Інна Джура – жінка, яка перетворила особистий біль на велику місію! Мама двох дітей, дружина, українка, що живе в Туреччині, засновниця міжнародного благодійного марафону «Перемога над собою», співзасновниця простору для експертів «Цитадель», авторка метафоричних колод «Пори року» та «Пейзаж душі», творчиня трансформаційної гри «Шлях Королеви» і майбутня співавторка книги про аб’юзивні стосунки. Вона називає себе «голосом жіночої сили» і за цими словами стоять конкретні історії жінок, які завдяки її проектам змогли вийти з болю, знайти опору й почати жити по-новому. Це інтерв’ю про те, як пережити втрати, навчитися діяти й перетворити свій досвід на опору для інших!
instagram.com/peremoha_nad_soboyu
Інно, розкажіть, з чого почався ваш шлях до себе. Якою була та точка болю, яка дала початок вашій великій трансформації?
Якщо чесно, мій шлях до себе не почався з красивих рішень чи натхненних практик. Він почався з відчуття внутрішнього надлому: я прожила 10 років у першому шлюбі. Це були стабільні, «правильні» стосунки без зовнішніх драм, але всередині мене постійно жила думка: «Я хочу більшого, ніж дозволяють обставини». Коли мені виповнилося 31, почалася повномасштабна війна. Це стало моментом правди, я запитала себе: якщо я проживу ще 10 років так само чи буду я щасливою? Але справжньою «точкою болю», що перевернула моє життя, стали дві втрати вагітності вже в нових стосунках. Зараз я розумію: саме поєднання цих подій – розлучення, переїзд, народження сина й дві втрати, стало тим моментом, після якого повернення до «як раніше» було вже неможливим. Мені довелося заново шукати відповідь на запитання: хто я, для чого живу, як хочу прожити цю одну-єдину історію свого життя.
Ви створили марафон під час особистої травми: втрати дитини. Як біль став джерелом натхнення і сили для допомоги іншим жінкам?
Перша втрата відбулася через пів року після народження нашого спільного з чоловіком сина Каана. Ми мріяли про велику сім’ю, старша донька дуже чекала братика або сестричку, і от – лікарня, тиша, пустота всередині й абсолютне перезавантаження свідомості. За кілька місяців трапилася друга втрата. Я навіть не знала, що так може бути двічі поспіль. Найболючіше було не лише фізично й емоційно. Коли я трохи оклигала, почала ділитися своєю історією в соцмережах – не для того, щоб мене жаліли, а щоб показати: «Я теж це проживаю». І тут сталося щось дуже важливе: мені почали писати десятки жінок зі своїми історіями втрат. Виявилося, що ця тема величезна, але замовчувана. З цього досвіду й народився марафон «Перемога над собою». Для мене він як жива пам’ять про двох моїх ненароджених дітей і водночас місток до інших жінок, які сьогодні проходять свій біль. Я зрозуміла: якщо мій досвід може стати для когось підтримкою, я не маю права замикати його в собі.
Коли ви зрозуміли, що готові не лише зцілювати себе, а й ділитися цим досвідом з іншими?
Спершу я довго мовчала. Було відчуття, що мій біль занадто особистий, що світ і так у війні, у всіх свої трагедії. А потім я відчула: мовчання лише посилює провину й сором. Перші пости про втрату я писала зі сльозами. Але саме після них до мене почали приходити повідомлення: «Інно, я теж це пережила», «Я нікому не розповідала, але…». Я зрозуміла, що моя історія не унікальна, але від того не менш важлива. Коли ми озвучуємо те, що болить, ми ніби вимикаємо відчуття тотальної самотності. Якщо мої слова та простір, який я створюю, можуть впливати на життя інших, значить, я готова й зобов’язана ділитися далі.
Ви провели понад 250 ефірів – це колосальна кількість зустрічей, енергії, діалогів. А яка головна ідея вашого марафону «Перемога над собою»?
Я дуже довго думала над назвою. «Перемога» – це те, чого ми всі, українки й українці, сьогодні чекаємо для своєї країни. Але я хотіла, щоб марафон говорив не лише про війну зовні, а й про ту внутрішню війну, яку кожна з нас веде з собою. «Перемога над собою» для мене – про маленькі, але дуже важливі кроки. Для однієї жінки перемога – це вперше в житті сказати: «Мені боляче, мені потрібна допомога», для іншої – вийти з токсичних стосунків, попри «що скажуть люди». Іноді перемога – це навіть просто прийти на марафон, увімкнути ефір і дозволити собі слухати. Тому що це вже крок з «нічого не хочу» в «я пробую ще раз».
Ви допомагаєте не лише жінкам, а й фондам, родинам військових. Як ця діяльність впливає на ваше особисте бачення сили та любові?
З перших потоків мені було важливо, щоб марафон був не лише про особисту трансформацію, а й про дуже конкретну підтримку інших. Ми з чоловіком ухвалили рішення: так, ми втратили своїх дітей, але є багато дітей, які потребують допомоги – сироти, діти з прифронтових територій, підопічні благодійних фондів. Тому марафон завжди має дві частини: ефіри з експертами про ментальне здоров’я й розвиток жінки; благодійний напрям – збір коштів для дітей. Ми допомагали підопічним фонду Лілії Ребрик, дітям-сиротам з Торецького напрямку, випускникам дитячого будинку. Для мене це дуже символічно: підтримувати дітей, які йдуть у доросле життя без тієї опори, яку мали ми.
Сьогодні ви розвиваєте не лише марафон, а й простір «Цитадель». Розкажіть, що це за формат і яку місію він несе?
«Цитадель» народилася з дуже конкретного запиту, як у мене, так і в експертів, які були поруч. Я побачила, що багато фахівчинь – нумерологи, езотерики, нутриціологи, коучі, мають величезний внутрішній потенціал, але бояться масштабуватися. Тому разом із продюсером Миколою Мельником та маркетологинею Іриною Гузар – ми створили «Цитадель». Це простір сили, фортеця, як ми її називаємо. Тут є все: регулярні зуми про просування, масштабування, роботу з соцмережами; зустрічі про ментальне здоров’я, самооцінку. «Цитадель» – це не про те, щоб «зробити всіх однаковими», а навпаки, підсилити унікальність кожної.
Ви працюєте у багатьох напрямках! Як вам вдається поєднувати всі ці проєкти, залишаючись натхненною дружиною й мамою двох дітей?
Насамперед – чесністю з собою. Я теж втомлююся, іноді вигораю. Різниця в тому, що я більше не вимагаю від себе бути «залізною леді». Якщо я відчуваю, що «все, ресурс на нулі», я зупиняюся. Також я навчилася делегувати. Коли «Перемога над собою» тільки стартувала, я робила все сама. Зараз у мене є команда: асистентка, дизайнерка, партнери в проєктах. Це дає мені змогу бути не просто організаторкою, а творцем сенсів, і залишати час на сім’ю. Я дуже ціную свої ролі дружини й мами. Мій чоловік не просто партнер, а людина, яка підтримує всі мої ідеї, навіть якщо не завжди їх до кінця розуміє (посміхається). Діти – мій найбільший мотиватор. Саме заради них я хочу бути живою, справжньою, реалізованою, а не вічно втомленою й розбитою. І, мабуть, головне: я живу так, як вчу інших. Якщо приходить ідея, я не ховаю її в тумбочку, а роблю хоча б маленький крок у її бік. Не все реалізується відразу, але я знаю: бажання + дія = результат. І цей принцип працює для всього — і для проєктів, і для сім’ї, і для нашого внутрішнього життя.
