У кожної жінки є точка зламу: мить, коли старе життя більше не тримає, а нове ще не народилось. Саме в такому просторі між «було» і «буде» народжується щось справжнє. Саме там колись опинилася Анна Горобець – сьогодні сертифікована цвяхотерапевтка, топмайстер гри «Ліла» за європейськими стандартами, фасилітаторка глибоких трансформаційних процесів і наставниця для жінок та чоловіків, які шукають себе. Анна має за плечима шість років особистої психотерапії, глибоке навчання тілесним і духовним практикам, сертифікацію як топ-майстриня гри «Ліла» та цвяхотерапевтка міжнародного рівня. Її особиста історія – це не просто шлях змін, а щоденник внутрішньої революції: від розлучення, втрати себе та власного майна до переїзду за кордон, до повного оновлення, прозріння і покликання допомагати іншим жінкам знаходити свою силу в м’якості, в тілі, у правді. В інтерв'ю Анна щиро ділиться своїм шляхом: без прикрас і масок. Про біль, який перетворюється на ресурс та про силу, що народжується з прийняття!
Анно, у вашому профілі ви називаєте свою історію «щоденником власної революції». Що стало початком цієї внутрішньої трансформації?
Це не був один яскравий момент – це було поступове, майже непомітне розсипання всього, з чого складалось моє життя. Я жила «правильно»: була дружиною, мамою, хорошою господинею і настільки розчинилась у цих ролях, що загубила себе. Я не помічала, як зникали мої власні інтереси, як власноруч розмивала свої кордони, як я перестала чути свої бажання. У якийсь момент мені навіть стало нецікаво з самою собою: я не знала, яку музику люблю, яку страву хочу замовити в ресторані чи як хочу провести вільний час. Розлучення не стало несподіванкою – воно було кульмінацією цього занепаду. Та коли це сталося, ніби світ розвалився: я втратила не лише шлюб, а й відчуття того, що я взагалі хтось. Настала тиша. І в цій тиші я вперше почула запитання: «А хто я? Якщо я вже не дружина, не маю точки опори в партнерстві й не виконую звичної ролі – то що залишилось?» Я почала ставити собі ці питання щодня. Не як жінка, яка хоче знайти роботу, а як душа, що розгубилась і просить допомоги. Ми з чоловіком довго були в терапії, намагалися врятувати стосунки – чесно і з повагою. Але настав момент, коли зрозуміли: якщо любов перестала бути джерелом щастя, краще відпустити. Завдяки психотерапії ми змогли зберегти теплі стосунки: без образ і суперечок, як батьки й партнери для дітей. Після розлучення залишилась тільки я і мої діти. Але життя тільки заради дітей теж було для мене знеціненням. І тоді психотерапевт сказав мені: «Тобі потрібно не просто еволюціонувати, а революціонувати». Я почала шукати не інструкцій, не порад, а себе. Спочатку це був власний досвід цвяхостояння з провідником, потім – гра «Ліла», куди мене покликала подруга. І що глибше я йшла всередину, то ясніше ставало: усе, що я колись вважала поразкою, насправді було моїм шляхом. Сьогодні я розумію: «власна революція» – це не про гучні зміни. Це коли перестаєш жити так, як «треба», і починаєш слухати себе. Коли ти не просто витримала, а перетворила біль на вогонь, який зігріває інших. Так народилась нова я. Не роль. Не функція. А жінка. Жива та справжня!
Цвяхотерапія – це не лише про тіло, а й про сміливість зустрітися зі своїми страхами. Чому ви обрали саме цей напрям?
Бо моє знайомство з собою відбувалося з різних боків, у тому числі й через тіло.
Коли почалась війна, я була змушена виїхати за кордон із дітьми. В еміграції я не могла дозволити собі регулярну психотерапію, а психіка не витримувала. Тоді я послухала свою інтуїцію: замовила дошку Садху й почала ставати на цвяхи сама. Сьогодні мій девіз простий: «У будь-якій незрозумілій ситуації – ставай на цвяхи». Це мій спосіб проживати біль і накопичені емоції екологічно – не зриватися на близьких, а пропускати весь внутрішній хаос через тіло, дозволяючи собі звільнятися від нього.
Яке значення, на вашу думку, має тілесний досвід у внутрішніх трансформаціях?
Колосальне. Тіло – це перше, що реагує, коли душа мовчить. Воно зберігає усе: образи, страхи, непрожиті сльози. Через тіло ми можемо «витягти» ці шари болю на поверхню, побачити, прожити і звільнитися. Без включення тіла жодна трансформація не буде повною.
Багато клієнтів бояться «відкритися». Як ви створюєте простір, у якому хочеться довіряти, проживати, зцілюватися?
Я не граю роль і не намагаюся бути ідеальною. Я просто є. І коли я ділюсь своїми історіями, клієнти відчувають – я така ж. Я пройшла цей шлях, я знаю, як це боляче, як страшно, як самотньо, але я ще знаю, що з того можна вийти. Я працюю з повагою до кожної історії. У просторі завжди – свічки, пахощі, музика, медитація, але найголовніше – це щирість.
Анно, які теми найчастіше звучать від ваших клієнтів сьогодні?
Реалізація, втрата ідентичності, інтеграція в новій країні, розлучення, втрата сенсу. Багато жінок та чоловіків не знають, хто вони, якщо забрати ролі. Це боляче, і в той же час це точка росту.
Чому ці теми стали такими актуальними саме зараз, на вашу думку?
Ми всі переживаємо глобальний злам. Війна, еміграція, втрата звичного – все це оголило глибинні болі. Тепер не сховаєшся за «працюю-доглядаю-встигаю». Тепер потрібно йти вглиб. І багато хто обирає саме цей шлях.
Як ви підтримуєте клієнтів у найвразливіших моментах? Чи є у вас особлива система супроводу після глибоких практик?
Я знаю: справжня трансформація починається не під час сесії, а тоді, коли людина повертається у своє звичне життя, але вже з відкритими очима, розбурханим серцем і новими усвідомленнями. Саме цей період найвразливіший, і тоді їй потрібна підтримка. Тому я завжди залишаюсь поруч. Після кожної глибокої практики — чи це цвяхотерапія, гра «Ліла» або інша терапевтична робота – я на зв’язку з клієнтом мінімум тиждень, а насправді стільки, скільки йому потрібно. Часто інсайти приходять не одразу, а наздоганяють на другий чи третій день. І тоді важливо мати з ким це проговорити, не залишитися сам на сам. Для інтеграції я пропоную прості індивідуальні практики: виписування думок, роботу з тілом, медитації, вправи на заземлення й баланс. Моя мета – не просто торкнутися душі, а допомогти перенести цей дотик у реальне життя. Щоб людина не лише побачила свою правду, а й змогла спертися на неї та почати діяти. І якщо в цей момент потрібна рука – моя рука завжди поруч.
А якщо уявити вашу діяльність як служіння – яка ваша місія як жінки, наставниці, терапевтки?
Моя місія – бути провідником до себе. Допомагати клієнтам відчути і по-справжньому почути себе, пробудити внутрішню опору, навчитися довіряти собі та повертатися додому – у тіло, в душу, в сенс. Створювати безпечний простір, де можна не грати ролі, а бути собою. Бо тільки звідти народжується справжня сила!
І наостанок: як виглядає, відчувається і живе жінка, яка пройшла трансформацію, зцілила себе і вийшла у реалізацію?
Вона спокійна. Не тому, що життя позбавлене викликів, а тому, що вміє дивитися їм у очі. Вона навчилася слухати і берегти себе, наповнюватися й ділитися ресурсом з іншими. Вона більше не чекає, що хтось прийде її рятувати, бо вже вибрала себе. Вона знає чого хоче! Її тіло розслаблене, її очі світяться. Вона не боїться життя. Вона його Творець!
