Історія Віталіни Грабовської – це історія внутрішньої сили, яка формується в обставинах, де доводиться дорослішати значно раніше, ніж ти до цього готова. Ранній досвід втрати батька, дитинство, що завершилося надто швидко, періоди самостійності й відповідальності, до якої не готують у школі, усе це стало фундаментом її характеру. У той час, коли реальність вимагала витримки й сили, у Віталіни залишалася одна річ, яка тримала її зсередини – мрія. Маленька листівка з Лос-Анджелесом, на яку вона дивилася щодня, була не просто картинкою, а символом іншого життя. Сьогодні Віталіна живе саме в тому місті, яке колись здавалося недосяжним. Вона побудувала сім’ю, кар’єру та створила ту реальність, про яку колись лише мріяла. Її історія про витривалість, віру і про те, як навіть у найскладніших обставинах можна не втратити внутрішній вектор і прийти до життя, яке обираєш серцем!
Віталіно, якщо повернутися до вашого дитинства у Вінниці, яким воно було насправді? Що сформувало ту дівчинку, яка так рано змушена була подорослішати?
Моє дитинство та мене в цілому дуже сильно сформувала мама. Коли я сьогодні думаю про ті роки, я насамперед згадую саме її. Я дивилася на неї й довго не могла зрозуміти, звідки в жінці може бути стільки сили. Після смерті тата вона залишилася одна з двома дітьми на руках, але я жодного разу не бачила, щоб вона дозволила собі зламатися при нас. Навпаки, вона стала для мене прикладом того, як навіть через біль можна йти далі, тримати себе, не здаватися й робити все можливе заради дітей. Вона дуже багато працювала, пережила неймовірно складні періоди, але весь час намагалася дати нам відчуття, що ми не покинуті, що ми під захистом, що життя не закінчилося. Я рано подорослішала не тому, що так хотіла, а тому що життя дуже швидко позбавило мене дитячої наївності. Але водночас саме це зробило мене тією, ким я є сьогодні. У моєму характері багато від мами: стійкість, вміння тримати удар, внутрішня дисципліна. Думаю, саме це і сформувало ту дівчинку з Вінниці, яка потім змогла пройти через дуже багато й не зламатися.
Ви втратили тата ще у шкільному віці, а як ця подія вплинула на ваше відчуття світу, безпеки?
Це був момент, після якого світ перестав бути передбачуваним. До того ти живеш, як дитина, і тобі здається, що батьки – це щось постійне, незмінне, що вони завжди поруч, що дім – це місце, де тебе обов’язково чекають. А потім одного дня тато просто не повертається додому і приходить страшна звістка: він помер. Для мене це було сильним шоком, я зрозуміла, що життя може змінитися в одну мить, що ніхто не застрахований ні від чого, і що іноді відповіді на найболючіші питання просто не приходять. Але разом із цим у мені народилася і якась інша сила. Я бачила, як мама тримається, і розуміла, що маю теж бути сильною, підтримувати її, маю не дати собі потонути в цьому горі.
У вашій історії є період, коли мама була змушена їхати на заробітки, а ви з братом залишалися самі. Що в той період часу зробило вас сильнішою та загартувало?
Це був дуже непростий період. Спочатку мама поїхала на заробітки в Америку. Її не було цілий рік і для нас це було дуже важко. Ми вже тоді вчилися жити без батька, а тут ще й мама, яка була нашою головною опорою, змушена була поїхати, щоб просто врятувати наше майбутнє. Ми з братом спочатку жили з бабусею, а потім настав момент, коли ми залишилися фактично самі. І от саме тоді між нами щось дуже сильно змінилося. До того ми були звичайними братом і сестрою, могли сперечатися, не розуміти одне одного, як усі діти. Але коли ми залишилися одні, ми стали по-справжньому близькими. Я можу сказати, що ми стали одним цілим. Мій брат і сьогодні одна з найрідніших людей у моєму житті. Хоча зараз ми живемо в різних країнах, він досі для мене та людина, якій я можу сказати абсолютно все. Той період навчив мене відповідальності, витримці й дорослості.
Віталіна, у вас була листівка з Лос-Анджелесом, на яку ви дивилися щодня ще проживаючи в Україні. Що саме ви тоді відчували, дивлячись на неї?
Для мене це не було просто красиве фото – це була дуже особиста історія. Я щодня дивилася на ту листівку і навіть сама собі не могла до кінця пояснити, чому вона так сильно мене тримає. Серед сімейних фотографій, раптом стояла картинка міста, яке здавалося майже казкою і я дивилася на неї як на символ того, що десь існує інша реальність. Напевно, в той період це було і вірою, і порятунком. Коли в житті багато важкого, людині дуже важливо мати образ майбутнього, за який вона може триматися. Для мене таким образом і був Лос-Анджелес. Мені хотілося вірити, що існує життя, де не треба постійно виживати, де можна просто дихати на повні груди.
Ваш переїзд до США – це не просто географічна зміна, а повне перезавантаження життя. Розкажіть, а яким був цей шлях для вас емоційно?
Емоційно це був дуже непростий шлях. З одного боку – велика мрія, відчуття, що ти наближаєшся до чогось дуже важливого для себе, а з іншого – величезний страх, невідомість і абсолютна відсутність гарантій. Коли я їхала до Лос-Анджелеса, у мене було всього 200 доларів у кишені. Перші роки були дуже складними. Не було близьких людей поруч, не було відчуття стабільності, не було нормальної фінансової опори. Ти постійно живеш у внутрішньому напруженні: що буде завтра, як виживати, кому довіряти, де знайти своє місце. Але парадоксально, саме в Лос-Анджелесі я вперше відчула якийсь дуже глибокий внутрішній спокій. Хоча об’єктивно спокою не було зовсім, усередині мене жила дивна впевненість: це моє місце, я маю бути тут.
Лос-Анджелес часто асоціюється з мріями, але й з великими викликами. А якою була ваша правда про це місто, коли ви вже опинилися там?
Так, було складно. І, мабуть, головна правда про Лос-Анджелес у тому, що це місто може дуже красиво виглядати зовні, але всередині воно вимагає від тебе великої сили. Воно не любить слабкості і водночас тут дуже легко загубитися, якщо ти не розумієш, хто ти і чого хочеш. У мене не було хорошого англійського, а коли ти не знаєш мови, ти автоматично стаєш більш вразливою. У якийсь момент я підписала контракт із модельним агентством, яке мене просто обдурило. Вони скористалися тим, що я не до кінця розуміла англійську, і фактично рік я працювала майже безкоштовно. Це був дуже болючий урок. Знайти себе теж було непросто. Але при цьому я не можу сказати, що місто мене відштовхнуло. Навпаки. Попри всі труднощі, я дуже швидко відчула, що воно мене прийняло. Навіть коли я жила не в найкращому районі, навіть коли навколо було багато хаосу, я все одно відчувала тут себе на своєму місці.
Віталіна, а як змінилася ви як жінка, як особистість після всього пройденого шляху від маленького міста до життя в Америці?
Я дуже змінилася. У дитинстві я була неймовірно вразливою: доброю, чутливою, відкритою. Мене легко було зачепити навіть дрібницею, я багато що сприймала близько до серця, я була такою дівчинкою, яка завжди відгукнеться, допоможе, прибіжить на перший поклик. Імміграція дуже мене загартувала. Я не стала гіршою, не стала черствою, не втратила здатності співчувати, але я точно стала сильнішою. Я навчилася берегти себе. Навчилася дивитися на ситуації тверезіше і не ламатися через речі, які колись могли вибити мене з рівноваги. Мені здається, я стала жінкою, яка вміє тримати життя в руках.
Сьогодні у вас є сім’я, комфорте та успішне життя! Як ви зараз для себе визначаєте слово «щастя»?
Для мене це насамперед сім’я! Коли твої близькі здорові, дитина росте, мріє, розвивається, коли ти бачиш її очі, її інтерес, її шлях. Це коли є людина поруч, з якою ти пройшла складний шлях і з якою все ж змогла побудувати справжню близькість. Це коли ти ввечері лягаєш спати і в тебе всередині немає тривоги, що завтра все завалиться. Щастя для мене сьогодні – це коли після всього пройденого ти все одно дивишся на своє життя і розумієш: так, воно непросте, але воно моє, і я його люблю. І ще – це бачити, як збуваються мрії моєї дитини. Мені здається, для батьків це один із найсильніших проявів щастя.
Віталіна, щоб ви сказали жінкам нашого журналу, які сьогодні, наприклад, знаходяться в складних обставинах та мріють про великі зміни?
Я б насамперед сказала: починати потрібно з віри в себе. Не з ідеального плану, не з великих ресурсів, не з того, що хтось прийде й допоможе. А саме з внутрішнього рішення: «Я можу. Я маю право на інше життя. Я не здамся». Буде страшно, але зміни починаються не тоді, коли все склалося ідеально, а тоді, коли ти попри страх робиш свій перший крок. І найголовніше – ніколи не зраджуйте свою мрію тільки тому, що комусь вона здається надто великою. Великі зміни починаються з маленької внутрішньої сміливості. І якщо йти до своєї мрії послідовно, вперто, не зупиняючись після першого падіння, вона обов’язково почне рухатися вам назустріч!
