Анна Козлова – executive coach, психолог, менторка з особистісної трансформації та стратегічного мислення, яка працює з жінками в періоди глибоких життєвих змін. У її професійному бекграунді управлінський досвід на позиції CEO в ІТ-сфері, міжнародна еміграція, побудова нового життя з нуля та багаторічна робота з мисленням і психікою. Сьогодні Анна супроводжує жінок, які проходять крізь нестабільність, втрати, переосмислення життя, зміни професії чи ролей. Її підхід поєднує глибину психології, інструменти коучингу та власний прожитий досвід трансформації. Вона працює не з поверхневими порадами, а з внутрішніми рішеннями, які формують нову систему життя – стійку, усвідомлену, чесну!
Анно, сьогодні вас бачать як успішну жінку, executive coach, психолога. Але якщо прибрати всі титули й ролі, ким ви відчуваєте себе зараз у внутрішньому сенсі?
Якщо прибрати всі титули й ролі, сьогодні я відчуваю себе жінкою з внутрішньою опорою – не ідеальною, не всезнаючою, а зібраною з власного досвіду. Я дружина і мама трьох дітей і це не «статуси», а живі частини мене, які щодня вчать чесності, терпінню і любові. Я навчилась бути спокійнішою не тому, що життя стало легшим, а тому, що я навчилась тримати себе в складному. У мене є своя система – не як жорсткий порядок, а як внутрішня домовленість із собою: як я відновлююсь, як працюю, як ставлю межі, як не гублю себе у хаосі. Ця система не народилась з книжок, вона з’явилася з переїздів, втрат, помилок і рішень, які доводилося приймати без гарантій. І, мабуть, головне: я – жінка, яка бере відповідальність за власне життя, крок за кроком, без ілюзій, але й без втрати довіри до себе.
Еміграція для багатьох жінок стає не лише зміною країни, а й руйнуванням звичних ідентичностей. Поділіться, як цей процес проживали ви?
Для мене еміграція стала не просто зміною країни – це було справжнє «обнулення» ідентичностей. Потрібно було адаптувати не тільки побут, а й переузгодити себе: хто ти, на що здатна, як ти живеш, коли втрачаєш звичну опору. Цей процес був важким, особливо з дітьми: інколи дуже хотілося повернутися у «знайоме», у систему, де все зрозуміло й передбачувано. Але водночас я чітко розуміла: рух уперед – це не втеча, це дія, навіть коли страшно і невідомо. Переломний момент стався тоді, коли я чесно визнала: мені емоційно дуже важко і з цим треба щось робити. Я не чекала, що «само минеться», я пішла в глибше вивчення психології, а згодом у коучинг: спершу як спосіб витримувати реальність і давати собі опору, а вже потім як професійний шлях. Так народилась інша роль – умовно «CEO власного життя»: будувати систему в новій країні день за днем, рішення за рішенням. І роль жінки, дружини, мами теж змінилася, стала більш усвідомленою і чесною: не з позиції «я маю витримати», а з позиції «я створюю середовище, в якому хочу жити».
А чи були моменти у вашому житті, коли вам доводилося повністю переосмислювати своє «навіщо» і в житті, і в роботі?
Так, і не один раз. Думаю, такі моменти стаються з кожним, хто дозволяє собі чесність. Це внутрішні зупинки, коли ти раптом ставиш прості, але незручні питання: навіщо залишатися у стосунках, які давно перестали бути живими? Навіщо триматися за роботу, яка не розвиває, а лише утримує на місці? Навіщо лишатися в середовищі, яке ніби «підтримує», але насправді повільно затягує у зручне болото? У такі періоди стає очевидно: питання не в тому, що буде далі – гарантій не існує. Питання в іншому: чи готова ти жити так, як зараз, ще рік, ще три, ще п’ять? Моє переосмислення завжди починалося з однієї фрази всередині: «я так більше не хочу». А потім з’являлося друге, не менш важливе: «а як я хочу?» Коли починає формуватись це внутрішнє «як я хочу», з’являється напрямок – не завжди легкий і не завжди ясний, але справжній. І тоді рух уперед стає вибором, а не втечею.
Часто жінки в еміграції відчувають провину: за те, що живі, що будують життя, що дозволяють собі розвиток. Як, на вашу думку, жінці екологічно пройти шлях від провини до дозволу жити й реалізовуватись?
Провина – дуже поширена тема серед жінок в еміграції і я добре її знаю. Але тут важливо розрізняти: провина буває різною. Є провина як сигнал, коли щось у житті не співпадає з твоїми цінностями. Тоді варто не карати себе, а чесно запитати: що я можу змінити? А є руйнівна провина – «я погана мати», «я егоїстка», «мої амбіції шкодять родині». Вона нічого не вирішує, лише виснажує. Я сама це проходила й зрозуміла: постійно вибачатися за свою реалізацію – означає знецінювати її. Тоді я змінила фокус – із провини на вдячність. Почала дякувати близьким за підтримку, за можливість зростати, бо діти вчаться не з наших жертв, а з нашої чесності. Дозвіл жити приходить тоді, коли провина стає не вироком, а компасом: не «я погана», а «як я можу жити у згоді з собою».
Анно, як executive coach і психолог, ви бачите багато жіночих історій. Що сьогодні є головним запитом жіночої аудиторії (незалежно від країни проживання)?
Незалежно від країни, я бачу один дуже спільний запит: як емоційно і фізично витримувати нестабільність. Сучасні жінки живуть у реальності, де немає довгострокових гарантій ні в країнах, ні в роботі, ні в планах, ні навіть у відчутті безпеки. І головний виклик не в тому, щоб усе проконтролювати, а в тому, щоб навчитися жити й рухатися вперед у нестійких умовах. Жінки запитують: як справлятися з емоційністю, коли ґрунт під ногами постійно рухається? Як планувати, коли завтра не обіцяє визначеності? Як не завмерти від страху й не вигоріти, а продовжувати приймати рішення і діяти? Для мене цей запит дуже особистий, бо саме з нього починався мій шлях в еміграції. І сьогодні я бачу: це не «проблема», це нова базова навичка життя у XXI столітті – вміти втримати себе, коли світ не дає стабільності зовні.
А що б ви хотіли, щоб жінка, яка зараз читає це інтерв’ю й відчуває розгубленість, страх або втрату опори, забрала і інтерв’ю?
Я б дуже хотіла, щоб жінка, яка читає це і зараз почувається розгубленою, забрала одну просту думку: у вас набагато більше сили, ніж вам здається. Ви здатні впоратися з тим, що здається непідйомним, у вас уже є все необхідне, просто зараз це може бути «закрите» страхом або втомою. Перший крок – чесно визнати: є те, що мені не підходить, що не відповідає моїм цінностям. Це усвідомлення – не слабкість, а точка старту для змін. Далі важливо зробити ще один крок: прислухатися до себе і почати діяти усвідомлено, без різких ривків, але й без самообману. Приймайте рішення, якими ви зможете пишатися і рухайтеся крок за кроком – так народжується внутрішня довіра до себе. А там, де є довіра до себе, з’являється й опора: не зовнішня, а така, яку вже неможливо відібрати!
