно, впливало на моральний стан, коли одяг був незручним. Згодом мені стало відомо, що є розроблений законопроєкт і створена жіноча форма, але жодна з моїх колег не побачила цю форму в реальності. На жаль.
Роксоляно, яким Ви бачите своє майбутнє після завершення війни? Плануєте пов’язувати подальше життя з військовою справою?
Я б хотіла залишитися військовою, але, зважаючи на фінансове забезпечення, я розумію, що мені не вистачить грошей для забезпечення свого життя на такому рівні, на якому я могла б жити, працюючи в ІТ-компанії. Якщо фінансове забезпечення було б вищим, я б з радістю залишилася, але якщо я не зможу забезпечити собі комфортне життя, звісно, я виберу щось інше і повернуся до цивільного життя.
