Глибока розмова з Вікторією Піцик про трансформацію, вигорання, стан і шлях до себе
Вікторія Піцик – коуч і духовна провідниця, яка трансформувала своє життя після емоційного вигорання, втрати себе й внутрішнього падіння. Сьогодні вона допомагає іншим жінкам згадати, хто вони є. Її шлях – чесний, болючий, живий. У цьому великому інтерв’ю не просто слова, а цілі пласти внутрішнього досвіду: прожиті ночі без сну, точка зламу, внутрішнє пробудження і, головне, любов до себе. Тієї, яка починається з простого: «Я є».
Вікторіє, ви пройшли надзвичайно трансформаційний шлях. Який момент став для вас точкою неповернення?
Це було вигорання: глибоке, нищівне. Той момент, коли зовні все наче було гаразд: родина, діти, свій салон, клієнти, робота, зобов’язання, успішні пости в Інстаграмі, а всередині – тиша та порожнеча. І біль, який неможливо описати словами. Я прокидалась зранку і не хотіла нічого: ні вставати, ні снідати, ні говорити. Я втратила сенс. Все дратувало, виснажувало, навіть власне дихання. Соцмережі, які колись були ресурсом, почали викликати відразу. Я дивилась на чужий успіх і відчувала лише втому. Хоча завжди була сильною та тягнула все на собі. Я з тих жінок, яких називають «баба-мужик»: можу все, встигаю всюди, не прошу допомоги. Переїхала до Польщі, відкрила бізнес, керувала салоном, водила дітей у школу, займалась буденними справами і тягнула це все на собі. Але всередині давно вже нічого не жило. Я була, як механізм, що рухається за інерцією. І ось у якийсь момент я просто зламалась, у прямому сенсі. Я стояла на вулиці і не бачила сенсу йти далі. Мене відвідали думки, які страшно визнавати, але я їх не соромлюсь: це правда мого досвіду. Я дійшла до дна і саме це дно стало точкою неповернення. Я запитала себе:
«Хто я? Чому я тут? Для чого я живу своє життя?» Ці питання були не філософією – це було виживання, відповідь не прийшла одразу, але з цього моменту почався рух. Дуже повільний, болючий, суперечливий, проте справжній. Я почала шукати себе, пробувати, падати, вставати. І зрештою зрозуміла: назад до «старої себе» я вже не повернусь ніколи. Це було моє переродження.
Які чинники вплинули на ваше рішення стати провідницею для інших жінок?
Шлях до мого покликання був не прямим, але дуже справжнім. Спочатку я просто шукала відповіді: ходила до психологів, тарологів, номерологів. Здавалося, всі казали одне й те саме – «працюй над собою». Але як саме? Я не розуміла, з чого почати, який перший крок, які інструменти. У мене було відчуття, ніби я блукаю у тумані й водночас кричу мовчки. І тоді, зовсім випадково, хоча тепер я розумію, що випадковостей не буває, мені потрапила реклама в Інстаграмі. Звичайний таргет, кілька фраз, але вони зачепили дуже глибоко. Я відгукнулася, ми поспілкувались із наставницею буквально десять хвилин, і я не стримала сліз. Це був перший дотик до мого внутрішнього стану, того, про який я ніколи раніше не думала. Мені сказали: «Ти маєш не лише діяти, а й відчувати». І я, хоч і з недовірою, але почала практикувати. Маленькі кроки щодня, спостереження за собою, прості вправи. І поступово світ навколо і в мені почав змінюватися. Незабаром я вперше в житті полетіла до Італії – сама. Це була не просто подорож, а глибоке знайомство із собою. І саме там я вперше усвідомила: те, що я пройшла, може бути опорою для інших. Мій шлях, мій досвід, моя трансформація – це не просто особиста історія, це ключ. І я відчула – я хочу ділитися. Я хочу підтримувати жінок, які зараз там, де колись була я. Не як вчителька, не як гуру, а як людина, яка пройшла і яка може тримати за руку.
Ви кажете, що «змінюєте життя людей через стан». Як людині почати відчувати себе, а не просто діяти?
Перше – зупинитись. Хоча б на хвилину та запитати себе: «Що я зараз відчуваю?» І дійсно почути відповідь, а не думку. Відключити голову, послухати тіло, серце. І коли всередині тривога, страх – згадати момент, коли було добре. Навіть дрібничку: запах кави, поїздку, сміх із подругою і зануритися в той стан. Це і є початок. І з часом, щодня, щогодини, ці нові нейронні зв’язки починають формуватися. Ми вчимося жити у стані, а не в режимі виживання.
Вікторія, а які сигнали свідчать, що людина втратила контакт із собою?
Постійна втома та тривожність. Немає бажання жити, діяти, творити. Людина починає робити все на автоматі: робота, дім, обов’язки. Іноді навіть не розуміє, чого хоче. Усе дратує. Не хочеться… нічого. Це і є віддалення від себе. Тіло кричить, а ми не чуємо.
Як відрізнити справжнє зцілення від ілюзії духовності?
Духовність – це не те, що ти говориш, це те, як ти живеш. Якщо ти щодня біжиш у 10 практик, читаєш усе підряд, але не змінилася – то це втеча. Справжнє зцілення – це прості речі: це коли ти йдеш у парк, дихаєш і чуєш себе. Коли ти дивишся в дзеркало і кажеш собі: «Я люблю тебе». І віриш у це!
Вікторія, з якими запитами до вас найчастіше приходять жінки?
«Я не знаю, хто я», «Мені нестерпно, але я боюся змін», «Я більше не можу». Часто – вигоряння, потреба у підтримці. Вони хочуть зрозуміти: а чим я справді хочу займатися? А як себе полюбити? І майже кожна плаче на першій зустрічі. Бо нарешті хтось слухає.
Чи можна самостійно вийти з вигорання?
Так, вийти з вигорання самостійно можливо, але це дуже непросто. Чесно кажучи, надзвичайно важко. Бо ти живеш у світі, який звик тебе сприймати «стару». В тілі звички, а у голові – старі шаблони мислення, а твоя нервова система роками працювала в одному режимі: виживання, напруги, відповідальності за всіх, крім себе. Коли ти намагаєшся вирватися з цього – тебе затягує назад, як болото. Наче все навколо шепоче: «Навіщо змінювати? І так нормально», «Потерпи ще трохи», «У всіх важко». І найскладніше те, що внутрішній опір не завжди гучний, іноді він навпаки тихий. Він змушує тебе відкладати зміни «на потім», закривати очі, жити по інерції. І саме тому самостійно дуже складно витягнути себе із цього стану. Мені особисто неймовірно допоміг мій наставник. Бо самій було б довше, болючіше і, можливо, не так глибоко. Наставник – це не людина, яка вирішує твої проблеми. Це та, яка тримає тебе за руку і яка бачить у тобі силу, навіть коли ти сама її не бачиш.
А що робити, якщо людина ще не готова до змін?
Я відчуваю це з перших хвилин. Тоді я кажу чесно: «Ти не готова». І не беру в роботу. Бо вона шукає чарівну пігулку, а не трансформацію. Запам’ятайте, зміни – це шлях, це відповідальність і не завжди легкий. Але тільки ти можеш пройти його. Я можу бути поруч, але не нести тебе на собі!
