Галина Магасевич – психологиня, сертифікована коучиня, менторка духовного розвитку та глибока дослідниця жіночої природи. Вона працює на перетині психології, тілесної мудрості та духовного пробудження. За плечима понад два роки практики, особиста трансформація та новий шлях після кардинальних змін. У своїй роботі Галина супроводжує жінок, чоловіків та пари у періоди кризи, розривів, самоідентифікації та внутрішнього переродження. Вона не нав’язує, не рятує, не дає порад – вона тримає простір, в якому кожен може повернутись до себе. Це інтерв’ю – не просто розмова, це чесна і ніжна подорож у глибину. До тем, про які зазвичай мовчать: втрата цінності, розлучення, стосунки на межі, сценарії виживання, материнство і жіноча самотність.
Галино, ви говорите, що «всі відповіді є в нас самих». Але що відбувається всередині жінки, яка роками жила в режимі виживання?
У жінки, яка довгий час жила в режимі виживання, зникає відчуття себе. Вона живе не своїми бажаннями, а потребами інших і її самоцінність стирається до нуля. Коли вона виїжджає в іншу країну, стикається з іншою культурою, відчуває: її там не чекають, не цінують, не плескають по плечу, саме тоді приходить розуміння – «а хто я?». Оце й початок великої роботи над собою. Бо справжня цінність жінки не в успішності, а в тому, що вона просто є!
З чого починається шлях до прийняття себе? Який був ваш особистий переломний момент, коли ви відчули: «Я цінна не за результат, а просто тому, що є»?
Усе почалося з тиші: тиші, яку приніс ковід. Ми всі зупинилися, а світ навколо став ніби на паузу, але всередині усе кричало. Потім почалась велика війна, і цей крик став ще голоснішим. Я вперше за багато років залишилась сам на сам із собою: без ролей, без щоденних «треба», без очікувань інших. І тоді вперше прийшло питання: не «що я маю робити», а «чого я насправді хочу?» Я звернулась до своєї внутрішньої дівчинки, тієї, яку давно заглушила обов’язками, відповідальністю, очікуваннями батьків, суспільства, системи. І вона мені відповіла дуже просто: «Я мрію бути психологом Працювати на глибині людської душі, внутрішнього «я». Саме це я колись відчувала як поклик, але тоді, в юності, послухала не серце, а чужий сценарій і вибрала бухгалтерію: бо стабільно, бо правильно, бо «це хороша професія». І все життя після того було про «правильно», а не про «мені добре». Той момент став для мене внутрішнім переворотом. Я зрозуміла: моє життя – це не звіт перед кимось, це мій простір та моя відповідальність. І я маю право бути не ідеальною, не ефективною, не зручною, а просто живою, мрійливою, глибокою, справжньою. Прийняття себе починається з дозволу, з дозволу бути недосконалою, з дозволу сказати «ні» тому, що тебе більше не гріє. І сказати «так» собі, навіть якщо це суперечить усім зовнішнім планам.
Ви психологиня, коуч та менторка духовного розвитку. А з якими проблемами працюєте?
До мене приходять дуже різні люди: і жінки, і чоловіки, і пари. Але всі вони об’єднані одним: десь у житті вони втратили зв’язок із собою. І тепер шукають шлях назад до себе справжнього. Я працюю з темами самоцінності, глибокого вигоряння, втрати сенсу. Часто це жінки, які роками були сильними, незламними, «тягнули» сім’ю, бізнес, дітей, а тепер не відчувають ні себе, ні радості. У них є все, крім відчуття внутрішнього дому. Також до мене приходять після розлучень, важких розривів, токсичних стосунків. У ці моменти важливо не просто «вижити», а не втратити себе. Ще один великий пласт – це робота з парами. Коли обидва партнери вже не чують одне одного, але хочуть зрозуміти, що між ними насправді: любов чи просто звичка. Я допомагаю їм побачити без прикрас, без звинувачень, що відбувається між ними насправді. І вже з цього розуміння рухатись далі: разом чи окремо. Також я супроводжую людей у періоди життєвих криз: втрати, переїзди, еміграція, війна, зміна кар’єри. Коли старе вже не працює, а нове ще не збудоване.
Сьогодні надзвичайно багато розлучень. Ми стали слабшими чи чеснішими у виборі не терпіти те, що не працює?
Ми стали чеснішими і це добре. Бо багато стосунків будувались не на любові, а на звичці, страху, вигоді. Коли все «горить», залишається тільки правда і правда ця не завжди про «разом до кінця», інколи правда – це «відпустити».
Що стоїть за жіночим рішенням піти з сім’ї? І навпаки, що заважає піти, навіть коли все вже давно тріщить?
Найчастіше – це втома і внутрішнє вигоряння. Жінка більше не може, вона розуміє, що не хоче бути «мамою» для чоловіка, але водночас їй заважає піти страх: «А раптом гірше?», «А як без нього?», «А як скажуть люди?» І знову сценарії, які ми тягнемо з дитинства.
Ми часто чуємо фразу «над стосунками треба працювати». Але що це означає на практиці?
Це не про виправлення іншого. Це про те, щоб дивитись на стосунки як на простір, у якому ростуть двоє. Ініціатором змін має бути кожен, адже якщо працює тільки один – це не партнерство, це виживання.
Галино, чи можна зберегти шлюб, якщо партнери вже не чують одне одного? Де межа між любов’ю і звичкою, турботою і залежністю?
Можна зберегти, якщо є хоча б крапля бажання з обох сторін. Іноді достатньо одного чесного діалогу, щоб зрозуміти, що «не чую» – це не вирок, а наслідок накопиченої мовчанки, втрати довіри чи хибних очікувань. Але це можливо повернути, якщо обидва справді хочуть бути разом, а не просто «дотягнути» до якогось вигаданого рубежу. Втім, дуже часто те, що ми звикли називати «любов’ю», насправді є просто звичкою. Ми звикли до ролей, до спільного побуту, до циклів сварок і примирень. І під виглядом турботи часто ховається страх бути покинутим. Ми контролюємо, опікуємось, намагаємось «утримати», але це не про любов, це про залежність, про глибоку тривогу, яку ми навчилися називати «прихильністю». Коли в стосунках більше болю, ніж радості – це вже не партнерство і тоді не варто бігти рятувати шлюб, інститут, картинку для соцмереж. Щаслива сім’я – це не про формальне «разом». Це про двох зрілих, живих людей, яким добре і в парі, і з собою. Які не виживають, не зносять, не терплять, а вибирають бути разом щодня.
Ви працюєте як з жінками, так і з чоловіками, а також з парами. Вам «приносять» тяжкі особисті та сімейні історії. Чи не відображається це на вас? Як ви відновлюєте свій ресурс після складних сесій?
Найперше – особиста терапія. І друге – усвідомлення, що це не моє життя. Так, я проживаю з клієнтом його біль, але я не залишаю це в собі, я відпускаю, бо інакше не зможу допомогти наступному. Для цього потрібна внутрішня гігієна: бути в ресурсі, не привласнювати чужий досвід, поважати межі. Моя робота – не про рятування, я не місіонер, я просто людина, яка щодня вибирає бути поруч, дивитись в очі, тримати простір. Нагадувати: все, що тобі потрібно, вже є в тобі. І щастя воно не в ідеальних умовах, а в дозволі собі бути живою!
