instagram.com/parhomenko_kateryna
Катерина Пархоменко – психологиня нового покоління. Вона тонко балансує між структурністю когнітивної терапії й глибиною особистого досвіду. Її голос м’який, але впевнений, її позиція вкорінена в реальності, але завжди з простором для емоцій. Сьогодні вона не лише веде сотні годин терапії на рік, а й розвиває власний психологічний простір і запускає формат ментального аудиту для компаній. У роботі з жінками вона торкається тем, які досі залишаються делікатними – РХП, втрата себе, критика тіла, вигоряння.
Катерино, з чого почався ваш шлях у психологію?
З точки болю. Це була дуже непроста особиста історія – глибока криза, яка змусила мене зупинитися й подивитися на себе по-справжньому уважно. Тоді це був початок війни, і я опинилась у сильній невизначеності, як і більшість українців. Так я прийшла в особисту терапію і паралельно почала читати, слухати, заглиблюватися в психологію. Це було вже під час повномасштабної війни. До цього я шість років працювала в ритейлі: починала свою карʼєру там продавцем, згодом була заступником керуючого, займалася командою, але навіть попри стабільність і досвід я відчувала внутрішній спротив. Щось у мені кричало: це не твоє і я почала шукати відповіді. Якось натрапила на старий щоденник, відкрила сторінку з нотатками й прочитала: «Хочу стати психологом». Ця фраза була записана кілька років тому. І тоді я усвідомила – я весь цей час ходила навколо мрії, намагаючись підлаштувати себе під інші ролі, але серцем завжди була десь поруч з психологією. Це був момент глибокого прозріння!
Що вас формувало як фахівчиню – освіта, супервізії, особистий досвід чи робота з клієнтами?
Все разом. Освіта – це фундамент. Я закінчила магістратуру з психології, постійно проходжу супервізії, але моя особиста терапія стала для мене ключовою. Коли ти сам чесно проходиш свої темні зони, стикаєшся з болем, вчишся з ним бути – ти по-справжньому розумієш, що таке підтримка. Це не про поради, а про внутрішню присутність і витримування. Супервізії – це мій щомісячний «дзеркальний зал», вони допомагають бачити свої сліпі зони, тримати себе в професійній етиці й не втрачати чутливості. А робота з клієнтами – це щоденна практика довіри, глибини й розвитку.
Ви працюєте в підходах КПТ і схема-терапії. Чому саме ці напрямки стали вашими основними?
Бо вони структурні, глибокі і дуже ефективні. КПТ дозволяє швидко давати результат – з тривожністю, самооцінкою, внутрішніми конфліктами. Схема-терапія – це вже інший рівень глибини, коли ми дивимось на дитинство, сценарії, емоційні потреби. Я бачу, як це працює з людьми. І це безцінно!
Катерино, а що сьогодні найбільше хвилює українок – ваших клієнток?
Якщо узагальнити мій досвід, то я б сказала, що мої клієнтки діляться на дві великі групи – залежно від того, де вони сьогодні фізично живуть. Але цікаво, що внутрішні болі у них часто дуже схожі, просто виявляються по-різному. Жінки, які залишилися в Україні, часто стикаються з відчуттям розгубленості, втрати опори, з глибоким питанням: «Чого я насправді хочу?». Багато з них усвідомлюють, що живуть не своє життя, не своїми мріями. Вони реалізують чужі сценарії – батьків, соціуму, інстаграму. І це відчуття зазвичай наростає, коли все навколо нестабільне. А інша категорія – жінки, які за кордоном. У них виклики трохи інші, але теж глибокі. Насамперед – адаптація: культурна, ментальна, емоційна. Вони потрапляють у середовище, де інші цінності, інший темп, інші правила гри. І водночас, вони несуть у собі наш український «вічний поспіх», тривогу, перфекціонізм і це внутрішнє: «я маю бути успішною, і бажано – негайно». Але попри різницю в локації, обидві категорії українок приходять до мене з дуже схожим запитом – «Я заплуталась. Я не розумію, хто я. Я втратила зв’язок із собою. Як мені знайти себе?». І ось із цього ми й починаємо – з м’якого, обережного повернення до себе справжньої.
Ви також працюєте з жінками, які мають розлади харчової поведінки. Що зазвичай стоїть за цими симптомами, якщо копнути глибше?
Розлади харчової поведінки – це не лише про їжу. Це – мова, якою психіка намагається сказати: мені боляче. Якщо уважно придивитися, то майже завжди за РХП стоїть щось більше: глибока тривога, хронічна самотність, травми дитинства, відчуття втрати контролю або відсутності цінності себе. Інколи це реакція на неприйняття власного тіла, а інколи – спосіб хоч якось «впоратись» з емоціями, коли бракує навичок емоційної регуляції. Жінка може роками жити в заїданій злості, стидатися своєї тривожності, а назовні це виглядає як переїдання, обмеження, компульсивна дієта. Мені ця тема дуже близька, бо я сама мала досвід компульсивного переїдання. Я проходила цей шлях не лише як спеціалістка, а насамперед як людина. І це дало мені унікальний ракурс – я розумію своїх клієнток не теоретично, а на глибинному рівні. Коли я побачила, наскільки ця тема табуйована в нашому суспільстві, скільки навколо сорому, відсутності підтримки, стигми – я свідомо вирішила працювати саме в цьому напрямку.
Чи можна повністю одужати від РХП?
Так. Але це не про «раз і назавжди». Це про ремісію, про нові навички, про розуміння себе. РХП – це симптом, одужання – це трансформація системи всередині. Я завжди кажу клієнтам: ми не ламаємо вас, ми не переробляємо. Ми показуємо, з чим можна подружитися!
Катерино, нещодавно ви з колегами запустили новий формат – ментальний аудит компаній. Що це і як він працює?
Ментальний аудит – це сучасний, гнучкий інструмент, який дозволяє оцінити психологічний стан колективу й виявити ті невидимі процеси, які напряму впливають на ефективність, командну динаміку та якість робочого середовища. Йдеться не про контроль або оцінку продуктивності, а про людську складову роботи: втому, вигоряння, внутрішні конфлікти, тривожність, незадоволення, демотивацію. Разом з командою ми розробили систему, яка включає в себе глибокі анонімні опитування, інтерпретацію результатів, інтерв’ю з HR або керівництвом, і далі – ми формуємо аналітику. Але не суху статистику, а зріз стану команди «тут і зараз», з фокусом на те, що саме потребує уваги. Цей проєкт виріс із мого особистого досвіду. Колись я сама працювала в компаніях, де «перегорають» найкращі працівники, бо ніхто не запитує: «Як ти?». І тоді я зрозуміла, що працівник ніколи не буде ефективним, якщо він внутрішньо вигорів, втратив сенс або живе в стані хронічного стресу. Наш підхід не про те, як зробити людину ще більш продуктивною. Він про інше: як допомогти їй залишатись людиною всередині системи, відчувати підтримку, мати простір для відновлення й зростання. Ми пропонуємо компаніям комплексний підхід- від ментального аудиту до проведення заходів під потреби компанії. Команда зараз налічує 5 спікерів, які покривають ці потреби, ми проводимо вебінари, тренінги, психоосвіту. Доречі багато компаній цікавляться тренінгами для співробітниками з емоційною регуляцією, це дуже цінно. Вважаю, якщо компанія готова вкладатись в емоційний ресурс команди, це точно говорить про цінність співробітника.
А як керівнику зрозуміти, що його команді вже потрібна психологічна допомога?
Все просто: часта зміна кадрів, пасивність, дратівливість, відсутність ініціативи, втрата мотивації до роботи. Це все дзвіночки. Ми ж не чекаємо, поки зуб повністю зруйнується, щоб піти до стоматолога. Так і тут (посміхається).
І наостанок. Що б ви порадили тим, хто зараз стоїть перед вибором: змінювати щось у житті чи ні?
Піти в невідоме страшно. Але страшніше – залишитись у тому, що тебе знищує.
Згадайте, ким ви були в дитинстві, що вас захоплювало? Напишіть список того, що любите робити. І дозвольте собі спробувати, бо завжди можна повернутись назад. Але якщо не спробуєш – ніколи не дізнаєшся!
