Алла Гоцман — психологиня, арт-терапевтка, сексологиня, авторка курсів та спікерка, яка допомагає жінкам знаходити свій шлях до самоприйняття та внутрішньої сили. Вона переконана, що справжнє прийняття себе є основою для зміни та розвитку, а справжня глибина і сила жінки часто проявляються не в швидкості, а в тиші та паузах, де народжуються найцінніші роздуми. В інтерв'ю для GOSSIP Алла розповідає про свою власну подорож до самоприйняття та ділиться вражаючими спостереженнями про те, як змінилися її власні бажання з віком. Вона розмірковує про архетипи, які живуть у кожній жінці, та ділиться важливими порадами для тих, хто переживає моменти внутрішнього спустошення чи сумнівів. Алла пояснює, як важливо знаходити час для себе та не боятися бути «незручною», якщо це допомагає рухатись вперед. Вона також розповідає про важливість справжніх емоційних зв'язків, довіри та підтримки в житті. У її словах — глибока мудрість, яка здатна не лише розкрити, а й відновити жінок у складні моменти їхнього життя.
Алла, ви навчаєте інших приймати себе, а що вам особисто найважче прийняти в собі?
Знаєте, я навчаю інших приймати себе з ніжністю, іноді навіть з гумором, бо без цього психіка відразу ображається. Але сама я досі вчуся приймати свою потребу в повільності. Світ навколо ніби весь на марафоні: біжи, досягай, міняй. А я — та, хто хоче зупинитися, прислухатись, вдихнути, і тоді зробити один точний крок замість десяти хаотичних. У мене довго була ілюзія, що «справжній професіонал» завжди в потоці, завжди продуктивний. А зараз я приймаю: моя глибина не в швидкості, а в тиші, в паузі, в здатності бачити неочевидне.
Як змінюються ваші бажання з віком — стають глибшими, чеснішими, чи, навпаки, простішими?
З віком мої бажання перестають кричати — вони шепочуть. Але цей шепіт чутно дуже чітко. Колись хотілось «все й одразу»: глибокого сенсу, досконалого тіла, ідеального кохання, визнання, авокадо на сніданок. Тепер — чесності. До себе, до тіла, до бажання не хотіти нічого. Стають простішими — так, але не в значенні «примітивнішими». Тепер хочеться бути з тими, з ким не треба нічого доводити. І хочеться робити своє — навіть якщо це «не по графіку». Мої бажання стали як хороше вино: менше цукру, більше глибини, довше післясмак (посміхається).
Алло, ви психолог арт-терапевт, сексологиня, авторка курсів та спікерка, наставниця. Розкажіть, сьогодні ви відчуваєте себе на своєму місці на 100%? Що заряджає вас у вашій роботі?
На 100% на своєму місці? Якщо чесно, я нарешті навчилася не вимірювати себе відсотками. Бо одного дня я — впевнена, творча, в потоці, і думаю: «Ось воно, моє місце!» А вже наступного — я просто людина, яка п’є каву в піжамі й переконує себе, що світ не завалиться, якщо вона сьогодні не буде «успішною». Колись я жила викладанням іноземних мов — і саме тоді вперше відчула, як важлива психологія в навчанні. Не мова змінює людину — а те, як вона себе відчуває, поки вчиться: без страху помилитися, із відчуттям підтримки, з гумором. Тоді я вперше зрозуміла, як сильно люблю створювати простір, де люди відчувають себе в безпеці — і саме це роблю тепер як психолог і арт-терапевт. Тож, так — я на своєму місці. Але це місце не як офісне крісло, яке обрав раз і назавжди. Це як творчий килимок у дитсадку: я на ньому можу танцювати, сідати в позу лотоса, лежати втомлена або творити щось нове. Головне — бути чесною з собою.
А чи буває у вас день, коли хочеться просто зникнути з поля зору — і для себе самої? Що ви робите в такі моменти?
Давайте будемо чесні — у мене два кота. Вони не дадуть мені зникнути навіть на секунду (посміхається). Один стежить за мною, як співробітник СБУ, другий — як турботлива бабуся: «Ти точно поїла? Ти куди це зібралася?» І навіть коли хочеться тиші — я все одно її шукаю не у відлюдництві, а в русі. Я люблю життя у місті — з динамікою, з випадковими поглядами, з театром, де на сцені не тільки актори, а й самі глядачі.
Я не боюся зустрічі з собою — просто не завжди обираю її в тиші. Бо іноді краще впізнати себе у сміху з другом, у чужій історії, в репліці баристи. Я не тікаю — я просто йду гуляти.
Ви працюєте з архетипами. А який ваш особистий архетип зараз — і чому саме він?
Якщо говорити архетипами, то мушу відразу зізнатися: я — не один архетип. І в цьому, до речі, вся суть. Жінка не може жити лише в одному архетипі, якщо вона справді сповнена життям, пристрастю, глибиною. Один архетип — це як один ключ до величезного замку. У мені точно живе Коханка — та, що закохана в життя, у сенси, в дотик. Є Муза, яка без слів відчуває, як із підсвідомого народжуються образи, метафори — і перетворюються на терапевтичну магію. Є Наставниця — спокійна, тиха, яка тримає простір і час, уміє мовчати поруч, коли це важливіше за слова.
Я — жінка, яка не обирає меж, а приймає в собі все: і дикість, і ніжність, і мудрість, і легке божевілля. У мені — рух. А рух — це життя.
Чого сьогодні найбільше прагне жінка? З якими запитами ви працюєте сьогодні?
Сьогодні жінка хоче того ж, чого хотіла завжди — просто у трохи інших формах. Вона хоче бути коханою, але не розчиненою. Вона хоче відчувати себе вільною, але не самотньою. Вона хоче мати силу, але не втрачати ніжності. Після всього, що ми переживаємо — війна, втрата, невизначеність — хочеться одного: щоб поруч була кохана людина. Жінка сьогодні хоче мати простір для себе. Внутрішній дім, де можна бути і сильною, і зламаною, і красивою без маски, і сексуальною без дозволу. Іноді — вона хоче просто бути живою. Не ідеальною. Не зручною. Не «встигати все». А жити. Дихати. Відчувати. І як психолог, сексолог, жінка і просто людина — я точно знаю: це бажання варте здійснення.
Ваші слова іноді викликають опір, іноді — аплодисменти. Ви боїтесь бути незручною чи ні?
Я звикла до того, що мої слова можуть викликати опір. Бо іноді я кажу вголос те, що люди давно відчували, але боялися собі зізнатися. Іноді це болить. Але це той біль, після якого легше дихати. І якщо я стаю «незручною» — значить, щось зрушилось. А отже — ми вже не стоїмо на місці. А це, погодьтеся, дуже терапевтична перспектива.
Ви вже стали голосом цілого покоління в темі сексуальності. А що, на вашу думку, ще досі залишається табу, навіть серед «прокачаних» жінок?
Я лише одна з тих, хто не боїться говорити. Іноді голосно. Іноді тихо. Але завжди — з повагою. До себе. До інших. Найбільше табу — це тема жіночої мастурбації. Жінки можуть говорити про інтимні стосунки, про дітей, про психотерапію — але не про те, як вони пізнають себе через тіло. Це досі соромно. А даремно, бо тіло — це наш перший дім. І якщо в ньому темно, жодна «просунута» освітня лампа не допоможе.
Ви використовуєте тіло як інструмент терапії. А чи бувають моменти, коли воно вам суперечить?
Звісно, тіло не завжди слухняне — і саме в цьому його мудрість. Воно не підлаштовується під наші соціальні ролі, дедлайни чи навіть терапевтичні плани. Воно каже правду — іноді тоді, коли ми самі ще не готові її почути
У моїй практиці тіло — це не тільки інструмент, а повноцінний співрозмовник. Воно ніколи не бреше, але може мовчати, якщо його не слухають. І так, бувають моменти, коли моє тіло каже: «Зупинись. Видихни. Ти втомлена.» А я — ще ні. І тоді починається діалог — не завжди згодою, але завжди з повагою.
Алла, у час інформаційного шуму ви залишаєтеся почутою. У чому ваш головний внутрішній редактор?
Мій головний внутрішній редактор — це суміш етичного компаса, здорового глузду й тонкого інтуїтивного чуття до справжнього. Я не женуся за хайпом, бо чудово знаю, як легко в ньому втратити себе. У соцмережах я не хочу бути черговою гучною обгорткою — я хочу бути тим, до кого можна прийти не за сенсацією, а за розумінням. Я не повторюю популярні гасла тільки тому, що вони у тренді. Я краще влаштую тиху, але гідну битву з алгоритмами соцмереж, ніж зраджу довіру людей, які читають мене не роками — серцем.І так, можливо, це не завжди дає мільйон підписників — але це дає справжніх. А з ними — найбільша розкіш у професії: право бути собою.
Ваш чоловік захищає Україну на фронті. Скажіть, як ви це досвід інтерпретуєте для себе? Це дає вам мотивацію?
Це досвід, який не можна описати одним реченням. Це не про страх чи героїзм — це про щоденну присутність кохання на тлі війни. Мій чоловік — дуже розумний, спостережливий і водночас вражаюче врівноважений. Він не той, хто говорить багато. Але в тиші — неймовірна глибина. І в нас обох була одна домовленість: це шлях, який мають пройти двоє. Хоч ми й фізично в різних місцях. Я завершила курс із військової сексології — не тому, що це був логічний крок у професії, а тому, що я не можу лишатися осторонь того, чого торкається особисто мого життя. Це моя форма служіння — допомагати не лише як жінка військового, а як спеціалістка, яка чує, не боїться і знає, як зберегти зв'язок, навіть коли кілометри мовчать. І так, іноді я усміхаюся, коли тривожно. Замовкаю, коли хочеться виговоритися. Але це не про «терпіти» — це про довіру. Про те, що любов — це також дисципліна. Повага. Простір. І дуже тонка робота вдвох, навіть коли поруч — тільки голос у телефоні. Цей досвід навчив мене не тільки витримки, а й нового рівня жіночої сили. Тієї, про яку писали ще древні: вона мовчазна, але незламна. Вона — в тому, щоби залишатися ніжною навіть під час шторму.
На ваші виступи приходять десятки, сотні жінок. Які слова ви чуєте від них після виступу?
Я чую найважливіше слово — «дякую». І для мене цього більш ніж достатньо.
Бо я знаю, скільки сили потрібно, щоб просто прийти. Щоб дозволити собі почути те, що болить. Те, що довго відкладалося, ховалося під повсякденним «усе нормально». Іноді ці жінки не ставлять жодного запитання. Вони просто сидять і слухають. А потім, при виході, тихо кажуть: «дякую» — і ми обидві знаємо, що сталося щось важливе.
Моя аудиторія — це не просто глядачі. Це жінки, які дозріли до розмови з собою. І якщо після лекції вони довго мовчать, роздумують, щось переосмислюють — значить, ми дійшли туди, куди треба. У найцінніше — в глибину. Я не женуся за оваціями. Моє найвище визнання — це очі, в яких після виступу з’явилося трохи більше світла. І навіть коли жінка не наважується сказати це вголос, я завжди відчую її внутрішнє: «Я тут. І я почала повертатися до себе».
Алло, а чи є універсальний ряд порад для жінок, які сьогодні відчувають спустошення? Відчувають, що втрачають себе… Що б ви порекомендували їм?
Я завжди обережна з універсальними порадами. Жінки не шаблони — вони цілі світи. І кожна приходить у стан спустошення з різною історією, різною глибиною втоми, різним контекстом. Але якщо дуже просто, моя єдина порада — знайдіть людину, яка зможе вас вислухати. Не оцінити. Не вичитати по пунктах, що ви зробили не так. А просто — бути поруч і чути. Іноді найперше, що треба — це не курс з мотивації, не новий щоденник із золотим тисненням, не поїздка в Карпати, а тиша поруч із тим, хто не боїться вашої втоми. Хто не тисне: "візьми себе в руки", а запитує: "а що з тобою зараз?" Я вірю в терапію, звісно. Але до неї треба дозріти. А от людину, здатну дати вам простір — треба знайти вже зараз. Це може бути подруга, психолог, випадковий голос у подкасті, який раптом змусить вас розплакатися — бо влучив точно. Тільки тоді, коли нас почуто, ми починаємо повертатися до себе. Це найперша лінія порятунку — бути в розмові. А вже далі — можна говорити про ресурси, дихання, мистецтво, дотики, тварин, танці, розмови з тілом. Але все починається з одного — "я тут, і я готова тебе слухати".
це інтервʼю я присвячую моїй сестрі Оксані; дякую їй за безмежну підтримку!
Фотограф:
