У світі коучингу, де зазвичай панує м’який підхід, Марина Таллер виділяється своїм провокативним стилем. Для неї коучинг — це не про надання готових відповідей, а про створення простору для самостійного пошуку рішень і відновлення внутрішньої гармонії. Під час нашої розмови Марина поділилася, як її особистий шлях до коучингу, де вона сама пройшла через вигоряння і внутрішні кризи, привів її до мети допомагати іншим. Вона пояснила, чому коучинг важливий для людей на різних етапах життя — від підприємців до мам у декреті, які відчувають порожнечу всередині, і як її методи допомагають клієнтам подолати страхи, сумніви і зовнішні обмеження.
Марино, в соцмережах ви позиціонуєте себе як «провокативна коучиня». Розкажіть, що це означає для ваших клієнтів?
Як би протестно це не звучало, «провокативна коучиня» — це не про хайп чи епатаж. Виводити людей на емоції заради емоцій — то зайве, адже швидкі рішення — це короткотривалі дії, а я працюю на перспективу. Це про те, щоб вивести людину з її затишного болота, з пресловутої «зони комфорту», яка насправді обмежує. Звісно, тільки якщо людина цього хоче. Як коуч я не кажу те, що хочеться почути клієнту — я кажу те, що допоможе зрушити з місця. Адже ми іноді тонемо не тому, що не вміємо плисти, а тому що нам зручно сидіти у своїх виправданнях. Для моїх клієнтів я не «подруга, що у всьому підтримає», а та, хто поставить дзеркало. Хто направить туди, де є відповіді. Хто скаже прямо. І, головне — допоможе побачити рішення, не нав’язуючи свого бачення.
А як ви прийшли в професію коуча? Кажуть, що спочатку намагаєшся допомогти собі, а потім приходиш до того, що допомагаєш іншим.
Так, це мій випадок на 100%. Я не прийшла в коучинг через цікавість чи моду, я прийшла, як клієнтка: жила не своє життям, а працювала заради ілюзії ефективності, нав'язаної соціумом: «так треба», «усі так живуть», «так виглядає успіх». Ігноруючи всі сигнали, я рухалася далі, поки не зрозуміла, що це не моє. Вигоряння, відчуття, що граю в чужу гру, стали поштовхом до змін. Шукала вихід у різних методах – психотерапія, езотерика, практики, книжки, але саме коучинг дав мені чіткість і впевненість, щоб більше не зраджувати себе. Я обрала цей напрямок, бо впевнена, що він працює, і таких, як я, багато. Це не метод, який підходить усім. Але мені він дав стільки опори, чіткості, внутрішньої впевненості — що зраджувати себе я більше не захотіла.
Кому сьогодні потрібен коуч? Це підприємці, що втратили орієнтири, чи топ-менеджери, які вигоріли?
Це запитання — класика вузького сприйняття. І звучить воно так, ніби коучинг — це щось «елітне», «для обраних», «для тих, у кого бізнес, стрес… і гроші». Але насправді — робота зі своїм світосприйняттям та внутрішнім станом — це не про витрати, це про пріоритет та про бажання змін. Реальність інша: коуч — це не для тих, хто «зверху», а для тих, хто в дорозі. Хто на шляху до змін, до результатів, до іншого рівня життя. Для тих, хто хоче не просто «прожити це життя», а жити по-справжньому, без обмежуючих переконань, без заборон — і з кайфом. До мене приходять не лише підприємці чи топ-менеджери. Приходять творчі люди — на межі вигорання, мами в декреті, які втратили себе у сім’ї, люди, які нібито «все мають», але всередині — порожнеча. Це про вибір не жити на автопілоті. Це про сміливість спитати себе: «Чого я хочу насправді?» Коуч потрібен тим, хто готовий жити чесно. Не зручно — а чесно.
Ви активно критикуєте езотерику та її підходи до вирішення проблем. Як саме ви допомагаєте своїм клієнтам брати відповідальність за своє життя?
Я не критикую езотерику, я критикую підхід, який робить людину безпомічною. Є ефективні методи, а є шарлатанство, яке продає «чудо»: «всесвіт проти мене», «час ще не настав», «мені пороблено». Це зручні переконання, що виправдовують лінь. Я підтримую відповідальність, але не ту, що тисне, а ту, що звільняє. Коли ти впевнений у своєму виборі, сумніви зникають. Якщо езотерика справді допомагає знайти віру в себе та мотивує до дій — я не проти. Але якщо замість реальних кроків — лише енергії, афірмації і «чекання ідеального моменту», то змін не буде. Мене не цікавить, що сказав астролог, мене цікавить — чому ви досі не живете так, як хочете.
Марино, до вас приходять із запитом чи без? Це довгострокова співпраця чи разові сесії?
По-різному, і це нормально. Хтось приходить з чітким запитом: «Хочу зрозуміти, чому все роблю правильно, але не рухаюсь», а хтось просто каже: «Мені важко, не знаю, з чого почати». І ті, й інші — мої люди, і важливо не що ти приносиш, а чи готовий щось змінювати. Найсильніші зміни відбуваються, коли є системність, запит, процес і відповідальність з обох сторін. Моя мета — не бути «службою спасіння», а допомогти стати собі опорою і знаходити рішення самостійно. Тому є глибинні формати, де працюємо кілька тижнів чи місяців, і разові сесії — коли потрібен новий кут зору чи ривок. А ще є Ліла — глибинна трансформаційна робота, стислий формат з максимальною віддачею. Це не для всіх, але після неї все змінюється.
Що ви маєте на увазі, коли говорите “портал до чесного діалогу з собою” та як Ліла допомагає в цьому процесі?
Ліла — це трансформаційна коучингова гра, яка через запитання запускає чесний діалог із собою. Тут немає порад і оцінок, є тільки запитання і твоя відповідь — сильна, глибока, яку не можна обійти. Ліла не про «магію», а про ясність. Вона допомагає побачити саботаж, страх і звички, які заважають діяти. Це як точка неповернення, коли ти розумієш, що більше не можеш залишатися там, де тобі некомфортно. Це не «цікава практика», а потужна трансформаційна гра, що замінює місяці терапії чи коучингу.
Марино, що саме, на ваш погляд, заважає людям жити легко та щасливо? Поділіться прикладом із практики.
Найчастіше — це вторинна вигода та страх осуду. Людина хоче змін, але щось її стримує — це внутрішнє переконання, що не дозволяє змінити ситуацію. Типовий приклад: клієнтка працює без вихідних, вигоріла, але боїться відпочити, вважаючи, що без неї все розвалиться. Насправді, світ без неї переживе, а вона без себе — ні. Її тримає вигода залишатись в контролі, отримувати схвалення. Болить, але так зручніше, ніж ризикувати і жити по-своєму. Ще один момент — страх осуду. «А що, якщо подумають, що я…?». Але якщо навчитися жити без цього «А що?», життя стає легшим і чеснішим. Ці проблеми часто не усвідомлюються. Людина думає, що «не може інакше». Але на сесії чи в грі Ліла стає зрозуміло, що це не про неможливість, а про відсутність внутрішніх дозволів бути «поганою». Тоді виникає вибір: залишитись у звичному чи чесно сказати собі, що більше так жити не хочеш. «Хороша» чи «погана» — це ілюзії чужих очікувань. Навіщо намагатися відповідати їм?
