Матеріал підготувала Надія Марчук
В акторській професії легко загубитися між ролями, очікуваннями й чужими уявленнями про успіх. Та є люди, для яких важливіше не гучність, а чесність перед собою і глядачем. У розмові з Іриною Бібік ми говоримо про шлях без ілюзій, сумніви, внутрішні опори й уміння залишатися людиною незалежно від того, що відбувається в кадрі.
Пам’ятаєте момент, коли зрозуміли: я – акторка, і це вже не просто захоплення?
Так, я прекрасно пам’ятаю цей момент. Це сталося тоді, коли я з першого разу не вступила до театрального університету. Це було дуже боляче. І саме тоді я зрозуміла: буду вступати стільки, скільки знадобиться. Без цього я жити не хочу.
Якщо коротко: хто зараз Ірина Бібік у двох словах?
Людина, яка за останні чотири роки зрозуміла, що наше життя набагато коротше, ніж здається. І тому треба любити, жити й берегти те, що в тебе є.
Був момент, коли хотілося все кинути? Що тоді вас втримало?
Звичайно. Це зі мною постійно. Я вже до цього звикла, бо знаю себе багато років. Якщо сьогодні хочеться все кинути – завтра просто буде інший день.
Як змінювалося ваше ставлення до професії з роками?
Це складна професія, і нам ніхто не обіцяв, що буде легко. Тому я реагую на неї, як на людину: то люблю, то ображаюся, але завжди повертаюся. Ось так і живемо.
За яким принципом ви обираєте ролі сьогодні?
У мене не так багато пропозицій, щоб особливо обирати. Але з роками я вже чітко розумію, що мені підходить, а що – ні. Дивлюся, чи правдива ця історія, чи зможу я чесно зіграти персонажа. Якщо ні – краще не брати.
Є роль, яка змінила вас не лише професійно, а й особисто?
Насправді жодна роль не змінила мене як особистість. Я відіграла і забула. Я ніколи не жила ролями після команди “стоп”.
А була роль, за яку зараз трохи ніяково або на яку дивитеся інакше, ніж тоді?
Звичайно. Особливо перші епізоди. Коли ти виходиш із театрального університету й думаєш, що все знаєш, а потрапляєш у реальність. Самооцінка починає опускатися все нижче і нижче. Це нормально. Це частина шляху.
Наскільки вам складно “виходити” з ролі після зйомок?
Виходити з ролі – неважко. Якщо людина не може вийти, це вже, мабуть, тривожний знак. У мене максимум буває мігрень, коли цілий день плачу або працюю зі складними сценами.
Не можу не запитати про «Тиху наву». Що у цій історії вас найбільше обурило як людину, а не як акторку?
Як ви знаєте, на платформі Київстар ТБ відбулася прем’єра першого українського серіалу у стилі true crime – «Тиха Нава”. Це художній original-проєкт, натхнений реальними подіями. І мене найбільше зачепила самотність героїні. Коли людина залишається наодинці зі своїми страхами, а замість підтримки стикається з мовчанням і байдужістю системи. Хочеться кричати, але цей крик нікому не потрібен. І з цим внутрішнім станом людина може жити дуже довго. Для мене це найболючіше в цій історії.
Наскільки важко було працювати з таким матеріалом емоційно?
Так, було непросто. Серіал порушує дуже болючі й замовчувані теми: сексуальне насильство, байдужість системи, тиск на постраждалих. Мені було важливо не грати ці емоції напоказ, а передати внутрішню напругу героїні. Це зовсім нетипово для українського телебачення — і саме тому робота була і складною, і цікавою.
Чи змінилося ваше особисте сприйняття теми справедливості після роботи над «Тихою Навою»?
Я ніколи не погоджувалася з фразою “справедливості не існує, бо вона породжує безкарність”. Для мене справедливість є, але вона не з’являється сама по собі. Вона починається з того, що ми не заплющуємо очі й не живемо за принципом “моя хата з краю”. Мовчання і байдужість формують реальність, у якій хтось може залишитися безкарним.
Якби ваша героїня могла сказати щось глядачеві напряму: що б це було?
“Я хочу, щоб ви зрозуміли: це не героїчна тиша. Це наслідок страху. Коли людині забороняють говорити — це не лише її проблема. Це проблема всіх, хто бачить і мовчить.” Саме цю напругу ми намагалися передати в серіалі, де важливий психологічний стан персонажів і загальна атмосфера історії.
Що ви сказали б собі на початку акторського шляху, знаючи те, що знаєте зараз?
Я б точно сказала собі: не втрачати себе і свою гідність, не принижуватися і не робити з себе дешевий товар. І ще – терпіння. Це довга дорога, і найчастіше все приходить не тоді, коли ти хочеш, а коли ти внутрішньо до цього готова.
Про що вам сьогодні найважливіше говорити зі сцени або з екрану?
Для мене найголовніше – говорити про правду. Про те, що є в кожній людині: страх, любов, бажання, біль, ненависть, заздрість. Я хочу, щоб глядач пізнавав себе, навіть якщо історія зовсім інша. Треба бути чесною – глядач це відчуває.
Як виглядає ваш ідеальний день без зйомок?
Ідеальний день без зйомок для мене – це просто домашній день. Я дуже домашня людина і розумію, що це, мабуть, не зовсім “акторсько”. Я не люблю тусовки, мені там некомфортно. Мені потрібні мій коханий чоловік, кіт і рідні. Вони й роблять кожен день ідеальним. І я їм за це вдячна.
Що для вас зараз означає слово “дім”?
Для мене дім – там, де моя сім’я і рідні. Там, де я потрібна і де на мене чекають. І, на щастя, це Україна.
За що ви сьогодні найбільше вдячні собі?
За те, що не зраджую себе. Я залишаюся собою. Думаю це найголовніше.
Ким ви хочете залишатися незалежно від того, які ролі ще будуть у майбутньому?
Людиною. Чесною людиною, в першу чергу. Якщо ця професія мене не зламала, то думаю, ніхто не зможе. Навіть якщо ролі будуть ще цікавіші.
