Кризова психологиня, сертифікована фахівчиня когнітивно-поведінкової терапії, експертка двох психологічних шкіл, спікерка професійних конференцій та авторка онлайн-курсів, що змінюють життя. Вона — та, чий голос цитують медіа, а продукти рекомендують колеги. А починалось усе… з джазу. Деордіца Аліна могла б збирати аншлаги в концертних залах, але обрала іншу сцену — ту, де головна роль належить не голосу, а глибокому контакту з людиною. В інтерв’ю для журналу GOSSIP вона розповідає, чому тривога — не ворог, як не загубити себе у світі постійних змін і що означає бути лідеркою нового покоління психологів, які не просто слухають, а тримають.
Аліно, розкажіть про ваш шлях у психологію. Ви завжди знали, що хочете присвятити цьому життя?
Моя перша освіта — джазова співачка. Це дуже про мене: я завжди жила відчуттями, ритмами, тілами інших людей, атмосферою. І вже тоді, з юності, мені була близька психологія — я почала читати, занурюватись. Але спершу це було винятково для себе. Я не мріяла «стати психологом», я мріяла зрозуміти себе, не загубитись у стосунках, у думках інших. До речі, я не вірю в одну велику місію на все життя. Людина змінюється, росте, відкриває нові грані. У нас може бути десятки «талантів», які реалізуються в різних ролях. Але поки в мені є жага до знань і здатність бути поруч із людьми — я тут повністю. Я живу цією професією щодня.
Чи на своєму місці ви сьогодні? Як ви це відчуваєте?
Так, я абсолютно на своєму місці. І це не гучні слова. Я бачу, як моя робота змінює життя людей — не тільки в рамках однієї сесії, а на глибокому рівні. Це підтверджують результати моїх клієнтів, їхні трансформації, той шлях, який ми проходимо разом. Сьогодні я не просто консультую — я створюю системні продукти, які працюють навіть без моєї присутності: онлайн-курси, групові програми, супервізії для психологів. У моїй роботі об’єднується досвід кількох психологічних шкіл, тисячі годин особистої терапії, навички роботи перед камерою та вміння створювати контент, який несе сенс, а не просто «продає». Я — спікерка на профільних конференціях, мене запрошують як експертку в медіа, мої думки цитують і обговорюють. І водночас — я залишаюся в полі кожного свого клієнта: уважна, присутня, глибока. Я не ділю професію на «публічну» і «кабінетну». Усе це — моє. І саме в цьому — моя сила. Я не просто там, де маю бути. Я там, де створюю новий рівень стандарту психологічної підтримки.
Ви — кризовий психолог. З якими питаннями до вас звертаються найчастіше? Що сьогодні хвилює сучасну жінку?
Криза — це не завжди про драму. Це точка, у якій людина більше не може жити “як раніше”, але ще не знає, як “по-новому”. Я працюю з цими перехідними станами: коли відчуття опори втрачене, а нове ще не сформоване. Найчастіше до мене звертаються з трьома основними темами: кризи стосунків — коли жінка відчуває, що більше не впізнає себе поруч із партнером, коли роль «ідеальної» більше не працює, а справжнє «я» потребує визнання; переїзди й адаптація до нових реалій — коли змінились не тільки кордони, а й внутрішній ландшафт: ідентичність, цінності, підтримка. Це глибока тема: “Хто я тепер, коли поза знайома змінена повністю?”; внутрішні злами — коли зовні «все ок», але всередині — відчуття порожнечі, виснаження, втрати сенсу. Це криза не подій, а смислів. Сучасну жінку сьогодні хвилює не стільки “як бути правильною”, скільки “як бути собою, не втрачаючи стосунків, себе, реалізації, жіночності”. І саме в цьому — найглибший запит: як залишитися живою в темпі, вимогах і невизначеності нашого часу.
Тривога — слово, яке сьогодні лунає майже щодня. Що воно означає для вас особисто?
Для мене тривога — це був перший крок у особисту терапію. Саме вона стала тією внутрішньою точкою, яка змусила зупинитись і визнати: щось у мені вимагає уваги, і я більше не можу це ігнорувати. Я добре пам’ятаю, як це відчувалося: ніби ти в безпечному просторі, все зовні «нормально», але всередині — гіпернапруга, безсоння, постійне внутрішнє “що якщо…?”, бажання все проконтролювати, навіть на рівні дрібниць. Тоді я ще не знала, що це тривога — я просто почувалася виснаженою. Але тіло реагувало раніше, ніж свідомість: здавлене дихання, серце, що бʼється у грудях без причини, стиск у щелепі, труднощі з концентрацією. Зараз, після тисячі годин особистої терапії, я вмію чути тривогу ще на рівні перших тілесних сигналів. Вже не чекаю, поки вона перетвориться на напад або зрив — я зупиняюсь і запитую: про що ти зараз? Що я ігнорую? Який сигнал ти мені даєш? Це стало частиною моєї професійної етики: не приглушувати симптом, а навчитися слухати себе — до того, як тіло змусить тебе зупинитись.
Як ви вперше зрозуміли, що тривога — це не просто «нерви», а щось більше?
Це стало очевидним, коли тіло почало реагувати ще до того, як я встигала це усвідомити. Я могла сідати працювати чи виходити на зустріч — і раптом зʼявлявся спазм у грудях, напруга в плечах, легке запаморочення. І найстрашніше було те, що я не розуміла, чому. Зовні нічого загрозливого не відбувалося. Але всередині — ніби сигнал: “зараз буде щось страшне”. Коли я почала вивчати когнітивно-поведінкову терапію, все стало на свої місця. Саме цей підхід дав мені дуже чітке пояснення: кожна тілесна реакція починається з думки — часто миттєвої, автоматичної, неусвідомленої. Наприклад, тіло напружується, тому що десь глибоко промайнула думка: “Я не впораюсь”, “Я зроблю помилку”, “Зі мною щось не так”. І ця думка запускає всю фізіологічну хвилю — серцебиття, пітливість, спазм, емоційне замирання. Саме тому я й обрала КПТ як один з основних напрямків моєї роботи. Бо він дозволяє побачити цей зв’язок — між думкою, емоцією, тілом і поведінкою.
І як тільки ми вловлюємо першу ланку — думку, яка запускає тривогу — з’являється простір для змін. Без боротьби з собою, без придушення. Просто — з розумінням і практичними діями.
З якими формами тривоги найчастіше стикаються ваші клієнти сьогодні? Що стало «новою нормою» в психіці сучасної людини?
Сьогодні найбільш поширена форма тривоги — фонова, розмита, така, що не має чіткого джерела, але постійно присутня. Це тривога за майбутнє: “А що далі?”, “Чи зможу я впоратись?”, “Що буде з моєю родиною, країною, світом?”
І поруч із нею — соціальна тривога. Страх бути неприйнятою, осудженою, не відповідати очікуванням. Коли рішення про зміну роботи чи навіть зачіски вже не просто вибір, а внутрішній діалог із уявним соціумом: «А як це виглядатиме?», «А що подумають?». Ці дві тривоги — за контроль над майбутнім і за визнання в соціумі — часто переплітаються, створюючи напругу, яку людина починає відчувати не тільки емоційно, а й фізично: у вигляді безсоння, головного болю, проблем із травленням, збоїв у циклі, труднощів із концентрацією. Але що мені особливо цінно як фахівчині — те, що все більше людей починають це помічати й не залишаються наодинці. Вони йдуть до фахівців. Не за “готовими відповідями”, а щоб навчитися краще чути себе, знайти внутрішню опору, вийти з циклу постійної напруги. Це нова норма, яка мені подобається: звертатися по допомогу стало не соромно, а зріло. Це не про слабкість — це про силу знати свої межі й піклуватися про себе.
Тривога може бути як руйнівною, так і мобілізуючою. У яких випадках вона допомагає, а коли — заважає жити?
Тривога — це не ворог. Це внутрішній індикатор, який попереджає: “Зверни увагу, щось може бути небезпечно”. Вона — як подруга-світлофор: стоїть поруч і блимає жовтим, коли ми ігноруємо важливе. Наприклад, ви відкладаєте звіт, і тривога зростає — вона буквально каже: “Гей, час діяти!” І щойно ви сідаєте за справу — вона відступає. Це здорова тривога. Вона адаптивна, функціональна. Вона працює на нас. Але є й інша — невротична тривога. Та, яка не прив’язана до реальної загрози. Наприклад: людина прокидається серед ночі з прискореним серцебиттям і думкою: “А що, якщо я втрачу все?”, хоча жодних фактів на це немає. Вона не допомагає — вона виснажує, блокує, паралізує. Замість дії — замкнене коло тривожних сценаріїв, тілесного дискомфорту й потреби все контролювати. Різниця — у функціональності. Здорова тривога штовхає до руху, має початок і кінець. Вона там де є загроза. Невротична — ходить по колу, не завершується дією, а лише нарощує напругу. Це про те, чого в реальності не існує. Саме тому я ніколи не вчу клієнтів “позбутись тривоги”. Це міф, який продають інстакоучі. Позбутись тривоги — означає позбутись частини внутрішньої системи безпеки. Замість цього — ми вчимося її розпізнавати, чути, перекладати з “тілесної мови” на усвідомлену. І коли тривога стає зрозумілою — вона перестає керувати життям. Вона знову стає подругою, яка підказує, а не лякає.
А які питання ви ставите людині, яка приходить з тривогою та тривожними думками?
У роботі з тривогою я завжди починаю з конкретики. Не з теорії, а з того, що зараз відбувається в людині. Я ставлю запитання, які допомагають відділити реальність від уявного сценарію, тілесну реакцію — від справжньої загрози.
Наприклад:
- Чи є зараз реальна загроза? Чи це лише думка або уява?
- Що ви подумали перед тим, як почали це відчувати?
- Який найгірший сценарій ви уявляєте? І наскільки він імовірний?
- Як ви це відчуваєте в тілі? Де саме живе ваша тривога?
- Що б ви зробили, якби це не було страшно?
Так ми поступово “розбираємо” тривогу: де вона почалась, що її живить, які дії можуть допомогти. А далі — переходимо до поведінкових експериментів. Це коли ми перевіряємо, як змінюється стан, якщо зробити інакше. Наприклад:
«Ви боїтесь відправити повідомлення, бо очікуєте осуду. Давайте відправимо й подивимось, що буде». І найчастіше — нічого критичного не стається. Це досвід, який повертає контроль. Тривогу не можна переконати словами, її треба пережити по-новому. І саме це ми практикуємо в терапії.
Що для вас означає бути амбасадором здорової психіки?
Для мене це не просто красива назва. Це відповідальність — перед собою, перед людьми, перед рівнем, який я задаю. Я несу здорову психіку не в лозунгах, а в щоденній практиці — у тому, як я живу, працюю, приймаю рішення, вибудовую стосунки й веду бізнес. Я — практик. Я не пропоную те, що “можливо працює”, я пропоную лише те, що прожила, перевірила, системно вивчила. І саме це обирає моя аудиторія — люди, які звикли до якості, до результату, до витонченого, але точного підходу. Бути амбасадором здорової психіки — це про ясність. Про чіткі рамки, глибоку етичність, рівень, в якому не буде випадкових слів чи дешевих рішень. Це про те, щоб мати внутрішній фундамент і транслювати його — не через гасла, а через власний приклад. Я не боюсь лідерства у цій темі. Я готова бути голосом нового покоління психологів — тих, хто не тільки “чує”, а й тримає. Хто поєднує глибину й сучасність, досвід і гідність. І саме тому я обираю працювати з аудиторією, яка теж готова — до глибокої, структурної роботи над собою. Не швидко. Не поверхнево. А зі смаком. Як у всьому, що справді має цінність.
Ви є експерткою та спікеркою у двох психологічних школах. Це ще одна сторона вашої роботи?
Так, я не просто практикую — я ще й навчаю інших психологів. Для мене це — природне продовження мого досвіду. Якщо я можу передати знання, які працюють і допомагають — я це роблю. Це не про «вчити зверху», а про те, щоб піднімати загальний рівень культури психотерапії в Україні, формувати нову етичну, якісну й ефективну професійну спільноту. Я створюю навчальні продукти, які мають не тільки глибину змісту, а й форму, що відповідає сучасному ритму: структуровані, вивірені, з точним словом, продуманим візуалом, відточеною подачею. Тут мені дуже допомагає моя перша освіта — музична. Вона навчила мене відчувати настрій, працювати з голосом, камерою, доносити сенс через інтонацію й присутність. Це не просто “відео” — це відчуття контакту. Я бачу свою роль ширше, ніж просто «психолог». Я створюю простір, де психотерапія звучить на іншій частоті — ясній, впливовій, професійній. І ті, хто до мене приходить, як клієнти чи колеги, відчувають: тут не буде поверхневого. Тут буде по-справжньому.
А що, на вашу думку, найважливіше у роботі психолога: емпатія, теорія чи досвід?
Усе разом. Без емпатії — немає довіри. Без теорії — немає безпеки. Без досвіду — немає результату. Я поєдную це все. І ще додаю щось важливе: внутрішній стандарт.
Я не працюю за шаблонами. Я відчуваю людину. Я швидко орієнтуюсь у заплутаному запиті. Мої клієнти — люди, які не хочуть витрачати роки «поговорити». Вони хочуть зрозуміти, змінити, прожити. І я знаю, як їх у цьому підтримати.
Чи є особисті принципи чи цінності, яких ви дотримуєтесь у житті та роботі?
Я не люблю вибирати одне. Якщо я можу поєднати — я поєднаю. Це не про жадібність, це про лідерство. Я звикла брати максимум: від знань, від досвіду, від життя. Якщо є ідея — я реалізую її. Якщо є бажання побачити людину — я не скажу “потім”, я просто організую все так, щоб це сталося. Я не чекаю “правильного моменту”, я створюю умови. У роботі я така сама. Я дуже жива. Я відкрита — не як образ, а як стан. І мені важливо, щоб це було видно. Мені близьке глибоке занурення, інтелектуальна точність, але водночас я можу посміятись, сказати щось різке, якщо цього вимагає момент. Бо я — не «ідеальна терапевтка». Я — жива. З досвідом, реакціями, внутрішньою системою координат. Мені нецікаво «сидіти й слухати». Я в процесі, я включена, я в контакті. І водночас — я дуже структурна. Я не обіцяю, що буде легко. Але я точно знаю, що зі мною — буде чесно, стабільно й результативно. Бо саме так я живу сама. Моя особистість — не те, що я приховую в роботі. Це те, що підсилює мою професійну якість. Я не граю роль. Я — це я. І це відчувається з перших хвилин.
