Ніна Аванесова — жінка, чий шлях від науковиці та завідувачки кафедри в Україні до нового життя в Німеччині є яскравим прикладом того, як наука може стати основою для побудови не лише професійної, але й особистої реальності. Переїзд до іншої країни, материнство та адаптація до нових соціальних і культурних реалій — це великий стрес, але для Ніни це стало ще й можливістю для зростання. Вона не втратила себе, а, навпаки, використала свою наукову основу, щоб сформувати нову реальність. Як це їй вдалося? Яким чином наука стала не тільки професійним інструментом, але й внутрішнім стрижнем, на якому Ніна побудувала своє нове життя?
Ніно, ваша історія — це унікальний шлях від науковця та завкафедри в Україні до жінки, яка будує нове життя, нову реальність у Німеччині. Який момент став переломним у цьому переході?
У моєму випадку не було одного дня чи одного рішення, що все змінило. Це був процес, глибокий і поступовий. Я пройшла повний академічний шлях: у 2006 році закінчила університет, у 2007 вступила до аспірантури. Наука стала не просто професією — вона стала стилем мислення, способом організації життя. Я захистила докторську дисертацію, отримала звання професора, очолювала кафедру менеджменту і публічного адміністрування. Протягом усього мого свідомого життя я передавала знання, будувала академічну спільноту, формувала студентів як майбутніх управлінців. Переломний момент настав тоді, коли зовнішні обставини — війна, переїзд, материнство — змусили мене подивитися на себе з нового ракурсу. Я зрозуміла, що моя наукова ідентичність не розчиняється в новій країні. Навпаки — вона стала внутрішнім стрижнем, на якому я змогла вибудувати нову реальність. І я створила її не всупереч, а завдяки усьому, що пережила.
Що було найскладнішим у зміні ролей?
Найбільшим викликом було прийняти багатошаровість нової ідентичності. У певний момент я з жінки в костюмі, що звикла до чіткого графіка лекцій, планів, нарад, перетворилася на маму немовляти, у новій країні, з новими правилами, мовою, середовищем (посміхається). І найважчим було не втратити відчуття себе. Залишитися жінкою, науковицею, особистістю — не лише у спогадах, а й у реальності. Але паралельно з цим відбувалось зростання. Я почала бачити цінність у нових ролях — дружини, матері, менторки. Ми переїжджали кілька разів, змінювали простір, середовище, побут — і кожен раз я вчилася адаптувати структуру до хаосу, знаходити баланс між турботою, навчанням, розвитком і внутрішньою тишею. Мій чоловік став тією опорою, без якої цей шлях був би неможливим. Ми щодня будуємо наші стосунки свідомо, підтримуємо один одного у зростанні — і саме це дає мені ресурс бути «мамою-менеджеркою», яка встигає жити з глибиною.
Ніно, ви приклад для багатьох жінок! А як ви поєднуєте материнство, науку та глибинну внутрішню роботу над собою, менторство?
Мені близька думка, що сучасна жінка — це не множинність ролей, а цілісність. Мені не потрібно обирати: «наука чи сім’я», «менторство чи материнство». Я вибудовую модель, у якій це все існує разом.
Я не ставлю життя «на паузу» через дитину — я навпаки, наповнюю його сенсом і простором. Мої знання, академічна база — це основа, яку я транслюю через нові формати: менторські програми, практики, авторські підходи. Ми з чоловіком організували побут так, щоб я могла залишатися в процесі, досліджувати, писати, супроводжувати інших. У мене є час на сім’ю, простір для себе, місце для роботи з клієнтками — і все це завдяки усвідомленій структурі, яку ми створюємо разом.
Ви - менторка по створенню позитивної реальності. Розкажіть детальніше, як ви до цього прийшли?
Менторство для мене — це не професія, це продовження мого педагогічного покликання. Я завжди вчила, просто тепер — вчу інакше. У певний момент я почала глибше вивчати механізми мислення: як формується звичка думати негативно, як впливає уява, як трансформується ідентичність через повторювану дію. Я читала Джо Діспензу, Боба Проктора, Луїзу Хей, Девіда Гамільтона, вивчала позитивну психологію, нейропластичність, теорію переконань. І зрозуміла, що цей пласт знань можна подати через наукову оптику — і зробити ефективним. Я трансформувала свою академічну практику в менторську: структурувала техніки, впровадила системні щоденники, практики, ритуали. І це почало працювати не лише для мене, а й для жінок, які звертаються до мене за підтримкою.
Ваша концепція базується на тому, що думки формують реальність. Які практики допомогли вам особисто змінити своє життя?
Я не сприймаю силу думки як метафору — для мене це абсолютно практичний інструмент. Щоденна візуалізація, афірмації, вправи на фокус уваги, медитації з елементами самоспостереження — усе це стало частиною моєї буденності. Але я підійшла до цього системно: вела спостереження, формувала звички, аналізувала результат. Я працювала з темами ідентичності, переконань, внутрішніх діалогів. І можу сказати з науковою впевненістю: мислення — це навичка. Її можна культивувати. І саме це я передаю далі.
Чому, на вашу думку, багато людей застрягають у ролі жертви і як зробити перший крок до ролі творця?
Роль жертви — це, з точки зору психології, захисна стратегія. У ній є передбачуваність, навіть якщо вона болюча. Роль творця — це відповідальність, а отже — ризик. І саме страх перед невідомим зупиняє багатьох. Перший крок — не радикальний. Це м’яке запитання до себе: чи можу я дозволити собі мислити інакше? Саме ця внутрішня згода відкриває можливість для нових дій. Зміни не починаються з героїзму — вони починаються з усвідомлення.
Ви запустили міні-курс «Любить. Прощать. Благодарить». Яка його головна ідея, і як він підтримує людей?
Цей курс — це не просто набір практик. Це внутрішній маршрут, що починається з трьох станів: любові до себе, прощення минулого і вдячності за теперішнє. Саме вони стають основою ментальної екології, в якій можна творити нове життя.
У структурі курсу — щоденні завдання, рефлексії, підтримка. Це не теоретичний контент — це жива взаємодія. Я отримую відгуки про сльози, полегшення, інсайти — і це головне свідчення, що ми потрапили в саме серце трансформації.
Ніно, як ви бачите свою місію в цьому світі зараз?
Я — науковиця, яка не втратила голос у нових умовах. Навпаки, я відчула, що можу бути містком — між наукою і серцем, між логікою і довірою. Моя місія — показати жінці, що вона може мислити по-іншому, і що це не міф, а навичка, яку можна опанувати. Я створюю простір, де знання стають інструментами, а сила — м’якою, жіночною, глибокою. І я вдячна за цей шлях, бо він дозволив мені бути собою — в повному значенні цих слів!
